Глава 23, частина 1

 На вулиці потеплішало, мороз спав, і на місто падав м’який пухнастий сніг. Серце співало, губи посміхалися, а дихати хотілося на повні груди — щоб досхочу і про запас.

Ми стояли з Артемом на алеї університетського парку, прикрашеній новорічними гірляндами, дивилися одне на одного і трималися за руки. Він щойно розповів мені, яким порожнім здався йому власний дім без зеленоокого Чижика, і який він радий, що одного разу я в ньому опинилася.

— Ніколи більше не відпущу тебе саму, Анфісо. Нікуди! Ти не уявляєш, як я мучився! Як фетишист, перевіряв, чи на місці твої речі і чи не здалося мені, що їх немає. Повірити не можу, що так довго жив без тебе. Я згоден спати на підлозі й купувати тобі будь-які солодощі, тільки не йди більше.

— Не піду.

— Нізащо не здогадаєшся, де я провів минулу ніч.

Я стояла, мліла від зізнань Сокола, і мені було страшенно цікаво дізнатися де. Словам Мартинова я не повірила. Я справді надто добре знала свого сусіда, щоб не зрозуміти, у чому саме він збрехав.

— Ну й де ж?

— У тебе вдома, Чиже, — Артем усміхався. — Спав на твоєму ліжку й дуже за тобою сумував. Маленькі через мене побилися, і нам із Робертом довелося їх розбороняти. У вас удома завжди так весело?

Я в усі очі дивилася на нього.

— Взагалі-то так, — видихнула й одразу здивувалася: — Що? Справді їздив у Гордіївське?

— Правда, — усміхнувся Сокіл. — Повинен же я був тебе знайти. І я майже знайшов. Батьки розповіли мені про Матильду Іванівну, але назад не відпустили. Та я і сам не хотів без тебе повертатися. Твій батько навідріз відмовився до ранку назвати адресу й дати номер телефону господині. Здається, я не справив на нього враження хлопця, гідного його доньки, щоб мчати за нею в глуху ніч.

— Так, тато такий, — я кивнула, — любить нести за всіх відповідальність. Це у викладачів у крові. Але ти помиляєшся, Артеме! Я впевнена, що ти йому дуже подобаєшся, інакше він не залишив би тебе в одній кімнаті з братом. Він просто переживав.

— До речі, я телефонував твоїй господині, і вона сказала, що все про мене знає. І якщо я той, бубновий, у якого на погонах дев’ятка й туз чирв, то вона не проти, щоб я забрав у неї Фанечку. Що б це могло означати, Чиже?

Я розсміялася.

— Чирвова… Чирвова дев’ятка й туз, Артеме! Ох, і баба Мотя! Я обов’язково тебе познайомлю з нею і з Мілою Францівною. Ці бабусі вчора напоїли мене чаєм і влаштували ворожіння, а потім відправили спати. Я гадаю, це означає, Сокольський, — потягнулася до губ хлопця, — що ти мені підходиш!

М’який поцілунок, дуже ніжний і довгий. Хтось зі студентів, що крокують алеєю, відпускає жарт і веселий смішок. Про що він? Чи про нас? Та яке це має значення, коли голова паморочиться, ноги підкошуються і тільки сильні обійми, що притиснули до грудей хлопця, не дають упасти.

— Ти вся в снігу, Чиже, — Сокіл підняв руку і провів долонею по моєму волоссю. Змахнув розталий сніг зі щік. — Фанько, Фаню, Фанечко, — підхопив мої губи й відпустив. Знову легко спіймав ротом губи, ковзнув по них язиком і поцілував. Ніжно прикусив рум’яну щоку.

— Артеме, що ти робиш? — було в цій ласці щось нове, зовсім не схоже на Сокольського.

— Пробую тебе на смак.

— Ну і як?

— Мені подобається.

— Пфф…

— Дуже! — тихо додав Сокіл і попросив: — Чиже, припини ніяковіти! Просто постій спокійно, добре?

Але хіба встоїш спокійно, коли тобою так відверто насолоджуються? І пальці самі вплітаються в русяве волосся, гладять потилицю, шию, а губи знаходять губи й відповідають. Забувшись, цілують до нестями.

— О, Господи, Артеме, ми ж практично в університеті! — спробувала віддихатися, але де там!

Сокольський, засміявшись, притиснув мене до себе.

— Мій боягузливий Чиж, — просто сказав. — Вибач, що змусив тебе переживати. Що не одразу знайшов слова, не заспокоїв. Мені знадобився час, щоб зрозуміти, як багато ти для мене значиш. Я багато про що подумав і мушу сказати — ти маєш слушність. Мало хотіти одне одного. Треба відчувати, жити людиною. Засинати й прокидатися, прорости в ній. Вважати її своєю.

Теплі руки знову погладили волосся.

— Повір мені, я відчував. Уже давно зрозумів, що ти незвичайна для мене, тільки не відразу зміг дати назву своєму почуттю. Для цього мені спочатку довелося залишитися самому…

— Фаню! — знайомий голос неголосно гукнув позаду, і я озирнулася.

На алейці стояла темноволоса дівчина, мнучи в руках сумку, і дивилася на нас потухлим поглядом.

— Уляно? — я повернулася, відчуваючи незручність — такими яскравими були мої власні відчуття, і завмерлими, майже неживими, карі очі подруги.

— Фаню, я все чула — вашу з Мартиновим розмову, — сказала Улянка, — і знаю, про що він тобі говорив телефоном. Виявляється, ревнощі можуть змусити нас робити жахливі вчинки, і я не стала винятком — самій огидно, — несподівано зізналася. — Можеш мені не вірити, але я рада, що Артем завадив йому ще більше тебе образити. Я дуже просила Льошку встигнути, але не пояснила, у чому справа. Негарно вийшло і, мабуть, смішно, — дівчина невесело усміхнулася. — Зате Мальвін дістав за заслуги.

— Уля…

— Він мені сказав, що, якби не брат, ми б уже зустрічалися, і плів про те, яка я мила й тямуща. Що вся справа в Льошці й у чоловічому кодексі дружби, і я повірила. Така дурепа! Фаню, вибач, якщо зможеш. Мальвін і справді рідкісний козел.

Я сіпнулася було підійти, але Улянка хитнула головою.

— Не треба, Чижику, не зараз. Інакше я розревуся, й Артему доведеться мене від тебе відривати. А я не хочу вам заважати.

Вона розвернулася і пішла, майже побігла алеєю. Я дивилася їй услід, а Сокіл обіймав мене за плечі, немов боявся від себе відпустити.

— Чиже, ходімо додому, — поцілував у потилицю. — У вас ще буде час порозумітися. Мені здається, вона має рацію, зараз їй краще побути самій.

Цього разу ми з Артемом не поспішали додому. Може, тому, що нам було про що поговорити, а може, тому що передчували повернення. Я більше не просила його не торкатися мене, і ми кілька разів зупиняли машину на узбіччі, щоб захопитися одне одним. Я сама чіпала свого Сокола — гладила руку на кермі, дивилася на серйозний профіль і цілувала, цілувала, коли ставало неможливо терпіти.

— Фанько, ти в мене, як яблучко! Так і хочеться з’їсти!

— Так з’їж! — я першою вискочила з машини й позадкувала до під’їзду.

Широка посмішка не сходила з обличчя. Хлопець, що крокував слідом за мною, був справжнім красенем. Моїм сірооким мисливцем, який упіймав верткого чижика, і мені подобалося відчувати на собі його прицільний погляд, у якому читалися ніжність і бажання. Божевільне поєднання, здатне розтопити будь-яке серце.

— Ох, допросишся, Чиже… Дивись, не сядь у замет, як минулого разу, а то закидаю снігом!

— Ой! — і сама не помітила, як налетіла спиною на якусь стареньку. Старенька виявилася давньою знайомою — тією самою Мюллером Петрівною, яка колись впустила незнайому дівчину в під’їзд житлового будинку в провулку Федотова і, звісно, мене впізнала. Поглянула здивовано на нас із Соколом, ховаючи пакет із молоком і батон під пахву темної шубки.

— А ти що ж? З ним, чи що? — поставила нескромне запитання, вважаючи непотрібним зайве привітання. — З нашим футболістом?

Ну й бабусі! Усі однакові! До чого ж цікавий народ!

Я знизала плечима, посміхаючись жінці:

— Здрастуйте! Здається, так, — озирнулася на Артема, який уже підійшов і обійняв мене. — Ось! — навіщось додала не без гордості, обіймаючи його у відповідь.

— Ти дивись, що робиться… — здивувалася Петрівна, зіщуливши за окулярами підозріле око. — Так і знала, що ти неспроста до Іванових приїхала! Відхопила хлопця! Ну й Люська! Ну й тітка в тебе — хитра лисиця! Того року сина на бібліотекарці з другого поверху одружила, потім племінницю за нашого Вітьку-далекобійника з п’ятого заміж видала, а тепер, значить, і другу, симпатичнішу, вирішила до пуття прилаштувати?.. Завтра ж скажу, нехай виставляється мені! Пляшку до Нового року! А то що ж — усі у виграші, а Петрівна має задарма під’їзд сторожити? До речі, на вас там сюрприз чекає, — показала кудись угору пальцем і почимчикувала собі доріжкою, про щось бурмочучи.

Який сюрприз? Ми із Соколом переглянулися, проводили стареньку посмішками й увійшли в під’їзд. Знову цілувалися, як шалені, забувши про все, поки ліфт піднімав нас на сьомий поверх, залишивши наодинці з почуттями. Не одразу розчули крики й метушню, що донеслися зі сходового майданчика…

— Чого? Це ми-то малолітки недоумкуваті?! Та ти сама хамка трамвайна! Зараз нам за все відповіси! Юлько, лупи її!

— А-а-а! Владка! Вона мене подряпала!

— Гадина! Я через тебе ніготь зламала! Ай! Волосся відпусти!

— І не подумаю! Будеш знати, коза білоброва, як сюди ходити! Він наш, зрозуміла?! Ми його перші знайшли й два роки чатуємо!

— Точно! Фіг тобі, а не наш Сокіл! Приперлася вона! Ще і лахи приперла! А морда зигзагом не трісне? От же курка нахабна!

— А-а-а!

— Ой!

— Отримуй!

Ілонка сиділа навскіс на підлозі, а розкрита валіза лежала поруч. Двоє дівчат, ті самі фанатки, з якими мені якось трапилося зіткнутися, стояли над нею, вчепившись у біляве волосся, і продовжували кричати. Усе навколо на сходовому майданчику було всіяне модними речами доньки Сусанночки, а на стіні свіжою фарбою блищав новий напис: «Сокіл — любов назавжди!»

Ну хоч щось нове, а втім… Нічого собі!

Ми з Артемом вийшли з ліфта й зупинилися, здивовано оглядаючи місце бійки.

— А ну вгамувалися, малявки! Руки по швах і встали до стіни! — прийшовши до тями, гаркнув Сокольський, і навіть я здригнулася. — Якого біса ви тут влаштували?! Я ж попереджав, що зі сходів спущу!

— А чого вона приперлася? Ще й каже, що до тебе жити! — наябедничали фанатки, які вмить присмирніли.

— Поняття не маю. Ми з нею одного разу вже розпрощалися.

— Артеме, це якийсь жах! — хлюпнула носом блондинка. — Середньовічне варварство! Можна я від тебе в поліцію зателефоную? Мені потрібно вмитися! Дурепи сопливі, зіпсували укладку! — шикнула в бік кривдниць і тут же отримала від них по потилиці. — Ай!

— Ще й обзивається, курка!

Сокіл незворушно провів мене до дверей і повернувся.

— Я тобі, Ілоно, уже все пояснив, не бачу сенсу повторювати. Поліція за два квартали, дівчата проводять. До речі, дівчатка, — звернувся до фанаток. — Це моя Анфіса. Прошу любити й жалувати. Якщо хоч волосок впаде з її голови — знайду й закопаю. Будете слухняними, з мене автографи всієї команди.

Він відчинив двері, пропускаючи мене у квартиру.

— Вибачте, але на чай не запрошуємо. Не любимо непроханих гостей. Може, іншим разом?

— Та пішов ти…

— Так! Та пішов ти!

І вже трохи нижче на сходах:

— Владко, з глузду з’їхала! Ти навіщо Сокольського послала?

— Не знаю. А ти?

— І я не знаю.

— Трясця, може, піти перепросити? Я ж без нього жити не можу!

— Трясця, і я не можу!

І в один голос:

— Арте-еме, виба-а-ач!

— Ілоно, таксі викликати? — запитав Сокіл, дивлячись на доньку Сусанни з усмішкою і піднятою бровою.

— Та пішов ти…