Глава 18 - 1 частина

POV Стас

Рудий з Шибуєвим іржали, як коні, перекрикуючи гучну музику в салоні автомобіля. Ще б пак: тачка, в якій вони підвезли мене до школи, належала прадіду Андрюхи – дідугану-професору, медичному світилові, вихованому на радянських ідеях, і була такою ж іржавою розвалюхою, як її вісімдесятирічний господар, чого не скажеш про начинку. Наразі, побачивши старий, раритетний «Москвич», що підкотив до моєї хати замість «мерса» батька Рудого, я помітно повеселішав. Настрій після розмови з Батею був гірше нікуди, то ж дружній жарт хлопців обіцяв якнайкраще позначитись на моєму настрої.

В'їжджаючи в знайомі ворота навчального закладу, ми гучним сміхом зустріли здивування на обличчі охоронця найпрестижнішої школи міста. Той змушений був пропустити машину на паркування, поставити її в преміум-ряд «Лексусів», «Мерседесів» і «Ауді», що виблискували у світлі ліхтарів. Друзі не збиралися чекати тут закінчення вечора, пообіцявши заїхати за мною пізніше, але зараз пафосно козирнути «модною» тачкою перед елітою своєї колишньої школи – не відмовилися.

– Гаразд, Фрол, туши димілку! – Рудий потягнувся, щоб забрати В мене з рота сигарету. Сунувши її, ледь запалену мною, собі в зуби, вишкірився. Затягнувся смачно, випускаючи дим у стелю. – Ти все-таки у нас іще школяр. То ж давай, салабон, вали на свій бал! І будь мужиком! – сказав повчально, опускаючи лікоть на спинку крісла. Мружачи від диму хитрі очі. – Шкільне життя гріх не урізноманітнити приємним. Та ще й у такий вечір. Правду я кажу, Андрюхо? Типу, щоб було про що згадати.

– А то! – кивнув чорнявий хлопець за кермом «Москвича». Обернувшись до керма, він жбурнув через плече на мої коліна пачку презервативів. – Тримай, школяр! – дотягнувшись рукою, поплескав по маківці. Я тут же вилаявся, бо чубчик впав на очі. Відбив ще один випад, повернувши Шибуєву запотиличник. – Привіт від МОЗ! Кульки новорічні під ялинкою надуєш, дівчаток порадувати!

Друзі знову дружно заіржали, і я, вибираючись з машини, мусив голосно послати їх на хрін, Грюкнувши дверима, усміхаючись, показав їм середній палець.

– Та пішли ви, виродки стурбовані!

Бокове скло зі скрипом зісковзнуло вниз.

– Я все чув, Фрол, – визвірився Рудий. – Хто з нас ще стурбований і незадоволений, малюк? – знову затягнувся моєї сигаретою. – Нагадаєш про це, коли втомишся вхолосту дрочити й захочеш Соньчин номерок телефону. А я, так і бути, пригадаю.

Поруч, у десяти кроках, біля дутого «бумера», стояли чиїсь батьки, і я спішно присів, зануривши руки в сніг. Набравши сніжку в долоні, запустив ним у вікно тачки, бажаючи заткнути пельку другові.

– Твою мать.., – тепер черга сміятися нам з Андрюхою: реготали, привертаючи до себе увагу старшокласників і батьків. Тим часом, Рудий, вивалившись із дверей «Москвича» і струшуючи сніг з грудей і шиї, матюкався й обіцяв відкрутити мені яйця.

– До вечора! – крикнув я друзям, пообіцяв передати Гнату з Білим привіт і попрямував до школи, поправляючи на плечах розхристану куртку.

Судячи з того, що деякі батьки покинули школу і тепер тупцювали біля своїх машин, – захід уже почався. Принаймні, урочиста частина, куди йти не було ніякого бажання, вже точно закінчилася, а отже, я вчасно приїхав. Зійшовши на ґанок, озирнувся і пройшов у хол повз викладачів у дверях, навіть не думаючи показати запрошення.

– Фролов, ну хоч би сорочку білу надів, свято ж! – почув за спиною засмучений голос класного керівника і заради пристойності знизав плечима, відповідаючи жінці:

– Наступного разу обов'язково, Стелло Володимирівно! А сьогодні в мене настрій графа Дракули. Так і хочеться кого-небудь покусати! Тут, бува, не Хеллоуїн святкують? Можу поділитися свіжою кров'ю.

– Фролов! Знімай куртку і йди вже, заради бога, в зал, від очей моїх подалі! Скоро почнеться концерт, перед цим повинні озвучити результати шкільного голосування, а ти все ще тут!

Тільки наша Стелла, любителька органної музики і балету, могла обізвати виступ поп-рок-гурту Гната «концертом», і я криво посміхнувся її очікуванням. Поки що вечір складався, на подив, приємно.

– А я тут до чого?

Але ми обидва знали «до чого».

Школа потрудилася, не пошкодувавши батьківських грошей, і за ніч і ранок, що минули з часу баскетбольних змагань, вона змінилася до невпізнання. Зараз хол був чистий і натертий, прибраний новорічною мішурою і атласним серпантином, уздовж коридору під стелею висіли паперові сніжинки, а перед входом у спортзал високою аркою стояла пишна хвойна гірлянда, запрошуючи учасників Зимового балу увійти в широкі двері святково прибраного залу.

Оце розмах! Сцена, ялинка, хвойні підвіски з мішурою, світлодіодна ілюмінація уздовж стін і підлоги, повітряні кульки на вікнах, все в синьо-срібних, перламутрових, холодних фарбах зими. Дзеркальна сфера під стелею і спрямований на неї прожектор. Встановлені по кутах значні за розмірами лазерні стробоскопи ... Столики – на шість персон кожен – широким півколом від сцени... Увійшовши до зали, я здивувався, пам'ятаючи торішній бал, наскільки щедро нині батьки відсипали зі своїх кишень улюбленим чадам. Жаль, скелетина це свято не побачить. Напевно, їй би тут сподобалося. І начхати на дитячі рюші чи чого там їй мати накупила. Я вже знав, що моїй зведеній сестрі дуже мало потрібно для щастя.

Подумавши про Ельфа, напружився. Зупинився, втупивши погляд у натовп дівчат, які, хихочучи, обступили блондинку в довгому блакитному платті, що так пасувало атмосфері вечора і, напевно, її очам. Напевно, пасувало, якби мені не було до них байдуже.

Я пам'ятав Марину примхливою дівчинкою, яка все хникала, щось вимагаючи від свого брата й матері. Вічно тинялася за мною слідом. Я не любив її, просто не помічав, але справжню, мабуть, побачив тільки вчора ...

Я знову згадав, як упала скелетина. Сором'язливо охнувши, піднялася, маючи намір закінчити танець, і не змогла. З яким подивом вона дивилася на ту, що зараз посміхалась мені так само задоволено, як учора – своєму вчинку. Не думаючи про біль, який заподіяла, не шкодуючи. І не збираючись приховувати радість від чужих очей.

У відповідь на мій погляд Марина кокетливо засміялася, щось відповідаючи подружкам. Провела долонею по відкритому плечу, відвернулася, щоб знову підняти голову і зустрітися очима. Поправила біля шиї волосся... Даремно. Її гра не вабила мене. З таким же інтересом я міг дивитися крізь блондинку на Новорічний стенд. Все, що я бачив у своїй уяві з учорашнього дня, – це голі ноги Ельфа. Стрункі коліна, вузькі ступні і ніжні пальці. Відчував під своєю рукою прохолодну шкіру скелетини. Я хотів торкатися її до нескінченності, вивчаючи і привласнюючи, навіть знаючи, що не можна. Не можна ...

– Стас, привіт! А я вже думала, ти не прийдеш! На урочистому відкритті Зимового балу тебе не було, на дзвінки не відповідаєш. Ти що, так з вечірки й не пробачив мене? Ну, випили, посварилися, з ким не буває!

Лєнка Полозова. Чудово. Вона була саме тією людиною, хяка маже виявитися корисною. Тепер уже для моєї гри. У нас чудово виходило розважати одне одного.

– Ну що ти, дитинко. Не вигадуй. Просто не люблю тріпатися даремно, – я оцінив сміливий, яскраво-червоний Лєнчин наряд і підбори. Криво посміхнувшись, притягнув її до себе, замість вітання прошепотів на вухо якусь вульгарщину. Міцно притиснув до свого боку, дозволяючи відчути близькість наших тіл. Грайливо вкусив за вилицю – я ніколи й нікому не збирався обіцяти свою відданість.

Полозова засміялася. Обвела впевненим поглядом зал, демонструючи моє до неї розташування, ковзнула рукою по моєму плечу. Молодець. Блондинка, яка спостерігала за нами, тут же скисла, ставши блідою і сумною сестрою Воропаєва, а отже, можна було на деякий час про неї забути.

– Ну все, Лєнко, досить! – я грайливо відштовхнув дівчину. – Не висни, сорочку помнешь! Все одно не привласниш, ти ж знаєш.

– Даремно ти так, Стас. Я сумувала.

– Так побачимося, вечір довгий. В нас, у кожного, ще стільки справ.

– Ти підійдеш до мене? Не ображаєшся?

– Ну, звісно, – я легко залишав подругу позаду, відповідаючи помахом руки на короткий свист Савельєва, який стояв під сценою й помітив мене першим. – Ми ж ніби як друзі. Ось і відзначимо наближення Нового року по-дружньому.

– Я голосувала за тебе!

– Правда? Ну, дякую!

Хоча кому ця коронація на хрін потрібна? Дитячий садок…

Гнат Савін* з хлопцями зі своєї музичної групи вже встановили апаратуру й тепер стояли біля невеликої сцени в торці великого спортзалу, перевіряючи на старшокласницях власний градус харизми й чарівності: дівчата яскравими зграйками вилися навколо музикантів – в очікуванні обіцяного шкільною дирекцією «концерту». Коли я підійшов привітатися, Гнат з Білим якраз розписувалися на зап'ястях двох випускниць з паралельного класу, витріщаючись на них, як березневі коти.

– Тримай! Ось мій телефон, малятко. Підростеш, телефонуй, люблю руденьких! Попросиш, я тобі ще де-небудь скрипковий ключ намалюю, з автографом! Може, навіть язиком.

Дівчат, наче вітром здуло – в бік директорки, яка вешталася в залі, а хлопці розсміялися. Біля чотирьох музикантів групи стояли мої однокласники – Савельєв з Метельським і Воропаєвим, і мені довелося знехотя привітатися з останнім.

– Обережно, Гнат. Залиш наших дівчат у спокої, інакше ризикуєш нарватися на неприємності.

З гумором у хлопців було все в порядку, так само, як і з зовнішністю. Савіна і Білого я знав як друзів і колишніх однокласників Рудого. Ми завжди непогано ладнали, хоча останнім часом майже не бачилися.

– Та кому вони, нерозпечатані, потрібні у великому житті, юнго? – здивувався Гнат. – Там, де все серйозно, по-дорослому і без зобов'язань? Охолонь. Бачив я, як ти сам загорівся з порога. Твоя дівчина? – кивнув головою в бік Полозової. – Або просто твоє его і аби щось почухати?

– Або так, – мені подобалося, що ми з півслова розуміли один одного.

– Ясно.

Обмін рукостисканнями відбувся, і голос директорки, що пролунав у мікрофон услід за світлом, що спалахнуло, запросив хлопців піднятися на сцену. Оголосив гучно:

– Увага! Дорогі учні, які зібралися зараз в цьому святковому залі! Наші випускники і старшокласники! Перш, ніж ми з вами дізнаємося результати голосування і коронуємо нових короля і королеву школи, за вже сформованою традицією хочу відкрити музичну частину вечора виступом запрошених гостей! Зустрічайте, гості Зимового балу, обіцяний вам сюрприз. Наші колишні випускники, а зараз студенти університету, поп-рок-група з похмурою назвою «Suspense»! Прошу любити й жалувати!

Ось це вже можна було вважати справжнім святом, а не просто шкільною тусовкою! Я бачив хлопців у справі, в клубі, слухав у запису... Дирекція школи точно ризикнула, запросивши їх, але я знав напевне, що мені сподобається.

Народ скупчився біля сцени, і відразу ж стало зрозуміло, як багато нас сьогодні в цьому залі.

– Дивись, Фрол, навіть Марк Степанович прийшов оцінити: чи він правий був щодо Білого чи ні, – штовхнув мене в бік Савельєв. – Пам'ятаєш, як він ганяв Біленка за дреди, аж поки той їх не зістриг? Ото вже хто кого терпіти не міг, так це вони. А вчорашнє він тобі точно простить, ось побачиш.

– Потім, Саню. Все потім. Чхати на Марка!

А потім була пісня, ще і ще. Сумочка Лєнки Полозової, і пляшка горілки, непомітно пронесена нею в спортзал, вкупі з Метельським. Горілку вилили у графин з коктейлем на одному з дівчачих столиків, далі всіх занапастила жага.

Знову ввімкнули верхнє світло. На сцену піднялася президент школи Ніка Крапівіна, зашарілась від хвилювання й колективної уваги. В руках тримала результати голосування.

– Вітаю! Королем і королевою нашої школи цього року оголошуються: Стас Фролов і Марина Воропаєва! На загальну думку, це найпопулярніші учні. Ура!

І дві корони, майже як у дешевому американському фільмі про тінейджерів. Ні вже, дудки, я гідно оцінив жарт, але не збирався надягати позолочену бутафорську штуку на голову. А ось Маринці надів. Обняв блондинку при всіх, прошепотів у вухо, торкаючись його губами:

– Я знав, Ангел, що це будеш саме ти, – назвав дівчину домашнім прізвиськом, що так подобалося її матері і, напевно, їй також.

Тільки-но ведучий вечора оголосив наш танець, я запитав Марину, вживаючись у роль коронованого монарха:

– Можна запросити королеву на танець, якщо вже народ чекає?

І отримав абсолютно щасливе:

– Звичайно, Стас!

Я й не зрозумів, коли танець припинився, а може, він і не розпочинався. Тому що зачинені двері залу, що відрізали все звуки свята від інших приміщень, несподівано розчахнулися і я побачив її – свого тендітного, казкового Ельфа. Худеньку синьооку дівчинку в повітряній ніжно-рожевій сукні, що відкриває поглядам плечі і стрункі ноги. Вона зупинилась на порозі залу, щоб із захопленням зустріти новорічне диво Зимового балу, що розкинулося перед нею.

Пальці Марини лещатами зімкнулися на зап'ясті, приводячи мене до тями. Нігті боляче вп'ялися у мою шкіру, а очі дивилися гостро і з викликом. Ця мить вибила грунт з-під моїх ніг, і я геть забув про те, що збирався зробити.

__________________________
*Гнат Савін - соліст групи «Suspense», головний герой роману "На зламі Алого"