Глава 22, частина 1

Ми з дівчатами тільки-но розташувалися за столиком, й ось їх наче вітром здуло, а я залишилася сидіти одна з м’ятим пиріжком в одній руці й гарячим стаканчиком в іншій. І знову дешевий чайний пакетик плавав зверху, не збираючись тонути без допомоги ложки.

Я дивилася на нього, несила підняти на Артема очі. Зараз половина присутніх у буфеті студентів, хихикаючи й перешіптуючись, спостерігали за нами, і я не могла про це не думати. Про те, чого всі вони чекають від Сокола. Напевно, пояснення справжньої причини його п’ятничного вчинку. А раптом і справді розіграш? Як там… «Щасливий вівторок для поні»? Ось буде прикол! Вселенська справедливість переможе, Чижик спуститься з небес на землю, й одразу все стане звично і правильно. Залишилося тільки переконатися.

Артем зняв куртку, кинув на стілець і сів навпроти, буравлячи мене поглядом. Ну й навіщо, спитати б, підійшов? Тут навіть не клуб — усе на виду при світлі дня. Сам же попереджав і сам порушив умови угоди. Посунувшись уперед, забрав із моїх пальців стаканчик із чаєм — я здригнулася від дотику, — надірвав у стіка із цукром верхівку і висипав вміст у чай. Повільно розмішав ложечкою напій, господарюючи на моїй таці, і повернув стаканчик назад.

— Дякую, — я відкусила від пиріжка шматок і насилу проковтнула.

— Смачно? — почула глухе, але серце все одно відгукнулося на звук голосу уколом туги.

— Не дуже, — чесно відповіла.

Я підняла голову й подивилася на хлопця. Зачепилася поглядом за сірі очі на загостреному обличчі. Зараз тільки відчайдух міг зв’язатися із Соколом, увесь його вигляд — навмисна неквапливість рухів і сила в широких плечах, що перекочується, — свідчили про те, що він натягнутий як нерв. Я встигла добре взнати Артема, щоб вгадати в ньому очікування і неясну втому. Ми дивилися одне на одного, не відпускаючи поглядів.

Я раптом помітила свіжі садна на його щоці й підборідді.

— Ти що, знову побився? — здивовано запитала, забувши про пиріжок.

Артем не відповів. Піднявся зі стільця і підійшов до прилавка буфета — черга звично розступилася перед ним. Купив чашку кави й, здається, тістечко. Що? Не тільки я здивовано заморгала. Ну хто ж купує тістечко з вершками на обід? Тим паче хлопець. Нехай і свіже, але дороге для студентського гаманця. Ні, іноді, звісно, можна… але ж є хот-дог.

Він залишив собі каву, а тістечко поставив переді мною. Сів на стілець навпроти, а я так розгубилася під допитливими поглядами, які очікували продовження нашої зустрічі, що між варіантами: сидіти бовдуром чи з’їсти частування, обрала останній. Узяла тістечко й надкусила. Точніше, злизнула з верхівки ніжний крем, облизнувши губи.

— Смачно? — запитав Сокольський.

— М-м, угу.

Артем дістав телефон і набрав номер. Сказав у слухавку: «Я чекаю, спізнюєшся». Навіть не повернувся назустріч старому знайомому, коли Руслан Марджанов з’явився в буфеті. Увійшовши, зупинився переді мною, і я ледве не впустила з рук стаканчик із чаєм, побачивши, як сильно в хлопця запливло око й розбита губа. Утім, він усе одно привітно посміхався, не зраджуючи себе.

— О! Анфісо? Привіт, — запросто привітався, немов ми з ним друзі. — Як справи? — запитав, схиливши голову. — Чудовий вигляд маєш!

Виглядала я не дуже, тут він брехав, але, мабуть, для нього це ролі не грало. Я привіталася.

— Привіт.

— Загалом, я чого зайшов, — почав хлопець. — Хочу сказати, що в суботу в «Маракані» був дуже не правий щодо тебе, за що й поніс справедливе покарання. Вибач мені, і все таке. Вкрай шкодую і каюся від щирого серця!

Марджанов приклав руку до серця і обернувся до Сокола.

— Що? І на коліна стати?

Артем продовжував дивитися на мене.

— Не перегинай, Руслане, не в цирку.

— Ясно, — кивнув темноволосий, — як скажеш. Анфісо, у тебе ось тут крем, — показав мені пальцем на свою губу. — Соколе, ти б злизнув, — звернувся до Артема, — а то виглядає надто вже апетитно…

Навіть я здригнулася, коли Сокольський чи то гаркнув, чи то процідив крізь зуби з погрозою, впившись рукою в куртку хлопця:

— Марджанов! — відштовхнув його від себе. — Вали звідси! Напросишся!

Дівчата біля стіни охнули, а роззяви за сусідніми столиками притихли. Я очікувала, що хлопець образиться або розлютиться, але він лише розсміявся.

— Бувай, Анфісо! — попрямувавши до дверей, підморгнув мені здоровим оком і зник, залишивши сидіти з прочиненим ротом.

Що це було? Це він… мені? Серйозно, чи що?

Навіть Мальвін, який з’явився на горизонті з Титовим і Лисом, не здивував мене так, як цей веселун Марджанов.

Я ковтнула, моргнула і пропустила момент, коли Артем нахилився і великим пальцем витер куточок мого рота, змусивши знову дивитися на нього. Відкинувшись на спинку стільця, з найсерйознішим виглядом облизав подушечку і відсьорбнув кави.

— Чиже, — раптом сказав, відставивши стаканчик, смикнувши на вилицях жовна, — повертайся.

Це несподіване прохання-зізнання обпекло груди. Легені стиснулися, і в мене перехопило подих. Я відчула, як до горла підкотив клубок. Ці вихідні й для мене не були легкими.

— Артеме…

— Не потрібно нічого пояснювати. Просто повернися. Це все, чого я хочу.

Я потупила погляд у стіл — надто пронизливим було очікування в сірих і яскравих очах Сокола.

— Мені здається, Артеме, ти даремно до мене підійшов. Тут не дуже зручно говорити. Колись ти сам не хотів, щоб нас бачили.

— Колись я був дурнем і не розумів, що мені ні до кого немає діла. Нехай дивляться, Чиже, мені все одно. Хіба тобі не байдуже?

Я похитала головою. Якби він тільки знав, наскільки ні.

— Не знаю. Ти впевнений, що не помилився столиком? Ще не пізно обернути жартом усе, що трапилося в п’ятницю в клубі, і послатися на розіграш. Я зрозумію і не ображуся. Думаю, вони теж, — кивнула вбік, маючи на увазі присутній тут народ, — зрозуміють і повірять.

Немов у відповідь на мої слова біля нашого столика зупинилися красуня Анісімова з подругою, обидві стильні й упевнені у своїй привабливості дівчата, навіть у цей полудень понеділка. Зобразивши здивування, Анісімова опустила долоню на плече Сокольського й посміхнулася хлопцеві вишневими губами, струснувши чорною гривою волосся.

— Артеме, привіт! Давно не бачилися. Ти, випадково, не помилився компанією? — окинула мене оцінювальним поглядом і озирнулася до подруги, пропонуючи їй зробити те саме. — Дивись, Катю, здається, і справді Чижик, не збрехали, — розсміялася. — А я-то думала: про кого всі говорять? А ось вона, виявляється, яка — щасливиця!

Що вона побачила в мені смішного — не знаю. Звичайна дівчина, не краща й не гірша за інших. А якщо захопитися макіяжем, так і з Анісімовою в красі позмагатися можна. Безумовно, я не нагадувала зараз Даффі Дака або Губку Боба. Радше вже юну вампірку Мейвіс із мультфільму «Монстри на канікулах». І то блідим кольором обличчя і сильним бажанням когось укусити.

Ні, Анісімова ніколи не була дівчиною Сокола, але їй було прикро й незрозуміло, і вона постаралася передати ці почуття «поглядом».

— Артеме, йдемо краще до нас, — запропонувала, підбираючись до шиї хлопця, — з нами весело. Ця пташка на кого хочеш тугу нажене. Правда, Катю?

— Руку прибери, — замість відповіді чи привітання холодно відгукнувся Сокольський.

Сказав спокійно, але вийшло досить голосно, щоби почула не тільки я.

— Що? — розгубилася дівчина. Здається, вона не звикла, щоб із нею так розмовляли, та ще й у присутності такої кількості студентів. Але руку прибрала.

Артем усе-таки повернув голову.

— Ти щось хотіла… Леро? — запитав сухо і з такою інтонацією, що не тільки Анісімовій захотілося, як страусу, заховати голову в пісок, а і її подрузі теж.

— Та ні, — дівчина невпевнено знизала плечем, забувши про сміх. — Я просто так.

— Добре, якщо просто, — відвернувся Сокіл. — А тепер іди.

Дівчата відійшли, і ми знову залишилися самі, якщо не брати до уваги цікавих. Час перерви добігав кінця, але буфет і не думав порожніти.

— Анфісо, — Артем закусив губи, стиснувши руку на столі в кулак — я побачила, як натягнувся металевий браслет на його наручному годиннику, — не слухай їх. Я так не думаю і ніколи не думав. Ні, я не помилився, і мені не подобаються сказані тобою слова. Для мене це і близько не було жартом.

— Але вони мають рацію, Артеме, — я підняла обличчя. — Усі вони, і навіть Марджанов, якого ти змусив просити вибачення. Саме це я і мала на увазі, коли хотіла тобі пояснити чому. Чому я пішла. Чому всі легко повірять у розіграш, знаючи тебе!

Сокольський насунувся на стіл і зловив мої руки. Стиснув у своїх, дивлячись в очі. Лише на секунду, десь за плечем Сокола я побачила блідого, як крейда, Мальвіна, який відсахнувся назад. Залишивши друзів, Мартинов вийшов із буфета, грюкнувши дверима, але дихати легше не стало. Цей рух Артема, одночасно вимогливий, уважний і власницький, виходив за рамки будь-яких дружніх посиденьок і розмов. Занадто багато читалося на обличчях, занадто багато вгадувалося в позах. Сказати, що я зніяковіла, — отже, нічого не сказати. Сокіл і справді нікого не помічав.

— Анфісо, який до чортової матері розіграш? Яке мені діло до того, повірить хтось чи ні? Яка різниця, хто й що про нас думає, коли в мене таке відчуття, немов мені випатрали нутро і здавили легені. Мені бракує тебе, і я не знаю, що із цим робити. Не пам’ятаю, щоб мене коли-небудь у житті так ламало за людиною. Усе це до біса серйозно, Чиже.

Артем стиснув рот у тверду лінію, а я розгубилася. Нас розділяв стіл, але він здавався жалюгідною перешкодою, завадою, яка ледь стримує потік почуттів, що готовий нахлинути. Мені хотілося віддатися цьому потоку, потонути з головою у вирі… І вірити, вірити, вірити. Дві ночі виявилися нескінченно довгими.

— Чиже, не мовчи, скажи що-небудь, — попросив Сокіл. — Я не бачив тебе занадто довго.

Що я могла сказати після таких слів? Після погляду, який проникав у саму душу. Моя невпевненість навіть мені здалася дрібною. Артем не грав, я це розуміла, а вимагати більшого від нього було не в моєму праві.

— Артеме, я не знаю, — відповіла чесно. — Що із цим робити — не знаю.

— Тоді скажи, чого боїшся. Я ж відчуваю, що є прокляте «щось». Ну ж бо, Анфісо! Почни з «можливо», у тебе вийде.

Я дивилася йому в очі й пам’ятала, що обіцяла пояснити. Зізнатися в тому, що залишалося для мене справді важливим, попри сказані слова. Зараз він готовий був почути, і я погодилася:

— Добре, я спробую.

Гарячі долоні Сокола відпустили мої пальці й обхопили зап’ястя, немов він боявся, що я можу підвестися і піти.

— Можливо, — спробувала відштовхнутися від слова, яке він запропонував, — я вже обпікалася одного разу й пам’ятаю, як це боляче, коли тебе зраджують. Коли живі почуття розбиваються об чиєсь повсякденне «люди хочуть і отримують», знецінюючись, по суті. Можливо, мої уявлення про стосунки відрізняються від твоїх і мені мало жити одним днем, без надії на завтра. Я це розумію і не хочу від тебе вимагати більшого, але й повторитися боюся. Можливо, я не можу не думати про те, що ти просто звик до мене. Ми жили разом, а це зближує. І, можливо, я навіть здогадуюся, що винен випадок і насправді Артем Сокольський ніколи б не подивився на Фаню Чижик, якби нам трапилося зустрітися інакше.

— Це неправда, Анфісо.

— Правда, і ти це знаєш. Ми обоє забулися, Артеме. Я просто прокинулася першою. Завтра й ти прокинешся, і все буде як раніше.

— А якщо ні?

— Тоді «як раніше» настане післязавтра. І якщо тобі пробачать помилку, то мені ні. Я перша собі не пробачу.

Сокіл розкрив мої долоні, погладжуючи їх пальцями.

— Отже, це і є твоє прокляте «щось»? Страх іти вперед? — запитав.

Його обличчя несподівано розслабилося і прояснилося, і я засумнівалася в тому, що змогла переконати хлопця своїм зізнанням. Схоже, мої доводи здалися серйозними тільки мені. Але питання повисло між нами натягнутим містком, і я вже приготувалася відповісти: «Можливо, так», коли відчула на своїй щоці долоню Сокола. Його рука ніжно погладила скроню, забираючись у волосся. Зараз не вірилося, що в ній була прихована сила, здатна закликати кривдників до відповіді.

— Чиже, скажи, — раптом запитав Артем, насуваючись ближче. — Якщо відкинути всі сумніви — ти сумувала за мною? Хоч трохи?

Я вбирала шкірою його дотик, зустрічаючи знайому колючу паморозь, що біжить тілом, і не відразу знайшлася з відповіддю. Але зізнання все ж злетіло з губ:

— Так.

Артем похитав головою.

— І все, Чиже? Маленьке тихе «так»? Я дві ночі божеволів, мені цього мало. Скажи, Анфісо! — зажадав, усміхаючись куточками рота.

Як добре, що заняття вже почалися і непомітно для нас буфет спорожнів. Було легше видихнути правдиве:

— Дуже! — і сказати те, у чому я боялася зізнатися навіть собі, дивлячись у пильні очі мого Сокола. — Ти ж знаєш, Сокольський, що від тебе неможливо відмовитися!

— Так, голубки! Якщо поїли, попрошу на вихід! — визирнула з-за прилавка буфетниця Валя, змітаючи серветкою крихти з вітрини. — Милуються вони! Удома будете кохання крутити з дивоглядками, а мені буфет зачинити треба — столи прибрати й на кухню за новою порцією випічки збігати. Хоч п’ять хвилин перекурити від вас по-людськи!

— Ой, у мене ж контрольна з англійської! — схаменулася я, підхоплюючись із-за столу під незадоволеним поглядом буфетниці. Зробила крок назад, мало не впустивши стілець, потім убік. Щоки горіли збентеженням, сумка випала з рук… Господи, та в мене, здається, повна дезорієнтація в просторі. Ну ще б пак! Таке сказати!

— Я проводжу тебе, Чиже. Ходімо!

Артем підняв сумку і знайшов мою руку, міцно стиснувши. Захопивши свою куртку, попрямував до виходу. Ми йшли мовчки й зупинилися тільки біля дверей потрібної мені аудиторії. Останній навчальний тиждень перед Новим роком складався суцільно з контрольних і заліків, і, напевно, Соколу теж необхідно було поспішати на пару.

— Ну я піду, Артеме? Мені пора.

— Анфісо!

— Що? — ми продовжували стояти, тримаючись за руки. Університет, контрольна, заліки… У світі наших поглядів усе розгубило значущість і зсунулося кудись на периферію свідомості, розчиняючись в іншій реальності.

— Я так і не сказав тобі. Не встиг сказати, що багато про що подумав, і ти…