Глава 19 - 2 частина

POV Настя

Я вже збилася з рахунку, слухаючи пісні. Ось і зараз звучала чергова композиція дивної групи «Suspense», через яку, схоже, тут всі божеволіли, а Стас усе не з'являвся. Я сумувала за ним і, в надії побачити, весь час оглядалася на двері. Раптом зрозуміла, для кого в цей вечір хотіла бути вродливою, приховавши за вбранням ненависну йому скелетину.

Спочатку Петька з Дашкою кружляли поруч, а потім і вони пропали, на п'ять хвилин відійшли подихати свіжим повітрям, бо нашій подрузі раптом стало душно. Ми з Анею Скворцовою одразу здогадалися, в чому тут справа: щоки в обох танцюристів горіли, мов смолоскипи, а Петька смішно ніяковів, поруч з Дашею намагаючись здаватися впевненішим, ніж є насправді.

Аня танцювала, а я – або сиділа, або бродила по залу, – мене все ще дивувала незвичайна атмосфера вечора, в якій учні здавалися дивно-дорослими, незнайомими і сміливими, – я бачила, як декілька пар під час танцю відкрито цілувалися, не соромлячись сторонніх очей. Хоча кого їм було соромитися, викладачі давно зникли в кабінеті фізрука. Лише зрідка заглядали і знову йшли. Як сказала Діна Губенко: в них там проходив свій «новорічний фуршет», вчителі теж люди… Я здивувалась, коли дехто з хлопчаків, і не один, запросили мене до танцю. Я не погодилась, пояснивши відмову хворою ногою, та, все одно, така увага виявилась несподівано приємною.

Сергій Воропаєв більше не підходив. Тільки раз, піймавши за талію біля ялинки, запропонував прогулятися школою, але я рішуче відмовилась. Він все ще не подобався мені і здається, був напідпитку, то ж постаралася триматися від хлопця подалі.

Я перебувала біля краю сцени й не відразу втямила, звідки виходить шум, а, озирнувшись, побачила Стаса на протилежному боці спортзалу. Він стояв за кілька кроків від Сергія, лицем до лиця, а довкола них збирався натовп. Було незрозуміло, що сталося. Я лише помітила, як з рук зведеного брата на підлогу впало щось невідоме світлого кольору, а обличчя обох хлопців здавалися дивно напруженими ... А потім раптом Сергій Воропаєв накинувся з кулаками на свого кращого друга.

Він би його вдарив, абсолютно точно вдарив би! Якби йому не завадили друзі, схопивши попід руки. Я не могла повірити своїм очам! Через гучну музику, стоячи в іншому кінці залу, я не почула, що саме вони вигукують, але хлопці раптом розвернулися і попрямували до дверей. Із залу вийшов цілий хлоп’ячий натовп, залишивши дівчат, які здивовано дивилися вслід.

– Що трапилося? – запитала Аня Скворцова, опинившись біля мене, але я тільки розгублено знизала плечима.

– Не знаю.

Все, що відбувалося, здалося дивним, незрозумілим і небезпечним.

– А чого там знати! Ви що, не бачили, як зблід Воропаєв?! Здається, через нашу королеву хлопці побилися об заклад!

Це сказала незнайомка з випускного класу, і ми з Анею обернулися до неї.

– Що ?! – видихнули в унісон, а дівчина лиш байдуже посміхнулася.

– Недогледів Серьожка сестричку, от і сказився! Фролов з Воропаєвим – давні суперники. Сьогодні в них, напевно, теж було парі, й один програв іншому. Не здивуюся, якщо там, на підлозі, валяється ліфчик королеви, або й дещо гірше, – повненьке й гостроносе дівчисько, хіхікнувши, недвозначно закотило очі. – Про Фрола в нашій школі давно різні чутки ходять, то ж не дивно. Між іншим, я Маринку попереджала!

– А я думаю: вони стануть зустрічатися, без варіантів! – випурхнувши з-за столика, відгукнулася інша старшокласниця. Вона з цікавістю поглядала в бік натовпу хлопчаків, що тупцювали біля виходу, повільно просочуючись назовні. – Всі знають, що Маринка на Фролову схиблена, та й він сьогодні – бачили, як з нею танцював? Так, ніби вони справжня парочка! Дозволив на себе вішатися, хоча всі знають, що він цього не любить,. Точно, запав на неї, ось побачите! Просто Воропаєву прикро, що пошився в дурні. Слухай, – незнайомка раптом здивовано обернулася до мене, – а Сергій же сьогодні саме з тобою танцював, хіба ні? Більше я ні з ким його не бачила. Так, може, це саме ти в нас суперниця королеви?

– Не сміши, Глазкова! Ти з глузду з'їхала! Настя в нас новенька! – Скворцова фиркнула, покрутила біля скроні пальцем, та дівчисько, все одно, засумнівалося:

– То й що з того, що новенька? Зате симпатична! І, щоб ти знала, на новеньких ще охочіше ставлять! – поважно заявила Глазкова й перепитала: – То я не помиляюся?

Я не поспішала відповідати, просто дивилася перед собою в зал. Не тому, що не хотіла, а тому, що раптово відчула, як підлога під моїми ногами заледеніла. Холод обпалив, просочившись крізь тонку підошву туфельок, торкнувся пальців ніг, і щось болісно гостре поранило, поповзло по тілу, зашкребло під шкірою, підбираючись до душі, не даючи мені шансу зрушити з місця.

– Це не вона, – почула я розчароване, а потім дівчата побігли туди, де, за словами однієї з них, лежала річ, що належить Марині. За ними ув'язалася й допитлива Аня, і всі наші однокласниці, а я все продовжувала й продовжувала стояти. Не вірячи або не бажаючи вірити сказаному і все-таки розуміючи, що це правда. Лише серце билося, билося, билося, згадуючи сірий погляд, що ще недавно так довго не відпускав мене. Навіщо? Навіщо ?!

Невже, дійсно, побилися об заклад? В які б ігри не грали тутешні учні, я виявилася безнадійно далекою від їхнього цинічного світу. А ще ... а ще зрозуміла, що як була, так і залишилась для зведеного брата ніким.

Вона більше не виглядала ні задоволеною, ні впевненою в собі королевою балу. Коли Марина з'явилася, переступила поріг спортивного залу і підійшла до мене – вона була блідою, мов стіна, з мокрими очима, скуйовдженою зачіскою, й дивилася з неприхованою ненавистю. Я не відразу розгледіла вираз її обличчя, але спрямовану на мене злість відчула здалеку.

– Ти! Це все ти! Хитра брехлива гадюко! Ненавиджу тебе! Ненавиджу! Це через тебе він так! Через тебе! Як тільки ти з'явилася, я відразу зрозуміла, що слід чекати неприємностей!

Марина сказала це голосно, кинувши виклик гучній музиці, але й без її нервового крику увага учнів була спрямована на нас. Для багатьох з них свято продовжувалося, і зараз на їхніх очах відбувалося щось веселе й цікаве. Така собі «класна» подія вечора, про яку можна згадають наступного дня й посміються з друзями. Згустивши фарби, розкажуть тим, хто пропустив таке видовище.

Я ще не встигла зрозуміти, що трапилося, коли Марина занесла руку і вдарила мене по обличчю. Замахнулася знову, та хтось із дівчат їй завадив. Зашикали злякано, приводячи до тями заведену злістю дівчину.

– Маринко, перестань! Ти що, з глузду з’їхала?! Не кричи! Хочеш, аби Стелла з фізруком нам усе свято зіпсували? Їм тільки причину дай – перекриють кисень і розженуть по домівках! Їх від нас і так трусить!

Ляпас горів, я тримала долоню біля обличчя, дивилась на однокласницю, заціпенівши від подиву, однак болю не відчувала. Дужче за ляпас мене обпік сором. Воропаєва вдарила, а я все ніяк не могла зрозуміти: за що? Що відбувається? Ще ніхто, жодна людина за моє коротке життя не била мене, то що ж я раптом зробила не так?!

– А мені однаково! Нехай перекривають! Не хочу такого балу! Не хочу! Наскаржилась на мене, так, Матвєєва? Прикинулась бідолашкою, аби тебе, нещасну, всі пожаліли! Наволоч! Сволоцюга і гадина, ось ти хто! Ненавиджу!

Раптом вона розсміялася, здригаючись плечима.

– Він називає її скелетиною! – повідомила подругам, пропікаючи мене злим поглядом. – Скелетиною! Як вам прізвисько?! Обіржатися! Але ж так і є! Хитра скелетина, що пробралася в чужий дім і прикинулася хорошою дівчинкою! Чому він тебе захищає, Скелетино? Чому ?! Адже він тебе терпіти не може!

Я не думала, що Стас розповість. Не очікувала. Мабуть, це виявилося найгіршим – коли ось так запросто, при всіх, прозвучало моє прізвисько. Немов зрада. Моя рука впала сама собою.

– Маринко, хто це «він»? – відгукнулася допитлива Дінка Губенко. – Про кого ти кажеш?

– Про Фролова! А ви хіба не знали, що він доводиться Матвєєвій зведеним братом і що вони живуть в одному домі? .. Так! Ця гадюка – Стасова зведена сестра, ось хто вона! Й чому, думаєте, вона мовчала? Щоб усе, все, що ми говоримо про пацанів, доповідати йому!

– Нічого собі! Матвєєва, оце сюрприз!

– Зрадниця! Плаття наділа ... Воно не для тебе! Не для тебе, зрозуміла!

Я все ще перебувала в заціпенінні, коли Маринка метнулася до столиків, схопила з найближчого недопиту склянку з напоєм і хлюпнула мені в обличчя. Підхопивши тарілку з тістечком суфле – з задоволенням розмазала його по шиї і ліфу моєї сукні.

Я відсахнулася, не вірячи в те, що вона робить, що весь цей жах відбувається зі мною! Зараз поруч з Воропаєвою стояли її подруги, і Скворцова, боячись втрутитися, тупцювала за їхніми спинами, а Дашки в залі не виявилося. Все відбувалося дуже швидко.

– Що, Попелюшко, думала, вирядилася на бал принцесою? Сподівалася, ніхто не дізнається, хто ти і звідки? – Маринка знову сміялася. – Все одно, ти як була старчихою в драних шапці й чоботях, так нею й залишилася, скільки б твоя мачуха не старалася видати тебе за людину! Тобі ніколи не стати такою, як я! Як ми! Ти – жалюгідна, нікчемна селючка!

Її було вже не зупинити. Злість трусила дівчину з голови до п'ят, і за секунду вона вивернула на мене графин з вишневим пуншем. Я закрила очі, відчуваючи, як по обличчю й сукні стікає холодна, липка рідина. Шматочки вишень і персиків застрягли в волоссі, і хтось із дівчат весело повідомив про це. Їм усім було байдуже до Насті Матвєєвої та її душі. Байдуже…

Мабуть, я б так і стояла, приголомшена, здивована, якби Маринка раптом не осіла на підлогу й не розревілася, сховавши обличчя в долонях. Але вистава була закінчена. Музика продовжувала грати...Учні й учениці, насміявшись, задовольнивши свою цікавість, поверталися до свята.

Я зірвалася з місця і побігла. Натрапила на чиюсь спину, оступилася, відчувши, як біль аж самого стегна пронизав ногу, та, все одно, не зупинилася.

– Насте! Почекай, Насте!

Аня Скворцова наздогнала мене в коридорі, що вів зі спортзалу, і схопила за плечі.

– Не слухай її, Насте! Не слухай, – попросила, зупиняючи. – Маринка сама – брехлива, заздрісна дурепа! Якби ти знала, як вона в молодших класах знущалася наді мною! Все казала, що вона особлива, а я ряба курка! Вона просто знає, що ти краща! Краща, тому й злиться!

Вибігши з залу, відчувши на собі теплі руки подруги, я розплакалася. Навіть не через Маринку й не через жах того, що сталося, а тому, що раптово згадала про мачуху та зрозуміла: бігти мені нікуди. Ось такою – брудною, у вишневому пунші і кремі – нікуди.

– Ну чого ти, Насть? Так плюнь ти на цю дурепу, чуєш! Просто викинь з голови і забудь! У нас щороку, як Зимовий бал, так неодмінно щось трапляється! Ох, і де наша Дашка? – поскаржилася Скворцова. – Вона б дала прикурити тій Воропаєвій! Ось постривай, я їй все розповім! Дашка в нас хитра, але справедлива. Обов'язково щось придумає!

– Ань, я не можу ось так піти до мачухи, не можу засмутити її. Вона для мене так старалася, так хотіла, щоб я сьогодні почувалася найщасливішою. Стільки всього накупила, а я ... Як я їй така покажуся?

– А давай в душову, що в роздягальні? Там зараз якраз нікого немає! Ти швидко вимиєшся, а я постережу! В роздягальні й фен стаціонарний є, і сушарка для рук, – знайшлася подруга. – Напевно і мило для рук знайдеться, а може, й ще щось краще. Хочеш, допоможу плаття запрати?

Школа була новою, елітною, після першого тижня навчання я перестала дивуватися її досконалості.

– Не треба, Аню, наряд намочиш. Я сама. Ти просто... не кидай мене, добре?

Анька кивнула і теж розревілася. Але швидко опанувала себе і втерла свого носа. Штовхнувши двері в роздягальню, ввімкнула світло і зачинила за нами двері.

Я впораюсь! Я спробую все виправити заради Галини Юріївни! Заперу плаття, вимию голову... А волосся висохне і знову стане м'яким, я знаю! Аби тільки нога не підвела. Здається, я її підвернула – на додачу до травмованої п'яти...

POV Стас

– Фрол, ти не правий ...

– Саню, заткнись.

– Все одно. Ти правила знаєш.

– Він теж знає, чому я так вчинив. Я попереджав, щоб не грав зі мною. Клянуся, Воропаєв, якщо ти хоч подивишся в її сторону, я тебе вб'ю!

На вулиці чекали батьки, в просторому холі нудьгувала охорона ... Ми з Серьогою стояли в дальньому коридорі школи, нас оточувало тридцять хлопців, і після короткої бійки, коли нас розняли кілька рук, ми, важко дихаючи, зі злістю дивилися один на одного.

– А що таке, Стас? – здивувався, посміхаючись розбитими губами, Воропаєв. З його носа текла кров, капаючи на сорочку, і він, скривившись, витер обличчя рукавом. – Чого завівся? Ти використав мою сестру, я використаю твою, все по-чесному, друже. Ми ж із тобою у спорі рук не розбили? Щось не пригадую такого ... То ж переможця немає.

– Фрол, парі не було, – винувато озвався Савельєв. – Не ображайся, але я б запам'ятав.

– Значить, будемо квити! А так ти, Фролов, однозначно влетів. Місто велике, і вулиці в ньому темні. Одного разу твоя зведена сестричка може й загубитися.

Я все ж устиг дістати його, перш ніж мені скрутили руки й відтягли від блондина, який впав на коліна.

– Це ми ще подивимося, Воропаєв, хто в нас загубиться і де! Краще не погрожуй мені! Я бачив, що ти задумав!

– Фрол, так це правда, що новенька з десятого – твоя зведена сестра? – на моїй руці повис Юрко Метельський і коротко свиснув: – Нічого так дівчинка. Я її одразу помітив, красива, тільки вона тихоня, не те що Маринка. Навряд чи добровільно піде. Та нехай Серьога стягне з неї ліфчик і заспокоїться, тобі що, шкода? ..

Я вдарив його в зуби: наступного разу триматиме мене міцніше, а Воропаєв розсміявся:

– Жаль йому, ще й як жаль. Він же її власноруч від бруду відмив, тому й сказати соромився. Бачили б ви цю тихоню, тільки-но вона приїхала в місто. Колгосп «Похмурий трактор» штурмує столицю! Ржач! Я думав, Стасів батя виміняв її на булку хліба – в жебраків на вокзалі. Хотів із жалю монетку подати, так у кишені одні крупні купюри завалялися. А тепер її прибарахлили і видають за нормальну ...

– Заткнись, Воропаєв! Вона і є нормальна! Нормальна, зрозумів!

Шкода́, хтось знову повис на моїх плечах.

– Що, Фрол, залип на малолітку? Закохався, як дурень? Ну, давай, скажи нам, що закохався. Немає більше того Фрола, якого ми всі тут знаємо. Давай, нагадай, що ти там співав мені про ненависть до зведеної сестри? Так ти ненавидиш чи любиш, я щось не розумію?!

– Брешеш!

– А коли брешу, в чому проблема? Я просто зараз візьму й поверну тобі борг, і ми забудемо. Якщо вона просто чергова дівчина – забудемо й розіб'ємо по руках.

POV Настя

Звичайно, плаття не відіпралося, але бруд зійшов. Пам’ятаючи, скільки мачуха за нього заплатила, я сподівалася, що вдома зможу привести його в порядок, підключивши засіб для виведення плям і пральний порошок. Я знала, що Галина Юріївна користується всім найкращим. Тільки б вона не помітила. Тільки б не дізналася про те, що тут сталося! А там я впораюся! У мене все вийде. Обов'язково вийде ...

Я вмовляла сама себе, а сльози все капали й капали з очей. І так було прикро за себе. За дурну розтоптану надію й за святковий вечір, що так не казково закінчився – для «попелюшки» з Дальнього Яру. Вечір, що так і не став для неї чарівним.

Вода слухняно вдарила в підлогу душової і стала приємно-гарячою. Я не збиралася вся занурюватися під струмені, але мені було потрібно вимити волосся і шию, прополоскати колготки, перш ніж знову надіти на себе. Я зраділа, побачивши на полиці кимось забутий шампунь ... Я тричі спінила його на голові, бажаючи позбутися запаху ненависного пуншу, бажаючи знову бачити волосся м'яким і чистим. Якраз споліскувала обличчя, аж раптом двері роздягальні, а потім душової голосно грюкнули.

– Аня?

Я обернулася і скрикнула від несподіванки. Відсахнулась, пірнувши у струмені води, бо на порозі, замість однокласниці, побачила високу фігуру зведеного брата.

Трусики і бюстгальтер на мені були шовковими, майже прозорими ... Легко змокнувши під водою, вони тут же прилипли до тіла.

– Ні! – вигукнула, обхопивши себе руками, наштовхнувшись на сірі, палаючі якимсь божевільним блиском очі. Той блиск робив їх зараз майже чорними. – Іди! Іди, чуєш!

– Не можу.

Його погляд опустився, а щоки почервоніли. Десь зовсім поруч розреготалися його друзі, почулися кроки, і я знову з жахом скрикнула, вчепившись пальцями у стіну за своєю спиною. На відміну від вхідних дверей, у душовій не виявилося замка, то ж мені було чого боятися. Я не могла повірити, що Скворцова впустила хлопців у роздягальню. Та в останню мить Стас обернувся й заблокував двері рукояткою натирача підлоги.

З зовнішнього боку ручку тут же засмикали.

– Що, злякалася? – запитав з викликом, але сам не виглядав ні задоволеним, ні сміливим. І тільки очі дивилися чіпко, й на натягнутих вилицях важко ходили жовна.

– Іди!

– Я дав їм слово, що побачу тебе.

– Ні! Ти божевільний! Божевільний!

– Інакше вони сюди увійдуть.

Сльози котилися градом, тихо змішуючись з водою, що лилася й лилася – на плечі, спину, волосся... Поява Стаса стала останньою крапкою в терпінні. Надмірним випробуванням для моєї витримки. Я просто не могла тут більше перебувати. Крик зірвався з губ сам собою:

– Ви всі божевільні, чуєш! Божевільні! Геть звідси! Не хочу вас нікого бачити! Не хочу!

На що я сподівалася – не знаю. Та, звісно, Стас нікуди не зник. Він теж закричав, раптом опинившись близько. Вирвавши мене з-під гарячих струменів води й притиснувши сильними руками до стіни:

– Навіщо ти сюди приїхала? Скажи, навіщо?! Хто тебе кликав ?! Це місто не для тебе! Школа не для тебе! Я не для тебе! Тобі тут не місце! Чим він думав, твій батько? Трясця, чим ?! Чому ти така? Звідки ти така ...

У двері заштурхали, і чийсь голос весело й вимогливо промовив:

– Гей, Фрол, ти що там зі своєю сестричкою робиш? Відчини двері!

– Фрол, не жартуй! А як же спір ?!

– Та пішли ви! До чортової матері пішли ви!

Я вже не вірила, що цей жах коли-небудь закінчиться. Мене били такі сильні дрижаки, що якби не пальці зведеного брата, що впилися в голі плечі, я б осіла на підлогу.

Але він закінчився. Цей кошмар таки закінчився, коли Стас зняв із себе сорочку і накинув мені на спину. Дістав з кишені телефон, сказав коротко, приваливши мене до себе на груди.

– Ма, забери Настю, зараз же.

А опісля я, здається, втратила свідомість.