Глава 23, частина 2

Сокольський зачинив двері й притиснув мене до себе.

— Ну ось, Чиже, тепер ні в кого немає претензій, і я весь твій.

— І мені це страшенно подобається!

Ми роздягали одне одного з бажанням і посмішками — неймовірне поєднання, коли пристрасть вміє говорити й бачити. Коли руки тремтять від нетерпіння і ніжності, а дух захоплює від розуміння, що кохаєш, серця б’ються в унісон, а очі відображають одне почуття на двох.

Невже це той самий Артем Сокольський — мрія університетських дівчат, красунчик і задирака, до якого так просто не підійти, зараз цілує мене й каже, що він мій? Невже це я — дівчина, яка і близько не мріяла закохатися і думала, що знає все наперед, цілую його у відповідь і кажу, що я його?

Невже це ми, ось такі — прості й справжні, не можемо відірвати одне від одного рук і розірвати губ?

Подушки в Сокола м’які, і ми валимося в них, забувшись у поцілунку. Я вже стягнула з Артема толстовку і футболку і сама залишилася без светра. Приголомшливі відчуття відвертої безсоромної сексуальності, коли до тебе притискаються голі чоловічі груди, а жадібні пальці пробираються під джинси. Коли ти відчуваєш під долонею плоский живіт і дивуєшся своїй сміливості, бо гострота відчуттів змушує діяти, відкидаючи будь-який сором.

— О та-а-ак… нарешті! — я допомагаю Артему зняти з мене джинси й чую, як він сміється, схиляючи голову й цілуючи мій живіт. Підхоплює зубами тонку гумку тих самих простеньких бікіні — синіх у білий горох, стягуючи їх до стегон. — Ти не уявляєш, Чиже, скільки разів у думках я бачив їх на тобі й знімав, — зізнається, покусуючи шкіру. — Скільки разів цей чортів горох мені снився. Тоді у ванній, коли застав тебе після душу, думав, не стримаюся. Ледь дах не зірвало… Фанько! — шепоче Сокіл, звільняючи мене від спідньої, і ніжною долонею розсовує коліна. Проводить губами внизу живота, змушуючи розкритися йому назустріч. — Яка ж ти в мене красива! А я голодний, страшенно голодний і так скучив за своїм м’ясом на багатті, що готовий обгризти кожну кісточку…

— Іди до мене! — кличу я і відчуваю на грудях приємну важкість. Обвиваю руками шию хлопця, притискаю його до себе й шепочу у відповідь: — Ти теж мені снився, Артеме, і знаєш, уві сні я була такою сміливою, що сама собі дивуюся. І дуже-дуже гнучкою.

Зітхання завмирає на губах Сокола.

— Чиже, невже ти зараз натякаєш на те, що не проти повторити нашу зустріч у ванній кімнаті, але тільки з продовженням?

— А чому б і ні? — посміхаюся в губи. — Адже я знаю, що ти хочеш.

— Чи-иж…

Близькість — найнагальніше, що зараз нам потрібно, і ми обидва віддаємося їй із головою. Мені подобається смак його шкіри, пружність невеликих сосків, тугі м’язи преса й те, як вони скорочуються під моєю рукою. Як мій хлопець відгукується на дотики губ і долонь. Як жадібно вимагає у відповідь, змушуючи тіло горіти від бажання і тріпотіти від тремтіння, впиваючись його увагою.

Я сиджу на стегнах Сокола, і він цілує мої груди. Мне пальцями сідниці, піднімаючи й опускаючи мене собі назустріч, і кожен рух одне до одного наповнює нас гострим задоволенням. Ці поштовхи — ненаситні й глибокі водночас, мокрі тіла і слова, що зриваються з губ у тиші квартири, — усе це належить зараз тільки нам. Тільки наше. Тільки для нас двох.

Я починаю дихати частіше, стискаю плечі, зариваюся пальцями у волосся, й Артем тісніше притягує мене до себе. Вдаряється в мене стегнами, щоб через кілька секунд, спіймавши мій стогін, задихнутися самому.

— Анфісо, я люблю тебе, — шепоче біля губ. — Люблю тебе…

— Я теж, — вистачає сил сказати, — люблю…

— Як можна тебе на когось проміняти? Ти ж справжнє диво!

Ми падаємо на подушки, і я цілую Артема в щоку, у ніс, знову в губи. Мені подобається його посмішка, вона в нього така ж приголомшлива, як і він сам.

— Сокольський, ти мене страшенно бентежиш, — зізнаюся.

— Звикай, Чиже, — незворушно відповідає Артем. — Ти моя солодкість. Судячи з батька й діда — ми, Сокольські, любимо раз і на все життя. Сподіваюся, ти не проти, що я знайшов свій об’єкт обожнювання?

— Ну…

— Фанько! — обличчя Сокола раптом стає дуже серйозним в очікуванні моєї відповіді, і я регочу.

— Ні, дурник! Звичайно ні!

— Не повіриш, Чиже, але я до тебе навіть не закохувався ніколи. Захоплювався, не більше. І батька не розумів. А зараз навіть страшно подумати, що буде, якщо ти мене раптом розлюбиш, — зітхає Артем. — Мені вистачило двох днів, щоб зрозуміти, на що перетвориться моє життя. Напевно, я теж буду тебе чекати й шукати…

— Ти з глузду з’їхав! Що за думки?

—…Найкрасивішу на світі дівчину. Любительку старого кіно і

фісташкового морозива.

— Ну, ескімо я теж люблю. І з карамеллю. Та й шоколадне можна… Хм. Так уже і красиву? Ой, Артеме…

— М-м?

— Поцілуй мене ще раз. Будь ласка…

Невдовзі втомлені ми засинаємо, щоб уночі прокинутися і знову кохати одне одного.

Артем зізнається в темряві, колисаючи мене на своїх грудях, і тому зізнання здається особливо зворушливим.

— Там, у буфеті, ти сказала, що я ніколи б не помітив тебе, якби не випадок, а я відповів, що це неправда. Так от, Чиже, я не брехав. Першого вересня на тобі був літній сарафан — такий же легкий і сонячний, як той день. Хтось із хлопців — здається, Льошка — звернув увагу на симпатичну дівчину, і я, як дурень витріщався, проводжаючи тебе поглядом. Ти розпустила волосся і йшла по корпусу з кошиком квітів…

— Так, Зарецька спіймала мене після пари й попросила віднести квіти в деканат.

— На тобі були світлі босоніжки, а з-під спідниці миготіли засмаглі коліна. Я тоді подумав… А втім, Чиже, краще тобі не знати, про що я тоді подумав. А коли побачив тебе в себе у квартирі — не міг повірити й всіляко хотів затримати. Тоді я ще не знав чому. Просто плів усіляку нісенітницю, і ти залишилася.

— І все-таки, Артеме? — я піднімаю голову й дивлюся на хлопця. Нехай не можу бачити його обличчя, але губи легко торкаються підборіддя. — Про що ти подумав?

Сокіл тихо сміється, і я грайливо кусаю його у відповідь на сміх.

— Ну, зізнавайся! Усе одно ж випитаю!

Артем обіймає мене й шепоче на вухо:

— Що ще ніколи не бачив такої гарної дупки.

— Сокольський!

POV Сокіл

Анфіса. Фанька. Чиж. Як багато імен у моєї любові і як мало слів, щоби передати всю силу почуття, що живе в мені. Я обожнюю свою зеленооку дівчину із чуйним серцем і легкою вдачею, у якій стільки життя і світла, що вони, увірвавшись у моє життя, приголомшили мене й заполонили собою мій світ. Нізащо не відмовлюся від неї. Ніколи. Я вже з першої зустрічі знав, що не відпущу її.

Ми з батьком стоїмо біля вікна й дивимося, як вони з Лукою вбирають ялинку і про щось секретничають. Чиж відчуває на собі мій погляд, піднімає голову і відповідає щирою усмішкою. Фанька, моя Фанька. Очі світяться, губи ваблять, волосся в косі лежить на плечі… Я обов’язково розплету цю косу пізніше, коли ми лишимось наодинці, перецілую тоненькі хребці на дівочій шиї й повторю, як я люблю свого Чижика. А зараз я відкриваю долоню і показую батькові подарунок.

На долоні лежить золотий ланцюжок із кулоном у вигляді сокола.

— Як ти думаєш, тату, Анфісі сподобається?

Батько присвистує, підкидає брову і з бешкетуванням дивиться на мене.

— Навіть так, синку? Переконливо, нічого не скажеш. Може, краще відразу окільцювати?

Я не бентежуся. Це мої почуття і мій батько. Так, мені хочеться, щоб кожен знав, що Анфіса моя.

— Думаю, спершу мені доведеться довести, що я її гідний.

Старший Сокольський теж дивиться на Чижика.

— Упевнений, що сподобається. І батькам Фані не буде зайвим знати, що ти її цінуєш.

— Не в подарунках справа, тату.

— Та я розумію, синку. Гарна тобі дівчинка дісталася, не проґавив би.

— Знаю.

— Артеме…

Я повертаю голову до батька й читаю все по очах.

— А ось це зайве, повір. І в думках немає.

— Що ж, — киває той. — Тоді добре. — І зауважує вбік, повторюючи вкотре за сьогоднішній день. — Треба ж, Аліса в нас удома. Дивно, так? Після стількох років? Учора весь день наводила на кухні лад і дивилася старі фотографії. Така мовчазна стала, сама на себе не схожа. Про тебе весь час запитує і спить у твоїй кімнаті. Ти не проти, синку?

— А що Сусанна? — я залишаю останнє запитання поза увагою, але батько не сперечається. Сокольський-старший стомлено зітхає. Але це я — його син, і йому теж нема чого ховатися за словами.

— Ти ж знаєш, Артеме, свою матір і свого батька. Коли справа стосується Аліси, у неї немає суперниць.

Так, знаю, але не в моєму праві їх судити.

— Думаю, тату, що розумію тебе, — несподівано для себе зізнаюся.

— Справді? — батько з надією дивиться на мене.

— Я не кажу, що можу забути, — повертаю його до реальності. — Я кажу, що розумію тебе. А це вже дещо, чи не так?

Мій молодший брат забрався на стілець і намагається повісити велику новорічну кулю на самісінькій верхівці ялинки. Новорічна красуня майже «одягнена» й обплетена гірляндами, ми прикрашали її з Фанею цілу годину до приходу гостей, і Луці нелегко дотягнутися до гілки. Він раптово скрикує, випустивши з рук прикрасу, але Чижик спритно підхоплює кулю біля підлоги й весело клацає брату по носі.

— Тримай і не позіхай, красунчику! Це ще не все!

Я посміхаюся, не можу не посміхатися, дивлячись на них.

— Знаєш, синку, — чую від Сокольського-старшого, — Лука славний хлопчисько і вже називає мене татом. Ти мав рацію, ми непогано ладнаємо. Здається, я йому подобаюся. Та й він мені теж.

Те, що є між ними, набагато більше, ніж звичайне «подобаюся», лукавить Василь Якович. Останні дні ці двоє просто не розлий вода. Мине час, і вони зрозуміють це обидва.

— Тату, ти і є його батько. Він уже вірить, повір і ти.

Ми більше не дивимося один на одного. Нам не потрібні ні погляди, ні слова. Я знаю, у них із Лукою все вийде. Обов’язково вийде стати рідними людьми. Чи буде третьою Аліса? Не знаю. Хотілося б вірити, що так. Якщо вони обидва постараються, у Луки будуть батьки, а в них шанс нарешті стати сім’єю. Що ж до їхнього старшого сина… У мене вже є моя дівчина — ненавмисний зеленоокий вихор, який змінив моє життя. Моя надія і моє право на щастя.

Анфіса, Фанька, Фанечка… Як багато імен у моєї любові і як мало слів, щоби передати всю силу почуття, що живе в мені.