Розділ 2

Туман розвіявся, відкриваючи блискучі лінії злітної смуги. Приватний літак із темно-вишневим оздобленням і емблемою полум’яного лотоса чекав на Ісабель.

Дівчина вийшла з авто, відчинила задні дверцята, і Баргрим поважно вийшов із салону. Ісабель поглянула на літак і театрально зітхнула.

— Коли я наважилася покинути її царство, мати просто кинула мені безлімітну золоту картку й сказала: «Світ твій. Тільки не розбий його відразу».

«А мене коли відправляла за тобою, то сказала: "Баргриме, якщо з моїм малятком щось трапиться, я відірву тобі лапи"».

Ісабель хмикнула.

— Я не дам тебе нікому образити. Навіть матері.

Баргрим зупинився й поглянув на Ісабель. Він не звик до таких слів, до таких проявів почуттів. Це було не так просто для нього — ці незрозумілі емоції, які він весь час відчував поряд з Ісабель, мов маленький вогник, який намагається пробитися крізь туман. Як і багато чого в його житті, це було нове й зовсім незрозумілим. Йому враз знову стало важко. Справжнє почуття вперше не можна було просто заглушити жартами. І тоді він, як завжди, злісно буркнув:

«А полювати мені дозволиш?»

Ісабель нахмурилася й серйозним тоном коротко й лаконічно відповіла:

— Ні!

«Ех. Так і знав! Утім варто було спробувати!»

Біля літака, злегка відкидаючи пасмо волосся від обличчя, стояла стюардеса — висока, вродлива, з ідеальною поставою. Її очі сяяли зеленим, мов дорогоцінний камінь, але в їх глибині щось ворушилося — щось темне й зловісне. Поряд із нею стояв сивоволосий чоловік пілот.

— Міс Моррен, щиро вітаю вас! Ваш багаж вже на борту! — промовила вона з бездоганною посмішкою і показала долоню, на якій була мітка Ліліт. Те ж саме зробив і пілот.

— Нехай хтось із… ваших, забере автівку! — сухо промовила Ісабель.

«Нарешті ти позбудишся цього мотлоху!» — хмикнув Баргрим.

Стюардеса кивнула й запросила Ісабель і Баргрима піднятися на борт.

Ліліт ще до народження Ісабель пустила в цей світ своїх демонів-шпигунів. Сотні очей у сотнях тіл.

Світ людський був надто хаотичним, щоби лишити його без спостереження. І Ліліт знала це. Її демони ходили в ділових костюмах, керували корпораціями, вели дипломатичні переговори й вітали гостей на вечорах. Вони сиділи в урядових кріслах, вели новини по телебаченню й навіть навчали дітей у престижних школах.

Бо справжня сила — не в жорстокості, а в контролі. І той, хто керує розумами, керує світом.

Стюардеса провела їх у салон, де все сяяло розкішшю: м’які сидіння з темної шкіри, золоті акценти в інтер’єрі, а в повітрі віяло ароматом амбри, чорного мускусу та легким присмаком димного дерева — запах був гіпнотичний, мов спокуса, загорнута в шовк. Баргрим одразу заплигнув на одне з крісел, зробив коло, обертаючись, і важко бухнувся, наче був удома.

Ісабель вийняла із сумки магічний камінь — рубін Іргала, який тьмяно миготів червоним. Цей рідкісний артефакт, створений демонами-алхіміками на Пекельних рівнинах, слугував маяком, здатним відслідковувати демонічну енергію.

«Ти знову застосувала цей камінець?» — пробурчав Баргрим, витягуючи лапу й відкидаючи подушку, яка, мабуть, була дорожча за нього самого.

— Це не просто камінчик. Це аналізатор слідів демонічної енергії. Саме завдяки йому я знайшла Варгарона.

«О, вибач, пані науковець із пекельним дипломом».

Ісабель хмикнула на таке зауваження й, зітхнувши, поклала рубін у сумку. Поглянувши в ілюмінатор, схилила голову на сидіння. Літак набирав висоту. А небо світлішало, переходячи від темно-синього до теплого золотавого. Перші промені сонця краяли горизонт, мов лезо, розтинаючи його навпіл. Хмари під літаком клубочились, немов пара з котлів демонічних алхіміків, а світ повільно прокидався. Світло наповнювало кабіну, облизуючи її поверхні золотом, а попереду вже виднівся новий горизонт — ще одна точка на мапі Ісабель, ще одна зупинка в грі демонів і тіней.

Її пальці машинально ковзнули по застібці сумки, де лежав рубін Іргала, ще теплий після останнього застосування. Вона заплющила очі. Пам’ять, мов лезо, прорізала тишу.

Поселення фейрі...

Вона пам’ятала, як ступила на зруйновану стежку. Як зойк вітру перетворився на стогін. Як знайшла тіло місіс Морріс, притиснуте обгорілою рамою дверей.

У груди вдарив пекучий біль. Втрата. Розпач. І гнів. Такий, що здатен переплавити навіть душу.

Вона тоді не кричала. Лише стояла, стискаючи кулаки так сильно, що нігті врізались у шкіру. Її сльози не були водою — вони пекли, як розпечений попіл.

Життя на Землі мало б дати їй новий початок. Свободу. Людські мрії, сонячні вулиці, каву з корицею… Однак за тим усім ховалося те саме, що й у Пеклі: зрада, смерть, жорстокість.

Ісабель розплющила очі. Літак плавно мчав крізь хмари, не знаючи про біль, який вона несе.

По прильоту в Новий Орлеан, Ісабель і Баргрима вже чекала нова автівка. Помістивши валізи в багажник, дівчина відчинила задні дверцята.

«Хочу спереду!»

— Гм… Ще скажи, що хочеш висунути морду у вікно й погавкати на всі проїжджаючі автівки, як звичайний пес, а не як нахабний гончак?

Баргрим фиркнув і присів на задні лапи біля машини, показуючи своїм видом, що незадоволений словами Ісабель. Дівчина грюкнула дверима й обійшла автівку. Присівши в салон, завела двигун і за кілька секунд відчинила передні дверцята. Баргрим застрибнув у салон.

«Тепер я точно зможу обгавкати всіх!»

Ісабель пирхнула від сміху й виїхала з території аеропорту, залишаючи позаду літак та слуг матері.

Новий Орлеан зустрів їх своєю вишуканістю та атмосферою безтурботності. Повітря було наповнене вологим теплом, стиглими цитрусами та чимось пряним, невловимо магічним. Вулиці рясніли кольорами — яскраві фасади будинків у французькому стилі, ковані балкони, прикрашені квітами. А з вікон кафе лунала джазова музика.

Але під шаром веселощів ховалась інша грань міста — наче сама земля тут пам’ятала закляття, вимовлені в темряві. Тіні у вузьких провулках здавались надто густими, а силуети перехожих — трохи розмитими, наче між світами. Десь на розі сиділа жінка у вуалі, яка шепотіла щось картам таро, а позаду неї стояло опудало чорного ворона.

Баргрим звів вуха й вдихнув повітря:

«Це місто пахне чарами… та їдою».

— Ідеально. Якраз для нас.

Ісабель звернула з головної дороги, й авто повільно покотилося вузькою алеєю, обсадженою деревами. На горизонті виринув маєток — двоповерхова будівля з білими стінами й темно-зеленими віконницями. Він не був розкішним, але мав у собі якусь природну елегантність, наче його створили не для показу, а для життя.

Дім виглядав тихо — ні душі навколо, лише вітер грався з фіранками, які колихались у прочиненому вікні на другому поверсі. Ісабель зупинила автівку перед ґанком, заглушила двигун і вийшла із салону, вдихаючи аромат жасмину, який ріс під вікнами. Відчинивши дверцята, поглянула на Баргрима.

«Не люблю тишу, коли вона така… надто правильна», — буркнув пес, обійшовши машину, і занюхав повітря біля дверей.

— Це не палац, але принаймні ми самі собі господарі, — відповіла Ісабель, відчиняючи вхідні двері.

Всередині панувала приємна прохолода. Просторі кімнати, дерев’яні підлоги, м’які меблі в теплих тонах, кілька картин на стінах — усе без зайвої вишуканості, але з увагою до комфорту. У вітальні був камін, поруч — полиця з книжками, а крізь великі вікна видно було задній дворик із лавкою під старим дубом.

«О, так ти підготувалася!» — Баргрим обійшов вітальню.

— Так. Доки тебе не було, я даремно час не витрачала.

Ісабель піднялася на другий поверх і зайшла в кімнату. Зняла куртку, поставила сумки біля сходів і майже без поспіху почала розкладати речі. Вішала сукні в шафу, виставила на поличку флакон з парфумами, який колись подарувала їй місіс Морріс, і перевірила, чи у ванній є гаряча вода.

Баргрим тим часом обійшов перший поверх, заглядаючи в кожен кут, поки не зупинився біля дверей, які вели на вулицю. Ісабель спустилася на перший поверх і запитала у Баргрима:

— Ну як тобі?

«Я пройдусь. Це місто усміхається, але я хочу переконатись, що під цією усмішкою немає іклів».

— Лише будь обережним. Якщо побачиш когось, схожого на демона — не кидайся в бійку.

«Обіцяти не буду».

Баргрим зник за дверима, розчинившись у тінях, які вже почали повзти вулицями разом із сутінками.

Ісабель зручно вмостилась на широкому підвіконні кімнати на другому поверсі, обійнявши руками теплу чашку кави. Напій парував ароматом кориці й чогось гіркуватого. Через прочинене вікно до кімнати вривалось повітря, просочене ароматами магнолій, прянощів і морської вологи. Звідси, з висоти, місто здавалося живим полотном. У вузьких вуличках миготіли ліхтарі, наче світлячки, а на балконах колихались фіранки, як привиди спогадів. Французький квартал світився жовтогарячим полум’ям вечора, а з одного з подвір’їв лунала жива музика — саксофон, який, здавалося, грав просто для неї.

Баргрим вийшов із-за рогу дому, схожий більше на брудну ганчірку, ніж на вівчарку. Його лапи були вкриті багнюкою, шерсть — у пилюці, а на одному вусі висів листочок.

— Тебе хтось намагався закопати живцем чи ти вирішив зливатися з місцевим ландшафтом? — підняла брову Ісабель, спостерігаючи за ним згори.

«Я перевіряв безпеку. Ретельно», — буркнув Баргрим, обтрушуючи лапу й при цьому розмазуючи ще більше бруду.

Ісабель закотила очі й спустила донизу. Відчинивши дверцята, не пропустила Баргрима усередину.

— Тебе треба помити.

«Що?! Я тобі що, пудель?!»

— Ні, ти брудний шмат чорного лиха, — Ісабель ткнула вказівним пальцем у брудну шерсть. — І якщо ти забрудниш весь будинок — я тебе спалю. Вибір твій.

Баргрим відступив назад.

— І не смій тікати від мене! — пригрозила Ісабель.

Баргрим кинувся тікати. Ісабель стиснула кулаки й побігла за ним по саду.

— Баргриме! Зупинись! — голосно закричала.

«Ти тиран!» — огризнувся, окинувши її зневажливим поглядом.  

— Іди у ванну на першому поверсі! Негайно! — її очі спалахнули полум’яним сяйвом, і навіть тіні у дворі заворушились.

Баргрим зупинився, опустив вуха й повільно покрокував до дверей будинку.

«Це приниження».

— Я тебе помию сама. І радій, що не застосую шланг.

Баргрим сидів у ванні, схожий на сумного мокрого щура розміром із коня. Його шерсть злиплася, хвіст жалюгідно звисав через край, а в погляді читалась глибока образа на весь світ.

«Обіцяй, що нікому про це приниження не розповіси!» — пробурчав він, коли Ісабель з усмішкою налила на лапу шампуню з написом «Лавандова свіжість».

— Ніяких обіцянок, — відповіла вона, ретельно натираючи йому бік.

Баргрим демонстративно фиркнув.

«Ти ще бантик на шию повісь. І назви мене Кнопочкою».

— Ідея! У мене якраз є червоний шнурочок від подарунка місіс Морріс. Тобі до мордочки пасуватиме, — з усмішкою піддражнила.

Коли Ісабель споліскувала піну з його шерсті, він обережно зазирнув у дзеркало над раковиною.

«Я виглядаю… блискучим. Це тривожить».

— Виглядаєш прекрасно.

«Якщо мене випадково побачить ось таким якийсь демон, спершу я перегризу йому горлянку, а потім втоплюсь ось у цій ванній».

Ісабель хмикнула, витираючи його рушником.

— Не заводься. Ти тепер не брудний і не смердиш, як лайно.

«Все одно приниження».

Він обтрусився від вологи, й Ісабель, засміявшись, відступила й пішла на кухню, і за нею почимчикував Баргрим.

За вікнами маєтку ніч уже повністю поглинула Новий Орлеан. Місто зітхало в тіні, виблискуючи тисячами вогнів.

На кухні пахло кавою, кардамоном і ваніллю. Ісабель сиділа на високому стільці, закутавшись у м’який плед, а Баргрим грів лапи біля вогню каміна, вмонтованого просто в мармурову стіну. Час тягнувся повільно, як мед, розлитий по срібній ложці.

«Скажи мені, моя зіронько пекельна… — буркнув Баргрим, поглядаючи на Ісабель примруженим поглядом. — Ти відчуваєш це?»

Ісабель зробила ковток кави, не озираючись. Її очі залишалися спокійними, наче чорне озеро під нічним небом.

— Відчуваю що?

Баргрим встав, його тінь розтягнулася по підлозі. Він наблизився до вікна й завмер, вдивляючись у темряву, що огортала маєток. За огорожею щось ніби сковзнуло — не звук, радше присутність. Як подих, як щось, що мало кігті й терпляче чекало.

«Є хижа тиша, — пробурмотів він, — та, яка передує рику. Щось… спостерігає».

— Може, це білка? Або сусідська кішка?

Її голос залишався спокійним, навіть грайливим, але пальці злегка стиснули край чашки.

Ісабель розуміла…

Розуміла, що спокій у цьому місті — лише личина. Що кожна фіранка, кожен ліхтар може бути оком. Що Новий Орлеан ще не показав свого справжнього обличчя.

Ісабель піднялася, розтягнулась із виглядом нудьгуючої кішки й з усмішкою кинула:

— Я пішла відпочивати.

Баргрим, не відриваючи погляду від темряви за вікном, буркнув у відповідь щось схоже на «Я на сторожі».

А в саду, між тінями, щось дихало…