Глава 19 - 1 частина

POV Стас

– Гей, Фрол, ти чого напружився? Розслабся, друже, відпочиваємо! – вдарив мене по плечу Савельєв, виламуючись під музику разом з якоюсь дівчиною. – Блін, Юрок, як вставило! Курнуть би ще... Правда, Лєнка молоток: поцупила горілку у предків! – заволав Метельський. – Шкода, що мало! Фрол, здається, ти казав, що виручиш?

– Так, потім. Може бути. Не зараз.

Зараз я стояв посеред танцівників і дивився на колишнього друга, не вірячи, що він зважився після нашої бійки підійти до скелетини. Взагалі заговорити з нею. При мені, ось так відкрито, пам'ятаючи нашу розмову, пам'ятаючи про те, що мені начхати на його сестру.

Гаряча злість обпекла ребра, забилася в грудях, кинулася до горла, стискаючи кадик ... Якщо це попередження з його боку, відповідь на мою можливу помсту Марині, то Серьога даремно це затіяв. Ще вчора він зрозумів, що я нікому не подарую падіння дівчати й помщуся. Та якщо півгодини тому, ще до появи Ельфа, що збила мене з пантелику, я збирався підняти «Королеву» на сміх (перед усіма – і вже б я в цьому постарався), то зараз...

Я знав Воропаєва, як ніхто, та, все одно, до останнього сподівався, що помиляюся. Думав, що він не посміє почати гру – це парі йому не виграти. Скелетина ніколи не піде з ним і не дасть до себе торкнутися по-справжньому. Нікому. Весь цей час, що я дивився на свого ніжного Ельфа, думав про те, як хочу опинитися поруч. Зараз, з нею і ні з ким іншим. Просто стояти, дивитися у великі сині очі, відчуваючи близькість цього дівчати. Розуміючи, наскільки втомився від ненависті, що майже спалила мене. Як все це нерозумно, і що насправді я відчуваю до неї щось зовсім інше ... Настільки справжнє, що від розуміння цього – майже боляче. Істинну суть цього «іншого» я ​​намагався зрозуміти, поки не побачив біля неї Воропаєва.

Я все ще не міг її запросити і не міг відмовитися від своїх слів. Серьога теж добре мене знав. Тільки б не Стас Фролов. Той, кого старші приятелі навчили цінувати задоволення і хто стільки разів доводив друзям, що почуття для нього – порожній звук. Я був прикладом цього, сміливою сволоцюгою, а от Ельф ... Я б не зміг привселюдно з нею гратися.

Якби скелетина відвернулася від мого колишнього друга, я б знайшов привід вступити з ним у бійку – прямо тут, у залі, але вона обережно зробила крок назустріч Воропаєву, давши себе обійняти, тим самим ледь не вирвавши мені серце. Я відчув, як від болю, що затопив свідомість, зійшла кров з лиця, натомість виступив піт. Чужа рука так невчасно лягла мені на плече…

Ні, це не Марина, Лєнка, а жаль.

– Полозова, відвали, потім.

– Що?!

– Що чула! Зараз мені потрібна моя королева.

– Божевільний ...

Вона стоїть неподалік в оточенні «свити»: дивиться на мене. Ну, звісно! Хто, як не я, має запросити її Величність на танець. У нас же, мать твою, бал!

У мене вийшло навіть посміхнутися їй.

– Стас ...

Я обійняв Марину і притиснув до себе, – в цьому залі, з навалою хлопців з «Suspense» і піснею «Люди-павуки», нікому ні до кого не було діла.

– Я, Ангел.

Поруч з дівчиною алкоголь приємно хмелив голову, – я постарався, аби блондинка це відчула. Підвівши її до потрібного столика, налив пійла з графина у склянку й перекинув у себе.

– Фрол, якщо хочеш додати – ще є. Ігорьок проніс, – задоволено заіржав однокласник.

Я випив ще і простягнув Маринці. Сказав у самісіньке вухо, переминаючи руку на її животі:

– Давай, дитинко, пий! Клянуся, це буде весело – так гуляти!

Випила. Розреготалася. Потім, посміхаючись, дозволила вивести себе з залу. Дозволила йти з нею в порожній коридор верхнього поверху. Дозволила зачинитися з нею в туалеті й займати, де мені забагнеться, хоч хотів не її – іншу... Сама потягнулася до губ, опинившись притиснутою до стіни.

– Досить!

– Стас ...

– Ну, добре, – я дозволив її невмілому роту злитися з моїм. Не бажаючи затягувати гру, я знайшов її зап'ястя й потяг униз. Погладив її долонею пах. Між тісно притиснутими тілами клацнув пряжкою ременя...

– Давай, дитинко. Ми зробимо все по-швидкому. Ніхто й не помітить нашої відсутності.

Маринки ненадовго вистачило, потім збентеження її протверезило. Змусило відірвати від мене губи і відсмикнути руку. Дівчина сумнівалася.

– Стас, я не можу.

– Тихо. Чого ти? Ти ж хочеш цього так само, як і я. Хіба ні?

– Так, хочу. Але я не впевнена, не знаю ...

– Ні, знаєш!

Я легко відпустив її. Ударив долонями по стіні, відступаючи. Дивлячись в очі, криво посміхнувся – ця гра забавляла мене. Заводила так, як може завести бажання помститися за біль, що гарцював у душі, й не думаючи стихати. Ця дівчина брехала, і я це знав. Читав у її палаючому погляді. Інакше не прийшла б сюди зі мною. Не дивилася б весь вечір, не зводячи очей – я нікому не обіцяв бути слухняним. Тим більше їй – королеві школи, яка була красивою і бажаною – для багатьох, але ніколи – для мене.

– Гаразд. Ти вільна, крихітко! Адьйo! Біжи до матусі, поки її Ангелу не обірвали крильця й не зіпсували коштовну обгортку. Я нікого не примушую бути зі мною! Та, якщо хочеш правди, Марино, – зробив крок – так, щоб знову схилитись до її обличчя, – чорта з два тобі не подобається обрана мною швидкість!

Її збентеження вистачило на півхвилини. Рівно стільки, аби не дати мені піти.

– Стас, почекай! – вона спіймала мене за сорочку, повертаючи назад. Обвила руками шию, притягуючи до себе. Ткнулася носом у щоку. – Не йди. Поцілуй мене ще раз, будь ласка. Будь ласка…

Я не відповів.

– Я хочу, так, хочу! – зізналась у відповідь на моє мовчання. – Але сподівалася, що це трапиться якось по-особливому. Красиво. Коли ти зізнаєшся ... Коли ми будемо разом ...

Я стримався, аби не розсміятися, хоча слова Марини не здивували мене. Я безліч разів чув від її батьків, яким світлим і прекрасним буде для всіх наше спільне «коли», то ж звик байдуже ставитися до подібної нісенітниці. Ніхто і ніщо в цьому світі не могло змусити робити те, чого я не хочу. Не знаю, ким був мій батько, але впертістю я вдався у матір.

– Тут немає третього, ми разом, і я не граюся в дитячий садок, ти знаєш.

– Так, знаю. Просто боюся трохи, ось і все.

– А хто каже про страх, крихітко? Про те, що треба боятися? – я нарешті поцілував її. Знову заліз руками під плаття. Погладив холодну шкіру, підбираючись до деталі одягу, що надто мене цікавила. – Я не займу тебе, обіцяю. Ти просто зробиш мені добре, ось і все. Якщо захочеш, звісно, – пропустив крізь пальці розпатлане світле пасмо волосся біля її скроні. – І, може бути, у відповідь я теж зроблю дещо для тебе. Може бути…

Все вийшло. Завжди виходило. Коли все скінчилося, я застебнув ширінку і відвернувся до умивальника, відчуваючи, як тілом розлився приємний жар від хмелю й того задоволення, що стиснуло пах. Моя злість діждалася помсти, перетворившись на якесь нерозбірливе бурчання й поколювання в зубах. Злість розтягла губи в задоволеному оскалі.

Я нахилив голову й, ковтаючи воду, засунув обличчя під холодний струмінь,. Розпрямивши спину, смикнув серветку з тримача, аби неспішно обтерти свій рот. Зім'яв, кинувши в урну. Продовжуючи посміхатися, знайшов у відображенні дзеркала розгублені блакитні очі. Ось тепер вони вже по-справжньому збентежені.

– Все, королево, пора повертатися. Спасибі, було круто. Корона тобі пасує.

– Але, Стас, а як же ... Ти обіцяв.

– Що я обіцяв? – вкотре повторив своє запитання. Переді мною стояла не перша дівчина, якій воно адресовано, та саме сьогодні я хотів відповісти на нього гранично чесно. – Вічну любов? Себе? Свої кишки? Що саме я тобі обіцяв? Що ми будемо разом?

– Ти так нічого й не сказав.

– Не освідчився? – здогадатись виявилося нескладно. – Марино, ти серйозно?

– Ну, так, – зніяковіла вона.

Все отримано, й більше немає чого від неї хотіти.

– Освідчитися? Тій, яка виявилася однією з дівчат, на кого ставили парі? Яка ніколи мені не подобалась? Може, зізнатись, що я пам'ятаю, скільки тобі років?.. Так, пам'ятаю, і за останнє скажи спасибі.

Я продовжував дивитися на неї й помітив, як вона відсахнулася, сторопівши від моїх слів, неначе її вдарили.

– Ти знаєш мене краще, ніж будь-хто. Я не даю порожніх обіцянок – нікому. Твій брат просив мовчати, але я йому цього не обіцяв. Я не мовчатиму про те, як ти вчора навмисно покалічила скелетину. Тобі її не жаль було, скажи ж? Ти посміхалася й виглядала дуже задоволеною собою.

– К-кого? – блондинка здивовано притулилася до стіни, та я не збирався її щадити, в цьому житті й так багато хто потурав її примхам. Якщо в неї була хоч крихта мізків, я сподівався, що вона запам'ятає урок.

– Неважливо! – прізвисько Ельфа вирвалося випадково, і я поспішив затиснути свій рот. Для цієї блідої дівчини набридло бути більш значимим, ніж є насправді. Стер кулаком посмішку з обличчя. – Я все бачив, так само, як і твій брат. Бачив, як ти під час виступу штовхнула мою зведену сестру, й вона постраждала. Вчора Сергій завадив, не дав до тебе дістатися, а сьогодні вже не зміг.

– Це неправда!

– Правда! Сама знаєш! – скипів на мить, та все ж опанував себе. – А тепер і я знаю, якою сволотою ти можеш бути.

Побачив, як від розчарування й образи на зблідлому лиці затремтіли губи, як по щоках потекли сльози ... як спішно й незграбно вона стала поправляти сукню. Якщо я й міг її зараз чимось утішити, то тільки чесним зізнанням:

– Такою ж сволотою, як і я сам.

Марина знову втримала мене, уп’явшись пальцями в сорочку, хоч навряд чи з тієї причини, що п'ять хвилин тому. Зараз дівчину била пропасниця, а голос зірвався на схлип.

– Стас, але ж ти не скажеш? Нікому не розкажеш про те, що ми тут ... Що я ... Будь ласка! Прошу тебе!

Я мав рацію: це була справжня Марина, і чхати вона хотіла на скелетину. Як і всі, перш за все думала про себе.

– Ні, – відповів чесно. – Не розповім.

І пішов, залишивши її одну. Той, хто мене знав, і так здогадається, чим ми тут з королевою займалися. Я не збирався розвінчувати чутки.

***

Вечірка гриміла. Група Гната до крайньої межі розігріла народ, і на імпровізованому танцполі спортзалу гарячі, тремтячі тіла утворили задуху. Було тісно, зате так атмосферно-приємно, як буває лише в часи, коли стаються найсміливіші дурниці. Я зупинився на порозі й обвів поглядом широке, напівтемне приміщення в кольорових плямах пульсуючих стробоскопів: шукав очима Воропаєва. Побачивши його біля столика в компанії хлопців, посміхнувся: я знав, що Ельф не дасть підібратися до себе. Якби це сталося, я б Серьогу вбив. А зараз хотів подивитися, як у колишнього друга вийде мені помститися. Він сам винен, бо загрався і забув про моє попередження. В наших сварках я завжди залишав останнє слово за собою.