"Пастка для серця" / анонс / візуалізація

Анонс та візуалізація до книги "Пастка ля серця"

*** Почувши позаду кроки, Тереза не оглянулася. Даміан мовчки зупинився поруч і, не кажучи ні слова, накинув їй на плечі свій жакет. Дівчина злегка здригнулася від несподіванки, але, обернувшись, усміхнулася.

— Хвилюєшся, що я замерзну?

Погляд Даміана повільно ковзнув від очей до губ Терези, шукаючи в її реакції приховану правду.

— Я протягом вечора хвилювався за тебе.

Тереза повільно відвела погляд, дивлячись на мерехтливі вогні міста внизу. Її груди трохи піднялися від глибокого вдиху, а пальці тихо стиснулися в кулаки на тонкій тканині сукні.

— Ну, я доросла дівчинка, можу за себе постояти.

— Без сумніву, — кинув він, нахиляючись трохи ближче, — маленька розбійниця в сукні від кутюр. Але навіть розбійниці іноді потребують того, хто триматиме штурвал, коли шторм розбурхує море.

— Гм… А ти впевнений, що вмієш керувати бурею?

Її голос став тихим і ніжним. Вона поглянула на Даміана й не стримала усмішку.

— Я навчився слухати, коли вона починається, — прошепотів, і його дихання злегка торкнуло її вухо, — і не залишати корабель, навіть якщо обшивка починає тріщати.

Тереза на мить замовкла, відчуваючи, як холодне повітря змішується з теплом його слів. Потім ледь схилила голову набік.

— Обережно, капітане. Я затягую у свої тенета.

Він усміхнувся, і його рука ледь торкнулася її плеча, ковзнувши вниз, ніби оберігаючи.

— І не відпускаєш?

— Це вже залежить не лише від мене.

Даміан не відповів. Лише обережно торкнувся її плеча, поправляючи жакет, який трохи зісковзнув. Його пальці ковзнули по тканині, ледь зачепивши її шкіру. Тереза не відсторонилася. Вона відчула, як втома й тривога на мить відступають, поступаючись спокою.

Вітер ворухнув пасма її волосся, і Даміан обережно заправив одне за вухо. Кілька секунд вони мовчали, просто стоячи поруч. Із залу доносився глухий гул голосів, але тут, на терасі, час ніби зупинився.

— Я… буду чекати, — прошепотіла. — Як би там не було. Навіть якщо все розсиплеться — я чекатиму тебе.

У голосі була не впевненість. Була віра — тиха, вразлива, але вперта.

Даміан нахилив голову трохи ближче. Його чоло торкнулося її скроні. Він не поспішав із відповіддю.

— Ти знаєш адресу. Пентхаус. Поверх двадцять п’ятий, — додала Тереза.

Ці слова були як розчахнуті двері: чи увійде він, чи залишиться зовні — залежало тільки від нього. Тереза знала: чекати — страшно. Але іноді саме це і є проявом довіри.