Розділ 5

 
За кілька годин ми з Ніколасом усе ще на Утьосі. Проводимо час у компанії Рея та його друзів, заглушаючи адреналін у крові алкоголем і танцями біля багаття.

У наших головах шумить хміль, по голих шиях стікає піт, я притискаю до свого боку якусь дівчину-латинос, з якою щойно був, і чую, як Нік п’яно зізнається, відштовхуючи її геть і міцно обхоплюючи мене рукою за плечі:

— Я люблю тебе, хлопче, хоч ти й придурок! І Лукаса теж! Але якщо він ще раз втягне нас у таке лайно, клянуся, я перший заїду йому по пиці! Ну давай, — вимагає, — скажи, що ти мені теж як брат! Скажи, Картере!

З Лукасом ми друзі, а от із Ніколасом значно ближчі. Ми росли разом, наші батьки компаньйони, і немає такого секрету, якого ми не знали б одне про одного. Але коли він у нахлинутій ейфорії куйовдить моє волосся, я не певен, що він не встиг вдихнути травки — очі в Ніка дивно блищать. Утім, я зараз і сам добряче п’яний, щоб це зрозуміти.

Нік задирається до мене, я жартома даю йому здачі, і ми обоє зі сміхом валимося в траву під оглушливі звуки року, в яких я раптом розбираю слова пісні Енді Блека «Це моє Воскресіння» і завмираю, почувши знайомий голос…

 
— Картере, зараз же йди додому! Тобі пора! Ти вже добряче нализався, а якщо врахувати, що тобі немає вісімнадцяти… Чувак, це занадто!

Ні, я збрехав. Один секрет від Ніка в мене все-таки є.

Алекс. Знову він. Прийшов по мене — срана паїнька. Такий самий правильний і вимуштруваний, яким я його пам’ятаю.

Я п’яний і натягнутий, як струна. І хвиля куражу б’є в мене, стискаючи пальці в кулак. Цим кулаком, схопившись на ноги, я розрізаю повітря перед собою, намагаючись дістати Алекса.

Це не перший мій алкоголь і не перша сигарета. Вона падає й гасне, і я пинаю її носком кросівка, достатньо міцним, щоб в’їхати комусь по яйцях. Щоб як слід наподдати.

Так мені здається. І так є насправді.

— На хер іди! — я подаюся вперед, але спотикаюся й ударяюся плечем об чиюсь тачку. Матюкаюся, обертаючись. — Та пішов ти! — горлаю, намагаючись схопити Алекса, але осідаю задом на землю й чую у відповідь «Заткнися!».

Плювати! Я запускаю в нього порожньою пляшкою і знову посилаю подалі. Алекс помер, а я живий, і мені вирішувати, заткнутися чи горлати на все горло.

— Ей, чувак! Ти кому це? — Нік ловить мене за комір футболки й жбурляє на землю. Навалившись збоку, бере в захват. — Ти перебрав, придурку, заспокойся!

Але де там. Музика в колонках стихає, і всі обертаються в наш бік. Зсуваються ближче, від чого нічне повітря, розігріте жаром спітнілих тіл і димом багаття, стає щільнішим.

Тут усі люблять видовища, і хтось із хлопців голосно сміється, називаючи мене «Психом». Але вже за кілька митей, за які я встигаю скинути з себе Ніка й опинитися на ногах, захлинається стогоном, зігнувшись навпіл.

Навіть п’яний я сильніший і швидший за кожного з них, і готовий довести це стільки разів, скільки знадобиться.

«Картере, зупинися… Картере!»

— Алекс?!

 
Я готовий заприсягтися, що бачу його — свого брата. Він стоїть біля краю урвища, на межі світла й темряви, у джинсах, майці й розстебнутій сорочці, в якої підігнутий комір. Його темне волосся над чистим чолом скуйовджене, губи прочинені, ніби він ще не закінчив розмову, а в синіх очах горить колишнє світло надії — хлопчисько-мрійник із легкою усмішкою, від якої в моїй темній душі завжди відступали тіні.

Алекс.

Навіть мертвий, він продовжує вірити в мене й бачити іншим. Відмінним від цієї паршивої зграї молодої погані, що оточила нас, і мені ніколи не дізнатися відповіді: «Чому?»

«Чому не я, Але?»

Одного разу я пообіцяв тобі, що ніколи не поставлю собі це запитання. Але я збрехав. Відтоді, як ти загинув, я ставлю його собі щодня. Кожну довбану секунду, коли залишаюся наодинці із собою і своїм відображенням, я питаю себе: «Чому?!». І це розбиває серце.

«Того тижня мого покарання я стримав обіцянку, як ти просив. Я прийшов додому під ранок лише наступної ночі, і це не стало сюрпризом для батька. Його старший син завжди жив за своїми правилами, і він був змушений почати з цим рахуватися, як я й розраховував. Але ти — ні. Ти завжди був упертим.

Ми стояли з тобою на розі Четвертої вулиці й скверу, в якому стільки разів грали в дитинстві, несподівано зіткнувшись тут ніс до носа раннього вечора — такі однакові й водночас різні, і сперечалися. Сперечалися, мать твою, про те, що в останню хвилину нашого спільного життя не мало жодного сенсу!.. А в цей час сорокарічний Біллі Бовен уже вів свою вантажівку Майл-роуд і горлав пісню: «Гаряча дівчино, підморгни мені! Хіба не бачиш, мені потрібен перепочинок!» — так він потім розповість… Коли щось пішло не так.

Спершу гучний хлопок, поворот, різкий удар по гальмах, і коли Біллі зрозумів, що розірвалося переднє колесо, і спробував щось зробити, завантажений автомобіль уже потягло юзом до узбіччя.

Ніхто не винен. Нещасний випадок. Пізніше адвокати компанії-перевізника зможуть це довести.

Але тоді я його не бачив — вантажівку. Я стояв спиною до дороги й горлав на тебе, але ти помітив.

У ту мить, коли нас оглушив вереск гальм, ти налетів на мене, відштовхнув геть, а сам…

Клянуся, мені здалося, що я встиг упіймати твої руки. Вони були так близько, і пальці вже торкнулися моїх… І якби я не падав, я зміг би тебе витягти, Але. Зміг! Але все вирішила мить.

Тебе зім’яло, брате, як фольгований пакет з-під чипсів. Хлоп! Шмяк! І тебе не стало.

Лише кривавий слід на дорозі… і темніючий горизонт перед очима, що розколовся навпіл.

Сука! Алексе, я тебе ненавиджу! За те, що ти зробив із собою! За те, що зробив зі мною!

За те, що поки я не здохну, житиму зі знанням — там мав загинути не ти. Я!

Як ти там сказав? У ту нашу ніч відвертої розмови, коли плів мені розповідь про свою любов? Що тобі більше ніхто не потрібен, крім нашої дівчини-сусідки?..

То якого ж біса, Але, ти зробив вибір?! Якого дідька дозволив собі померти?! Дурень! Чому не подумав, як без тебе буду я?!..

Я ніколи тобі не пробачу. Ніколи!

І не дам піти.

Одна душа на двох, пам’ятаєш? Моя того дня надірвалася біля кореня й більше не змогла прирости.

Нехай я горлаю на тебе, але ти все ще тут, бо потрібен мені. Як повітря.

О ні, я не готовий тебе відпустити, чуєш?! Ні!

Я стою на Утьосі серед людей-лушпиння, спітнілий і брудний від слідів чужих рук та крові на стиснутому кулаці, натягнутий злою тятивою, і розумію: ти був кращим за кожного з нас. То чому ти, а не я, Але? Чому?! Хто в цьому довбаному світі відповідає за справедливість?!

Я дивлюся на тебе, наче на живого, і в мені наростає крик. Він виривається з кожної клітинки тіла колючими крупинками, розпорює вени гострими лезами й розширюється в грудях вогненною грудкою болю… Моє серце рветься на шматки. Знову.

Колись воно порветься, і я відпущу тебе, щоб самому впасти в пекло. Але не зараз. Не зараз, Але!

— Картере, ні!

Ти виставляєш перед собою руки, але я вже мчу вперед, зірвавшись із місця. Здираю із себе футболку й кидаюся з урвища в чорну прірву… Туди, де в темряві під нами шумить океан. Щоб загасити цей спалах болю, з яким не можу впоратися.

Щоб стати до тебе ближче.

Хоч на секунду.

Упавши в холодну воду, кричу спочатку душею, а потім горлом. Кидаюся у високі хвилі знову й знову, широкими гребками рук забираюся вперед, доки не лишається ні голосу, ні сил, і доки хвилі не викидають мене на берег.