Глава 22, частина 2

— Чижик! Зайдіть в аудиторію! — у відчинені двері, навпроти яких ми зупинилися, визирнув викладач і суворо зсунув брови. — Мало того, Анфісо, що ви запізнилися, так ви зі своїм хлопцем ще й контрольну мені зриваєте! Молодий чоловіче, — звернувся до Сокола, — залиште нарешті свою дівчину в спокої й дайте їй нормально закрити сесію.

Дуже вагомо, нічого не скажеш! Реальність миттєво набула чіткості й меж, повертаючи до дійсності. Я зібралася було увійти, але Сокіл затримав мене й легко торкнувся губами губ під суворим поглядом викладача.

— Анфісо, тільки спробуй знову втекти, усе одно знайду, — пообіцяв і лише тоді відпустив. — І ввімкни телефон, боягузливий Чиже, я обіцяв твоїй мамі, що вичитаю її доньку.

— Артеме, ти що…

— Біжи вже! — Сокіл щиро усміхався. — Побачимося!

Коли я йшла до свого навчального столу, я теж не могла стримати посмішку. Я все ще бачила гарне обличчя Сокола й легкий рум’янець на вилицях хлопця. Усе це було хвилююче не тільки для мене. Контрольна? Яка контрольна? Лексико-граматичний тест? Думки мчали плутаницями, серце стукало. Ще не одразу я змогла зосередитися на навчанні й щось написати. І не одразу помітила відсутність в аудиторії Уляни.

— Ніколаєнко! — нахилившись, тихо гукнула співкурсника, що сидів попереду. — Сергію!

— А? Що? — хлопець підняв голову й озирнувся поверх плеча. — Чого тобі, Чижику? — запитав. — Вирішила зглянутися і допомогти з контрольною?

— Не вгадав, — усміхнулася. — Сам думай! Ти ж мегамозок — пам’ятаєш, хвалився на першому курсі? От і доведи, що не брехав, я в тебе вірю. А де Кім, не знаєш? Куди пропала? — вказала поглядом на порожнє місце в другому ряду.

Хлопець знизав плечима.

— Поняття не маю. Бачив її на перерві біля кабінету з Мальвіном. Але із Сєвою кого тільки не побачиш, тож, може, вони про погоду говорили. А що?

— Нічого, — прошепотіла, хмурячись. — Пиши!

— Вітольде Тихоновичу! — гукнула викладача за десять хвилин, зачинивши зошит. — Можна вийти?

— Чижику, ви що ж, уже закінчили? Здаєте роботу? — здивувався чоловік. Уся група ще щосили працювала над завданнями.

— Так, здаю.

Я вийшла в коридор, увімкнула телефон і набрала Улянку. Кім не відповіла, і мусила зателефонувати Льошці.

— Льошо, привіт, це Фаня. Скажи, біля тебе випадково немає Улі? — обережно запитала.

— Ні, а що? — насторожився хлопець. — Вона ж начебто з тобою на парах. Ні?

— Так, зі мною, — постаралася легко відповісти. — Просто… просто ми розминулися, ось я і вирішила тобі зателефонувати. Вона закінчила першою і кудись пішла, а я шукаю.

— Хм, ну буває, — хмикнув Льошка. — Ні, зранку не бачив. Здається, що зранку, — додав невпевнено.

— Льошо?

— А?

— А Мартинов поруч?

— Сєва? — Лис здивувався. — Ні. Теж кудись змотався. Фаню, а що сталося?

Хвилювати Льошку дуже не хотілося, та й не мала я права, якщо вже на те пішло, пхати носа в особисте життя його сестри. Не мала, якби мені до Улі не було жодної справи.

— Та ні, нічого. Бувай! Я ще зателефоную.

Уляна знову не відреагувала на дзвінок, і я подивилася в історію сповіщень стільникового. Дзвонили мама, Сокіл… Останнім виявився дзвінок від Мальвіна. А точніше, дзвінки. Цього разу з добре відомого номера.

Мартинов відповів одразу.

— Зачекай, — сказав замість привітання і через кілька секунд очікування відгукнувся: — Зателефонувала все ж таки? Ну треба ж, Фаню, я задоволений. Думав, довше доведеться чекати. Ти в нас тепер недосяжна персона.

— Мартинов, де Уляна? — прямо запитала.

— Зі мною, а що?

— Що означає, із тобою?

— А то і значить. Тобі яке діло, Чижику?

Заявити йому було нічого. Не було мені до нього жодного діла, якби не подруга.

— Сєво, а як же Льошка?

— А може, у нас почуття? Справжні. Ти здивуєшся, але, виявляється, мене люблять, — хлопець хмикнув, — щойно почув. І ми з Улею збираємося добре провести час. Ти ж не проти? — зі знущанням уточнив. — А втім, Чижику, ти ніколи не була проти. Хоч би раз сказала, а раптом би я прислухався? А зараз я, мабуть, трахну твою подружку, якщо їй цього так хочеться, а потім поплачу на її грудях, яка ти сука. Думаєш, вона дасть мене в образу своєму братові? — Мальвін розсміявся. — Чижику, ти погано знаєш дівчат. Мені майже нічого не доведеться робити, вона зробить усе сама. А потім можна й кинути. Повір, я зумію це обставити красиво.

— Який же ти гад, Мартинов!

— Я не гад, Фаню, — уже серйозно відгукнувся Мальвін. — Я хочу повернути своє. А твоя Уляна заслужила урок — її попереджали! Але якщо ти згодна прийти до мене й поговорити про нас, я, так і бути, пообіцяю не дуже поспішати. Ти ще встигнеш нам завадити. Червона висотка за універом на розі, недалеко бігти.

— Пішов ти!

Я побрела коридором, не знаючи, що робити. Мальвін мав рацію — зараз навіть Льошці не до снаги протверезити сестру — чарівності в Сєви вистачить і на десятьох дівчат. А може, правду кажуть, і життя дійсно кожному з нас підносить свої уроки? Чи маю я право вирішувати за Улю?

Чорт. Чорт. Чорт! Не знаю. Поставивши сумку на підвіконня, зітхнула й сіла поруч, обхопивши обличчя долонями.

Я майже не здивувалася, коли Мальвін спіймав мене на сходах, перегородивши шлях. До кінця пари ще залишалося небагато часу, і ми опинилися зовсім самі.

— Думаєш, він кохає тебе? — почав хлопець без передмов, вчепившись пальцями в передпліччя і притиснувши до стіни. — Уявила, що потрібна йому? Повірила дешевим словам Сокола? Ти знаєш, що він учора поїхав до себе не один. Не віриш? У Лиса запитай. Вони частенько подруг на пару натягують, і вчора не нудьгували. Може, і тобою поділяться за нагоди!

— Йди геть.

— Навіщо ти це зробила, Фанько? Чого домагалася? Хотіла помститися? Ну так у тебе вийшло. Досі відійти не можу. Гарний же урок ти мені дала.

— Мартинов, негайно прибери руки!

— Ти не повернешся до нього. Ніколи! Кинеш університет, і ми обоє переведемося в інше місто, зрозуміла? Нахрін звалимо звідси! Забудемо все й почнемо спочатку! Я не обіцяю, що легко зможу тебе пробачити, але спробую. Уже я-то точно тебе дурепу люблю!

Я похитала головою, дивлячись Мальвіну в очі.

— А я ні. Ні!

Хлопець зло посміхнувся.

— Що, Фанько, засвербіло нарешті? Спробувати захотіла, як воно — з іншим? Ну і як, сподобалося?

— Так, — і сама від себе не очікувала, що зізнаюся. — Краще, ніж із тобою.

Губи Мартинова стиснулися, а потім і руки міцніше стиснули плечі.

— Ти що, не зрозуміла? Він уже з іншою! Чхати на тебе хотів! Хто ти така для Сокола? Порожнє місце! Та таких простачок, як ти — у цьому універі лопатою не вигребти. Чи ти повірила, що особлива?

— Замовкни!

— І не подумаю! Я кажу правду, Чижику. Що, неприємно? Або скажеш: помиляюся?

— Не скажу, — не стала брехати. — Тільки тобі-то від мене що потрібно, Мартинов? Якщо я така звичайна.

— Мені все одно, як ти виглядаєш. Ти моя. Я до тебе звик.

— Звик? — і не хотіла, а усміхнулася, щоб не дати гіркоті ковзнути на губи. — Отже, кажеш, кохаєш мене?

— Так, — погодився хлопець.

— Але я для тебе не найкрасивіша, адже так?

— Перестань.

— Не найрозумніша й не краща за всіх? Не досконала навіть у крихітній малості?

Мальвін змішався.

— Ні, краща, — усе ж уперто заперечив. — Раз уже я звернув на тебе увагу, значить, краща. Ти неправильно мене зрозуміла, Фаню!

— А мені здається, що правильно. Пішов ти до біса, Мартинов! — спробувала відштовхнути хлопця. — Краще бути самій, ніж із тобою! Навіть якщо… Навіть якщо я для Артема не особлива, він був чеснішим зі мною, хоча і знав менше. І він нічого мені не обіцяв, на відміну від тебе, і не освідчився в коханні! І він уже точно не соромився мене, як ти! Відпусти, чуєш!

— Сєва?! — Ми з Мартиновим обоє повернули голови. Сокіл повільно піднімався сходами. — Ти?! — збите дихання хлопця свідчило про те, що ще недавно він поспішав. — Якого біса?

Мальвін обернувся і відсторонився, але мене не відпустив.

— Привіт, Соколе, давно не бачилися, — сказав з усмішкою. — Я. Що, не очікував, друже? Піди погуляй, значить?

Артем насупився, зупиняючись.

— Поясни, — відзначив гострим поглядом чужу руку, що утримує моє плече. — Що все це означає, Мартинов? Поки ще можеш.

Хлопець міг і мало того — хотів. Не пам’ятаю, коли я бачила в колишньому стільки рішучості.

— А те, що вона моя дівчина ще зі школи, ясно! І моєю залишиться!

— Ні, не твоя, — поспішила я вкотре заперечити. — Давно не твоя.

Артем повернув голову і знайшов мої очі.

— Так це він, Фаню? — у його погляді промайнула здогадка. — Той, хто тобі телефонував, — Мальвін?!

Я промовчала, але хлопець і сам усе зрозумів.

— Так, вона і є та дівчина, про яку я говорив, — підтвердив Мартинов. — І ми разом!

Сокіл холодно дивився на нього.

— Сєво, чесно кажучи, усі думали, що це байка — твоє шкільне кохання. Не більше, ніж зручна відмовка.

— А мені плювати на всіх! Ні, як бачиш.

— Ти ніколи її ні з ким не знайомив і завжди говорив, що твоя дівчина вчиться в іншому місті, а вона весь цей час була поруч?

— Я брехав. Навчалася б, якби не приїхала сюди. Якого біса, Фанько! — Мальвін озирнувся. — Бачиш, у що все це вилилося! А я просив тебе! Благав! Якихось клятих п’ять років, і я б ніколи тебе не кинув!

— Виходить, Мартинов, що ти на її очах…

— А ось це, Соколе, — Мальвін насунувся на друга, — не твоя справа, зрозумів?

Я напружилася, передчуваючи між хлопцями сутичку. Вона здавалася неминучою, і тиск на плече став болючим.

— Не моя, — погодився Сокольський і раптом коротким рухом вдарив хлопця в бік. Швидко й начебто легко, але пальці на моєму плечі миттєво розтиснулися, і рука Мальвіна батогом повисла вздовж тіла. Охнувши, він відступив. — Було не моєю справою, Сєва, — сухо зауважив Артем, — поки я не зустрів Анфісу. А зараз дуже навіть мене стосується. Знати не хочу, що у вас залишилося в минулому, але тепер вона зі мною. Я повідомляю це тобі в обличчя, раптом ти сам не здогадався. І мені не подобається, коли її чіпають чужі руки. Забудь про неї! Або даю слово, що допоможу тобі забути!

— Артеме, будь ласка, не треба! — я затулила обличчя долонями, побачивши, як міцно стиснулися кулаки Сокола й запалилися сталлю очі. Я здогадувалася, яким Сокольський може бути, — чутки про його бійки завжди бігли попереду хлопця, — а вже його друг знав і поготів. Не варто було й сумніватися, хто з них двох опиниться в крові на підлозі. Але кровожерливість у мені спала, хотілося просто піти з Артемом. — Будь ласка!

— Чиж? — в очах Сокола на мить промайнула розгубленість і щось схоже на біль. Його руки опустилися, а губи розтулилися, немов йому знадобився різкий вдих.

Дурний! Невже він подумав, що я злякалася за Мальвіна, як за свого хлопця? Що хоч на секундочку могла пошкодувати про минуле? Після всього, що було? Та він узагалі пам’ятав, у чому саме я йому зізналася в буфеті?

Що ніколи, ніколи, ніколи не зможу від нього відмовитися! Господи, здається, я влипла.

Я підійшла й обійняла Артема за талію. Міцно притиснулася до свого Сокола, поклавши щоку на груди. На потилицю тут же м’яко опустилася долоня.

— Анфісо…

— Не хочу, щоб він щось значив для нас. Нехай котиться! Я давно вже його відпустила.

І я не брехала. Я б справді давно залишила цю сторінку свого життя позаду, якби вона знову і знову не нагадувала про себе.

За спиною пролунав гірко-злий сміх Мальвіна.

— Відпустила? Дурепа ти, Фанько! Знайшла на кого міняти — на Сокольського! Чим він кращий? Я його знаю, він пограється з тобою як кіт із мишею і викине, придушивши. Думаєш, одна така? — хлопець розсміявся. — Наївна! Я бачив, яких він дівчат кидав. Коли кине, не приходь, чуєш! Навіть якщо приповзеш — не пробачу!

— Краще заткнися, Сєво. По-хорошому прошу, — гаркнув Артем.

— Вітаю, Соколе! Виглядаєш героєм. Тільки подивимося, чи надовго тебе вистачить, — усміхнувся Мальвін. — Дивись не заграйся із Чижиком. Може, я і почекаю її, хто знає — залижу рани! Занадто давно ми з Фанькою знайомі, щоб вона так просто мене забула, — він похитав підборіддям. — Не думаю, що вона збрехала і ти їй щось обіцяв.

— Ні, не обіцяв, — зізнався Сокіл.

— Ну ось. Я ж кажу, що знаю тебе. Невже так і не навчився локшину вішати?

— Не було потреби, — відповів Артем. — А сказати не встиг багато про що, це правда. Не щодня розумієш, що кохаєш. І не одразу знаходиш слова. Але вони не для твоїх вух, Мартинов. Тож, якщо не дурень, решту домислиш сам.

— Ну, давай! Тоді розкажи їй, кого ти вчора кохав-трахав, герой, поки її не було? Я бачив, що ти пішов із бару не один. До речі, як відтягнувся, а, Соколе? Свєтка лялька! Шльондра, звісно, яких пошукати, зате підмахує що треба.

Я застигла в руках Сокола, і він теж завмер, щоби повільно усунути мене вбік. А вже за секунду кулак Артема врізався в обличчя Мальвіна, відкинувши хлопця до стіни.

— Ну й сука ти, Сєво! Ще гірше, ніж я про тебе думав.

Мартинов не відразу зміг відповісти, але голову підняв.

— Нічого, якось переживу твоє розчарування… друже, — сплюнув кров на підлогу. — Фанько, невже ти йому віриш? — гірко запитав, звертаючи до мене обличчя. — Ще не пізно сказати ні й поїхати. Повір мені, Чижику! Ти ж завжди мене любила, ми все зможемо забути!

Вірила, нічого не могла із собою вдіяти. Вірила! Але тільки не колишньому.

— Я, мабуть, ризикну, Мартинов, стати щасливою, — відповіла, відчуваючи, як руки Сокола знову обплітають мене, притискаючи до грудей хлопця. — Навіть без обіцянок. Тим паче що я знаю їм ціну завдяки тобі.

Ми не встигли відійти, як між нами й Мальвіном вихором увірвався Льошка. Вчепившись руками в борти куртки друга, Лис підняв хлопця на ноги й притиснув до стіни.

— Що ти з нею зробив, виродку?! Що?! — прокричав. — Говори! Якого біса вона реве?! Я тебе вб’ю, Сєво! Уб’ю, зрозумів! Відірву яйця! Скажи спасибі, що не дістався до тебе першим — дав тобі, гаду, ще пожити!

Голос Мартинова, утім, не тремтів. Він звучав зло й байдуже, наче йому було все одно.

— З ким? З Чижиком? Ти уточнюй, Льохо, а то до мене сьогодні все туго доходить.

— З моєю Улянкою! Мартинов, твою матір! — Лис ударив кулаком у стіну. — Не прикидайся!

— А що я з нею мав зробити? Вона ж, начебто, сестра друга. Навіть не поцілував, хоча вона дуже хотіла. Чаєм напоїв, але ж це не смертельно?

Я озирнулася, але Сокіл уже м’яко повів мене вниз. Сказав, цілуючи в скроню:

— Ходімо, Чиже, вони самі розберуться, а я забираю тебе додому. Повертаю собі. Не бійся, я не дам тобі згадати. У нас просто не буде на це часу.