SOVABOO
Глава 23, частина 1
На вулиці потеплішало, мороз спав, і на місто падав м’який пухнастий сніг. Серце співало, губи посміхалися, а дихати хотілося на повні груди — щоб досхочу і про запас.
Ми стояли з Артемом на алеї університетського парку, прикрашеній новорічними гірляндами, дивилися одне на одного і трималися за руки. Він щойно розповів мені, яким порожнім здався йому власний дім без зеленоокого Чижика, і який він радий, що одного разу я в ньому опинилася.
— Ніколи більше не відпущу тебе саму, Анфісо. Нікуди! Ти не уявляєш, як я мучився! Як фетишист, перевіряв, чи на місці твої речі і чи не здалося мені, що їх немає. Повірити не можу, що так довго жив без тебе. Я згоден спати на підлозі й купувати тобі будь-які солодощі, тільки не йди більше.
— Не піду.
— Нізащо не здогадаєшся, де я провів минулу ніч.
Я стояла, мліла від зізнань Сокола, і мені було страшенно цікаво дізнатися де. Словам Мартинова я не повірила. Я справді надто добре знала свого сусіда, щоб не зрозуміти, у чому саме він збрехав.
— Ну й де ж?
— У тебе вдома, Чиже, — Артем усміхався. — Спав на твоєму ліжку й дуже за тобою сумував. Маленькі через мене побилися, і нам із Робертом довелося їх розбороняти. У вас удома завжди так весело?
Я в усі очі дивилася на нього.
— Взагалі-то так, — видихнула й одразу здивувалася: — Що? Справді їздив у Гордіївське?
— Правда, — усміхнувся Сокіл. — Повинен же я був тебе знайти. І я майже знайшов. Батьки розповіли мені про Матильду Іванівну, але назад не відпустили. Та я і сам не хотів без тебе повертатися. Твій батько навідріз відмовився до ранку назвати адресу й дати номер телефону господині. Здається, я не справив на нього враження хлопця, гідного його доньки, щоб мчати за нею в глуху ніч.
— Так, тато такий, — я кивнула, — любить нести за всіх відповідальність. Це у викладачів у крові. Але ти помиляєшся, Артеме! Я впевнена, що ти йому дуже подобаєшся, інакше він не залишив би тебе в одній кімнаті з братом. Він просто переживав.
— До речі, я телефонував твоїй господині, і вона сказала, що все про мене знає. І якщо я той, бубновий, у якого на погонах дев’ятка й туз чирв, то вона не проти, щоб я забрав у неї Фанечку. Що б це могло означати, Чиже?
Я розсміялася.
— Чирвова… Чирвова дев’ятка й туз, Артеме! Ох, і баба Мотя! Я обов’язково тебе познайомлю з нею і з Мілою Францівною. Ці бабусі вчора напоїли мене чаєм і влаштували ворожіння, а потім відправили спати. Я гадаю, це означає, Сокольський, — потягнулася до губ хлопця, — що ти мені підходиш!
М’який поцілунок, дуже ніжний і довгий. Хтось зі студентів, що крокують алеєю, відпускає жарт і веселий смішок. Про що він? Чи про нас? Та яке це має значення, коли голова паморочиться, ноги підкошуються і тільки сильні обійми, що притиснули до грудей хлопця, не дають упасти.
— Ти вся в снігу, Чиже, — Сокіл підняв руку і провів долонею по моєму волоссю. Змахнув розталий сніг зі щік. — Фанько, Фаню, Фанечко, — підхопив мої губи й відпустив. Знову легко спіймав ротом губи, ковзнув по них язиком і поцілував. Ніжно прикусив рум’яну щоку.
— Артеме, що ти робиш? — було в цій ласці щось нове, зовсім не схоже на Сокольського.
— Пробую тебе на смак.
— Ну і як?
— Мені подобається.
— Пфф…
— Дуже! — тихо додав Сокіл і попросив: — Чиже, припини ніяковіти! Просто постій спокійно, добре?
Але хіба встоїш спокійно, коли тобою так відверто насолоджуються? І пальці самі вплітаються в русяве волосся, гладять потилицю, шию, а губи знаходять губи й відповідають. Забувшись, цілують до нестями.
— О, Господи, Артеме, ми ж практично в університеті! — спробувала віддихатися, але де там!
Сокольський, засміявшись, притиснув мене до себе.
— Мій боягузливий Чиж, — просто сказав. — Вибач, що змусив тебе переживати. Що не одразу знайшов слова, не заспокоїв. Мені знадобився час, щоб зрозуміти, як багато ти для мене значиш. Я багато про що подумав і мушу сказати — ти маєш слушність. Мало хотіти одне одного. Треба відчувати, жити людиною. Засинати й прокидатися, прорости в ній. Вважати її своєю.
Теплі руки знову погладили волосся.
— Повір мені, я відчував. Уже давно зрозумів, що ти незвичайна для мене, тільки не відразу зміг дати назву своєму почуттю. Для цього мені спочатку довелося залишитися самому…
— Фаню! — знайомий голос неголосно гукнув позаду, і я озирнулася.
На алейці стояла темноволоса дівчина, мнучи в руках сумку, і дивилася на нас потухлим поглядом.
— Уляно? — я повернулася, відчуваючи незручність — такими яскравими були мої власні відчуття, і завмерлими, майже неживими, карі очі подруги.
— Фаню, я все чула — вашу з Мартиновим розмову, — сказала Улянка, — і знаю, про що він тобі говорив телефоном. Виявляється, ревнощі можуть змусити нас робити жахливі вчинки, і я не стала винятком — самій огидно, — несподівано зізналася. — Можеш мені не вірити, але я рада, що Артем завадив йому ще більше тебе образити. Я дуже просила Льошку встигнути, але не пояснила, у чому справа. Негарно вийшло і, мабуть, смішно, — дівчина невесело усміхнулася. — Зате Мальвін дістав за заслуги.
— Уля…
— Він мені сказав, що, якби не брат, ми б уже зустрічалися, і плів про те, яка я мила й тямуща. Що вся справа в Льошці й у чоловічому кодексі дружби, і я повірила. Така дурепа! Фаню, вибач, якщо зможеш. Мальвін і справді рідкісний козел.
Я сіпнулася було підійти, але Улянка хитнула головою.
— Не треба, Чижику, не зараз. Інакше я розревуся, й Артему доведеться мене від тебе відривати. А я не хочу вам заважати.
Вона розвернулася і пішла, майже побігла алеєю. Я дивилася їй услід, а Сокіл обіймав мене за плечі, немов боявся від себе відпустити.
— Чиже, ходімо додому, — поцілував у потилицю. — У вас ще буде час порозумітися. Мені здається, вона має рацію, зараз їй краще побути самій.
Цього разу ми з Артемом не поспішали додому. Може, тому, що нам було про що поговорити, а може, тому що передчували повернення. Я більше не просила його не торкатися мене, і ми кілька разів зупиняли машину на узбіччі, щоб захопитися одне одним. Я сама чіпала свого Сокола — гладила руку на кермі, дивилася на серйозний профіль і цілувала, цілувала, коли ставало неможливо терпіти.
— Фанько, ти в мене, як яблучко! Так і хочеться з’їсти!
— Так з’їж! — я першою вискочила з машини й позадкувала до під’їзду.
Широка посмішка не сходила з обличчя. Хлопець, що крокував слідом за мною, був справжнім красенем. Моїм сірооким мисливцем, який упіймав верткого чижика, і мені подобалося відчувати на собі його прицільний погляд, у якому читалися ніжність і бажання. Божевільне поєднання, здатне розтопити будь-яке серце.
— Ох, допросишся, Чиже… Дивись, не сядь у замет, як минулого разу, а то закидаю снігом!
— Ой! — і сама не помітила, як налетіла спиною на якусь стареньку. Старенька виявилася давньою знайомою — тією самою Мюллером Петрівною, яка колись впустила незнайому дівчину в під’їзд житлового будинку в провулку Федотова і, звісно, мене впізнала. Поглянула здивовано на нас із Соколом, ховаючи пакет із молоком і батон під пахву темної шубки.
— А ти що ж? З ним, чи що? — поставила нескромне запитання, вважаючи непотрібним зайве привітання. — З нашим футболістом?
Ну й бабусі! Усі однакові! До чого ж цікавий народ!
Я знизала плечима, посміхаючись жінці:
— Здрастуйте! Здається, так, — озирнулася на Артема, який уже підійшов і обійняв мене. — Ось! — навіщось додала не без гордості, обіймаючи його у відповідь.
— Ти дивись, що робиться… — здивувалася Петрівна, зіщуливши за окулярами підозріле око. — Так і знала, що ти неспроста до Іванових приїхала! Відхопила хлопця! Ну й Люська! Ну й тітка в тебе — хитра лисиця! Того року сина на бібліотекарці з другого поверху одружила, потім племінницю за нашого Вітьку-далекобійника з п’ятого заміж видала, а тепер, значить, і другу, симпатичнішу, вирішила до пуття прилаштувати?.. Завтра ж скажу, нехай виставляється мені! Пляшку до Нового року! А то що ж — усі у виграші, а Петрівна має задарма під’їзд сторожити? До речі, на вас там сюрприз чекає, — показала кудись угору пальцем і почимчикувала собі доріжкою, про щось бурмочучи.
Який сюрприз? Ми із Соколом переглянулися, проводили стареньку посмішками й увійшли в під’їзд. Знову цілувалися, як шалені, забувши про все, поки ліфт піднімав нас на сьомий поверх, залишивши наодинці з почуттями. Не одразу розчули крики й метушню, що донеслися зі сходового майданчика…
— Чого? Це ми-то малолітки недоумкуваті?! Та ти сама хамка трамвайна! Зараз нам за все відповіси! Юлько, лупи її!
— А-а-а! Владка! Вона мене подряпала!
— Гадина! Я через тебе ніготь зламала! Ай! Волосся відпусти!
— І не подумаю! Будеш знати, коза білоброва, як сюди ходити! Він наш, зрозуміла?! Ми його перші знайшли й два роки чатуємо!
— Точно! Фіг тобі, а не наш Сокіл! Приперлася вона! Ще і лахи приперла! А морда зигзагом не трісне? От же курка нахабна!
— А-а-а!
— Ой!
— Отримуй!
Ілонка сиділа навскіс на підлозі, а розкрита валіза лежала поруч. Двоє дівчат, ті самі фанатки, з якими мені якось трапилося зіткнутися, стояли над нею, вчепившись у біляве волосся, і продовжували кричати. Усе навколо на сходовому майданчику було всіяне модними речами доньки Сусанночки, а на стіні свіжою фарбою блищав новий напис: «Сокіл — любов назавжди!»
Ну хоч щось нове, а втім… Нічого собі!
Ми з Артемом вийшли з ліфта й зупинилися, здивовано оглядаючи місце бійки.
— А ну вгамувалися, малявки! Руки по швах і встали до стіни! — прийшовши до тями, гаркнув Сокольський, і навіть я здригнулася. — Якого біса ви тут влаштували?! Я ж попереджав, що зі сходів спущу!
— А чого вона приперлася? Ще й каже, що до тебе жити! — наябедничали фанатки, які вмить присмирніли.
— Поняття не маю. Ми з нею одного разу вже розпрощалися.
— Артеме, це якийсь жах! — хлюпнула носом блондинка. — Середньовічне варварство! Можна я від тебе в поліцію зателефоную? Мені потрібно вмитися! Дурепи сопливі, зіпсували укладку! — шикнула в бік кривдниць і тут же отримала від них по потилиці. — Ай!
— Ще й обзивається, курка!
Сокіл незворушно провів мене до дверей і повернувся.
— Я тобі, Ілоно, уже все пояснив, не бачу сенсу повторювати. Поліція за два квартали, дівчата проводять. До речі, дівчатка, — звернувся до фанаток. — Це моя Анфіса. Прошу любити й жалувати. Якщо хоч волосок впаде з її голови — знайду й закопаю. Будете слухняними, з мене автографи всієї команди.
Він відчинив двері, пропускаючи мене у квартиру.
— Вибачте, але на чай не запрошуємо. Не любимо непроханих гостей. Може, іншим разом?
— Та пішов ти…
— Так! Та пішов ти!
І вже трохи нижче на сходах:
— Владко, з глузду з’їхала! Ти навіщо Сокольського послала?
— Не знаю. А ти?
— І я не знаю.
— Трясця, може, піти перепросити? Я ж без нього жити не можу!
— Трясця, і я не можу!
І в один голос:
— Арте-еме, виба-а-ач!
— Ілоно, таксі викликати? — запитав Сокіл, дивлячись на доньку Сусанни з усмішкою і піднятою бровою.
— Та пішов ти…