Глава 17

POV Стас

Чортів телефон не замовкав. Притиснувши його подушкою, піймавши вухом наполегливу вібрацію, я таки здався.

– Так, – прохрипів у трубку, вже знаючи, що телефонує Сашко. Відвернувшись до стіни, натягнув ковдру на обличчя – не по-зимовому яскраве світло з вікна боляче різонуло очі: – Савельєв, якого хріну? Що ти забув за цим номером у таку рань?

Сашко розсміявся. Сказав весело:

– Фрол, ви з Сірим змовилися, чи що? Ти час бачив? Друга година дня! Досить спати!

Так, я спав. Вперше за останній час – настільки міцно, аж вивітрилася з голови скелетина й не приходили сни, що вкрай мене змучили. Та й досі не був готовий прокинутися: ця ніч, проведена за грою в Counter-Strike, закінчилась лише під ранок. Що ж до Воропаєва ... в останні дні наша дружба вкрай розладналася. Здається, мені взагалі було чхати на те, що він існує.

– Савельєв, або кажи, що хотів, або ...

– Або що? – знову заіржав Саня, голосно сказавши «зайнятий» – тому, хто був поруч.

– Або відвали на хрін, поки я добрий, – я знав, що терпіння – не його коник. Втім, як і мій.

– Гаразд, кажу, – погодився друг. – Ти ж, придурку, трубку кинеш, а мені потім віддувайся. Марк Степанович просив передати, що терміново хоче тебе бачити. Добре, якби ти в школі до вечора показався. Бажано з пояснювальною на стіл директора, інакше фізрук пообіцяв намалювати тобі таку семестрову, що завиєш. Учора, як ти кинув гру, він зовсім сказився.

– Та пішов він ...

– Та не в ньому справа, Фрол! У справедливості! Я б теж сказився! Скажи, ти зовсім охрінів: у Марка, посеред матчу, піти? Ні, ми, звісно, зам'яли. Виїхали на заміну в останньому таймі, але, Стас ...

– Сань, давай коротше.

– Загалом, на тебе не схоже, і Марк ображений. Та й хлопці не зрозуміли, якщо чесно.

– Все сказав?

– Усе.

– Тоді до вечора.

– Стривай, Фрол ...

Але вимкнений телефон, разом з рукою, вже пірнув під подушку, і я знову спробував заснути. Марно. Пролежавши без руху хвилин п'ять і здавшись, відкинув ковдру геть. Якщо Саня розраховував мене розбудити – в нього вийшло.

Я знав, що скелетина в своїй кімнаті. Напевно, няньчиться з ногою або сидить у кріслі в обнімку з книгою, і спустився в кухню в одних боксерах, босоніж, як зазвичай любив ходити по хаті до її приїзду або до зауваження матері. Побачив на кухні вітчима, привітався. Тільки, наливши собі кави і сівши за стіл, зрозумів, що відповіді так і не діждався.

– Привіт, Батю. Чого один? Де наш директор? Що, знову умчала в магазин без тебе?

Я запитав це досить голосно, аби бути почутим, та вітчим продовжував похмуро дивитись у вікно, засунувши руки в кишені штанів і, здається, заблукавши у власних думках. Я зрозумів, що навряд чи отримаю відповідь, і відвернувся. Іноді на Матвєєва находив ось такий, непідвладний логіці, ступор. В такі миті і я, і мати намагались не чіпати його. Я часто помічав, що він не чує нас, але йому завжди вдавалося вчасно прокинутися. Один-єдиний раз було таке, що він пішов з дому – в чому був, без речей, аби через кілька днів повернутися п'яним і брудним: мати простила, а інше мене не стосувалося.

– Гаразд, проїхали, – я включив телик, кинувши поруч пульт. Подивився на вітчима косо й потому відвів очі. – Чи не маленька, сама знайдеться. Сподіваюсь, на роботі нічого не сталося й італійці живі-здорові, а як ні – ти б уже це точно знав.

Ще теплий обід для сина директорка залишила на плиті, але апетиту на рибу не було. Замість рибної страви я прикінчив три бутерброди з шинкою і випив дві чашки кави, закінчуючи пізній сніданок. Нарешті, вітчим відгукнувся. Помітивши мою присутність, втупився порожнім поглядом. Цей, ще досить міцний, чоловік важко опустився на стілець, поклавши кулаки на коліна. Гарячий ковток колючою грудкою ввійшов мені в горло, коли я почув несподіване зізнання:

– Якби я міг точно знати. Якби міг передбачити, вона б зараз була зі мною. Іноді мені здається: я ненавиджу її за те, що пішла. Так далеко, не лишивши й надії. Не лишивши нічого.

– Хто, мати?.. Батю, ти чого?

– Ні, Аня. Моя Аня. Була поруч, і раптом її не стало. Майнула спалахом, наче й не була моєю ніколи.

– А-а, – я витер рот, відставляючи чашку. Мовчки й обережно зиркнув на вітчима. Я майже нічого не знав про його минуле життя. Досі він ніколи не шукав співбесідника для подібної відвертості.

– Тоді я думав, багато разів думав, одразу після аварії і потім: якби я мав вибір, якби смерть дала мені право вибрати між дружиною і дочкою – я б вибрав Аню. Мою синьооку дівчинку. Разом ми змогли б усе забути. Ми могли ще бути щасливими стільки років, могли б мати дітей ... Кожен раз, як я про це думав, розуміючи, що її більше немає, того життя поруч з нею – більше немає, спогади спалювали мене. Я тікав від них усе життя, намагався забути, і ось вони знову зі мною. Тут. Ті ж очі. Те ж волосся. Навіть голос. Нічого мого. Так не буває. Якби не я був батьком Насті, якби не бачив, хай і рідко, як вона росте, ніколи б не повірив, що таке можливо. Не можуть люди бути настільки схожими, але це, справді, так. Я знав, що одного разу в дорослій доньці ще побачу Аню, але не думав, що знову переживу страх її втратити. Настя – вилита мати, яку я дуже кохав.

Вітчим і не помітив, як своїми пальцями, що з колін перекочували на стіл, він зім'яв скатертину. Опустивши очі, вів розмову немовби сам із собою.

– Я люблю дочку і, разом з тим, боюся підпустити близько. Боляче серцю: бачити цю усмішку, ці очі ... Вони все життя мені сняться. І пам'ятати, знову пам'ятати про неї ... Ні, легше не бачити й забути.

– А як же мати?

Щось шкребло в душі і нило від вітчимового зізнання. Щось схоже на ревнощі, а можливо, й образу. Це не мало права бути тут, зараз, в мить оголення чужої душі, і все ж, дзвеніло обережним нервом, натягнутому очікуванням. Не думав, що завжди тихий Матвєєв здатний на подібні почуття.

Вітчим немов прокинувся. Струшуючи морок, провів важкою долонею по обличчю, глянув усвідомлено, приймаючи мій виклик, як належне. Відповів спокійно, зі знайомою теплотою в голосі, не шкодуючи про слова, не виправдовуючись – як людина, яка просто не в силі змінити хоч щось.

– Я люблю твою матір, Стас. По-справжньому люблю. Вся ця мана – в минулому, я впораюся. Галя – мій друг ... моя дружина, людина великої душі. Я не уявляю свого життя без неї. Якщо вона від мене не відвернеться, я буду відданий їй завжди. І тобі також. У мене немає інших бажань.

– Батю, не продовжуй, – я встав з-за столу, аби піти. Ця несподівана розмова виявилася занадто відвертою і серйозною – для звичайного дня, що не обіцяв нічого подібного. – Не треба. Я все зрозумів.

– Нічого ти не зрозумів.

Він все ж кинув услід неголосно, але я почув:

– Вибач.

Ось тільки не був упевнений, в кого саме Григорій Матвєєв просив прощення.

Сашко подзвонив знову, обізвавши мене дурнем і зарозумілим чортом, нагадав про шкільний бал, пронесену випивку і нашу спільну домовленість щодо новорічного спору. Даремно він сумнівався. Сьогодні дівчата обіцяли самі летіти в руки, і я був не проти, аби друзі розважилися за мій рахунок, та й за свій – також. Іти на бал зовсім не хотілося, але після вчорашньої пригоди зі скелетиною на мене чекала одна незакінчена справа. Один борг, який я зовсім скоро збирався стягнути, а, отже, школа отримає свого короля. Як і майбутня королева – увагу. Нехай Воропаєв учора стримав мене, якщо сьогодні він захоче поговорити – ми поговоримо, але тільки після того, як я залишу за собою останнє слово.

Через деякий час мати зазирнула до мене в кімнату й пораділа, дивлячись, як ретельно син збирається на грьобаний шкільний вечір, після душу чисто голячи щоки і шию. Невдоволено насупилась, помітивши мій вибір, що був на користь чорної сорочки, але здалася, знаючи, що в одязі я давно звик сам вирішувати, що і коли вдягати. Вибрав до темних джинсів вузький піджак, зачесав довгий чубчик за допомогою гелю: це було все, на що я сьогодні готовий. Решта й так завжди було при мені.

Ах так, парфум! Дівчата це люблять.

POV Настя

Зранку пішов сніг – пухкий, пухнастий, в тиші дня він м'яко засипав двір і дорогу сонмом махрових сніжинок. Сонце показалося і зникло, знову виглянуло з-за низького просвіту хмар, аби посріблити верхівки ялин у дворі й дахи сусідніх будинків, ковзнути променем по хащах лісу, що виднівся вдалині і відбитися у склі приміських котеджів, прикрашених новорічними гірляндами.

Сьогодні Галина Юріївна обіцяла поставити ялинку. «Стасько виріс, йому байдуже, а тебе і себе потішу, – сказала мачуха за ранковим чаєм. – У нас, знаєш, скільки іграшок – тьма! Минулого року запросили дизайнерку, так та не знала, куди ці новомодні прикраси вішати, а нині, думаю, ми й самі впораємося. Адже впораємося, Насте? Ось, у холі верхнього поверху й поставимо. Тут вікна панорамні, місця багато, нехай усі бачать нашу красу! »

Це смішно, наче я маленька. Хоча справжньої ялинки в мене ніколи не було. Тільки соснові гілки в улюбленій бабусиній вазі, іграшки, вата й серпантин. Ну, й батьків подарунок. Щороку щось корисне й потрібне, що пригледіла моя бабуся. Я завжди робила вигляд, що вірю їй.

Я зітхнула, відвернулася від вікна, відклала книгу в бік, – читати про пригоди піратів зовсім не хотілося. Вкотре з жалем поглянула на шафу. Туди, де за розсувними дверима в непримітному сірому чохлі ховалося нове плаття, а в коробці стояли найкрасивіші в світі туфельки, що сьогоднішнього свята так і не стануть по-справжньому моїми.

Подзвонила Дашка, з надією в голосі запитала щодо Зимового балу, і я побажала подрузі вдалого вечора. Сьогодні нога вже не так боліла, як учора, хоч досі відчутно боляче ступати. Я ще раз пройшлася по кімнаті на носочках, обережно ступаючи на пальці, намагаючись не турбувати п'яту ...

Зимовий бал. Справжній Зимовий бал. В новому місті, в новій школі, у великому красивому залі, напевно, прибраному святково й ошатно. Бал, з його шкільною коронацією короля і королеви, з гарними сукнями, привітаннями, ялинкою та, звичайно ж, танцями. Жаль, що завдяки Марині мені вже не потрапити на нього й не побачити це все на власні очі. А так хотілося, дуже хотілося. Сьогодні Дашка пообіцяла, що запросить Петьку Збруєва на танець. І, можливо навіть, якщо той не виявиться таким бабуїном, як здається, на канікулах вона погодиться сходити з ним у кінотеатр.

От якби в них з Петьком вийшла дружба. Одразу ж видно, що вони подобаються одне одному. І я б хотіла подобатися комусь – ось так само відкрито, щоб без сумніву, тим більше – образ, і без відчуття, що роблю батькам якусь послугу, і без ненависті ... Я б дуже хотіла подобатися йому. Тому, для кого була лише худим, крихким Ельфом. Нав'язаною зведеною сестрою, яку він бажав ніколи не бачити.

Двері сусідньої кімнати зачинилися, і в холі пролунали впевнені кроки, ледь сповільнившись біля моєї спальні. За секунду стихли на сходах ...

Я дістала з коробки туфельки ніжно-лавандового кольору й притисла до грудей. З ними в обнімку й присіла на ліжко. Зітхнувши, опустила голову і закрила очі, аби не заплакати. Я не хотіла думати, якою вродливою сьогодні для Стаса буде його королева, як він поспішав до неї. Не хотіла бачити запрошення Анастасії Матвєєвій на бал, що самотньо лежало на столі. Я більше нічого не хотіла, навіть свята.

Навіщо, ну, навіщо я з’явилася в цьому домі? Тут я стала ще більш нещасною.

– Насте, а ось і я! Як твої справи?

Мачуха відкрила двері моєї кімнати, переступаючи поріг. Я повільно розпрямила плечі й підняла голову.

– Все гаразд, Галино Юріївно, спасибі, – туфлі з гуркотом упали, то ж мені довелося поспішно заховати їх назад в коробку і прибрати на тумбочку. – Вибачте, – опустила очі, не знаючи, що сказати, – я просто хотіла ще раз подивитися, які гарні.

Але мачусі не потрібно було нічого пояснювати, вона завжди бачила мене наскрізь.

– Ага, – й цього разу мені не повірила, – бачу я, як ти просто хотіла.

Підійшовши, жінка сіла поруч. Опустила руки на коліна, дивлячись на мене.

– Віра жалкує за тим, що ти сьогодні вдома залишилася, але вона впевнена, що її дочка не має до цього ніякого стосунку, – сказала нерадо. – Довелося вислухати, яка та розумниця і красуня, як вона Стаськові до пари, і тільки тоді повідомити, що я ходила до директорки й не маю наміру залишати безкарним твоє падіння. Не думаю, що вона по-справжньому мене почула, але діалог з Воропаєвими ще попереду. Гриші поки не говорила. Бо розповість матері, а Ніна Іванівна тільки-но стала почуватися краще. Їй такі новини не на користь.

– Бабуся, правда, завтра вже приїде?

– Так, – посміхнулася мачуха, м'яко торкаючись мого плеча. – Житиме з нами, допоки ми з твоїм батьком не вирішимо, як нам усім жити далі. То ж тобі більше не буде тут самотньо.

– Мені не самотньо.

– Ох, Насте. Не думай, що не розумію.

Мабуть, коробка із взуттям стояла на самому краю тумбочки, а, може, я ненавмисно її зачепила, але туфлі раптом знову впали, опинившись у нас під ногами.

– Треба ж таке, – здивувалася жінка, – ніби вимагають, щоб їх узули. Настуню, це всього лише шкільний бал, – зауважила, впіймавши мої очі. – У твоєму житті ще буде справжнє свято, і не одне. Буде, дівчинко, неодмінно!

Мені нічого не залишалося, окрім як погодитися.

– Так, напевно.

– І плаття одягнеш, і туфлі! Ти в мене така гарна, і без убрання сяєш! – притиснула мою голову до своїх грудей, обняла, не давши великим горошинам сліз упасти – вслід за лавандовим дивом. – Я тобі ще куплю, хіба мені жаль! Куди там Віриній Маринці до тебе! Правда, дівчинко, ти вір мені!

І я вірила, вірила мачусі, от тільки відповісти не могла. Зараз, коли вона перебувала поруч і зігрівала теплом свого тіла, дозволивши мені її обійняти, горло немов перехопило рукою.

– Боже, Гриша мене вб'є.

– Ні, йому однаково.

– Значить, я сама собі не прощу. Не прощу, та якщо вже для тебе так важливо ...

– Дуже!

– Посидь-но, спробуємо зробити дзвінок. Не обіцяю, Насте, нічого не обіцяю, ти ж розумієш.

– Так, – відповіла, й ожила надія, забилася метеликом у серці, закрутила голову очікуванням, змусивши стати на ноги слідом за мачухою.

– Арсеній Дмитрович? Добридень! Ця Галина Фролова. Ні, нічого не сталося. Точніше, сталося, але в мене до вас дуже делікатна справа. Дуже делікатна! Настільки, що прошу вас терміново приїхати в Черехине. Готова заплатити. Що потрібно? Поставити больову блокаду. Локальну або ні – то вам краще знати. Так, таку, як ви робили мені минулої зими в район хребта. Ні, сьогодні не мені – пасербиці. Забій п'яти, а нам, хоч убий, потрібно потрапити на бал. Божевілля, розумію, і безвихідь. Так, звичайно, без питань, під мою особисту відповідальність, ми чекаємо.

Мачуха відімкнула телефон і скомандувала:

– Настьоно, марш в душ, швидко! – допомогла проскакати на одній нозі до ванної кімнати і навіть роздягнутися. До балу залишалося не так і багато часу, й ми обидві поспішали.

Лікар приїхав швидко, тільки-но я встигла обсохнути і висушити волосся феном. Я очікувала побачити сивочолого старця, але Арсеній Дмитрович виявився чоловіком молодим і спортивним. Все підморгував мені й жартував, обколюючи п'яту шприцом з такою тонкою голкою, що було майже не боляче. Наклав тонкий бинт еластичної фіксуючої пов'язки, що була під колір шкіри, й коли поїхав, я змогла самостійно пройти по кімнаті – на радість мачусі. Ну, хіба не диво?

Волосся в мене завжди було слухняним, маминим. Якщо я хотіла, я пружинила локони, й ті вилися біля шиї м'якою шовковою хвилею. Ось і зараз, я просто заколола невидимкою пасмо біля скроні, розчесала волосся щіткою до блиску, лишивши вільно лежати на плечах. Одягла туфлі-човники і найкрасивішу на світі сукню... Таку ніжну, що відразу ж відчула себе принцесою. Й неважливо, що я, швидше, була Попелюшкою. Зараз наді мною чаклувала найдобріша на весь світ фея!

– Ось, тримай, Настенько. Я тобі тут дещо купила вчора вранці, задовго до того, як Стас подзвонив. Хотіла зробити сюрприз, а тоді вирішила не засмучувати. Хотіла подарувати пізніше. Все одно, тобі куплено.

На шию ліг тонкий срібний ланцюжок з перлиною в невеликому кулоні. Кулон – у формі краплі, що стікає на землю. До нього додавалися й акуратні сережки.

– Дякую, Галино Юріївно!

– Я не дока в художньому макіяжі, прости, дівчинко. Все, що вмію, – це намалювати з ранку обличчя, аби робітники не забули, як виглядає їх директорка. Та якщо вже статус мачухи зобов'язує, спробую забути про власну криворукість. Думаю, легких стрілок в куточках очей і прозорого блиску на губи буде досить. Стривай! Ще вії... Боже, яка ж ти в мене гарна, Насте!