Розділ 2

Туман розвіявся, відкриваючи блискучі лінії злітної смуги. Приватний літак із темно-вишневим оздобленням і емблемою полум’яного лотоса чекав на Ісабель.

Дівчина вийшла з авто, відчинила задні дверцята, і Баргрим поважно вийшов із салону. Ісабель поглянула на літак і театрально зітхнула.

— Коли я наважилася покинути її царство, мати просто кинула мені безлімітну золоту картку й сказала: «Світ твій. Тільки не розбий його відразу».

«А мене коли відправляла за тобою, то сказала: "Баргриме, якщо з моїм малятком щось трапиться, я відірву тобі лапи"».

Ісабель хмикнула.

— Я не дам тебе нікому образити. Навіть матері.

Баргрим зупинився й поглянув на Ісабель. Він не звик до таких слів, до таких проявів почуттів. Це було не так просто для нього — ці незрозумілі емоції, які він весь час відчував поряд з Ісабель, мов маленький вогник, який намагається пробитися крізь туман. Як і багато чого в його житті, це було нове й зовсім незрозумілим. Йому враз знову стало важко. Справжнє почуття вперше не можна було просто заглушити жартами. І тоді він, як завжди, злісно буркнув:

«А полювати мені дозволиш?»

Ісабель нахмурилася й серйозним тоном коротко й лаконічно відповіла:

— Ні!

«Ех. Так і знав! Утім варто було спробувати!»

Біля літака, злегка відкидаючи пасмо волосся від обличчя, стояла стюардеса — висока, вродлива, з ідеальною поставою. Її очі сяяли зеленим, мов дорогоцінний камінь, але в їх глибині щось ворушилося — щось темне й зловісне. Поряд із нею стояв сивоволосий чоловік пілот.

— Міс Моррен, щиро вітаю вас! Ваш багаж вже на борту! — промовила вона з бездоганною посмішкою і показала долоню, на якій була мітка Ліліт. Те ж саме зробив і пілот.

— Нехай хтось із… ваших, забере автівку! — сухо промовила Ісабель.

«Нарешті ти позбудишся цього мотлоху!» — хмикнув Баргрим.

Стюардеса кивнула й запросила Ісабель і Баргрима піднятися на борт.

Ліліт ще до народження Ісабель пустила в цей світ своїх демонів-шпигунів. Сотні очей у сотнях тіл.

Світ людський був надто хаотичним, щоби лишити його без спостереження. І Ліліт знала це. Її демони ходили в ділових костюмах, керували корпораціями, вели дипломатичні переговори й вітали гостей на вечорах. Вони сиділи в урядових кріслах, вели новини по телебаченню й навіть навчали дітей у престижних школах.

Бо справжня сила — не в жорстокості, а в контролі. І той, хто керує розумами, керує світом.

Стюардеса провела їх у салон, де все сяяло розкішшю: м’які сидіння з темної шкіри, золоті акценти в інтер’єрі, а в повітрі віяло ароматом амбри, чорного мускусу та легким присмаком димного дерева — запах був гіпнотичний, мов спокуса, загорнута в шовк. Баргрим одразу заплигнув на одне з крісел, зробив коло, обертаючись, і важко бухнувся, наче був удома.

Ісабель вийняла із сумки магічний камінь — рубін Іргала, який тьмяно миготів червоним. Цей рідкісний артефакт, створений демонами-алхіміками на Пекельних рівнинах, слугував маяком, здатним відслідковувати демонічну енергію.

«Ти знову застосувала цей камінець?» — пробурчав Баргрим, витягуючи лапу й відкидаючи подушку, яка, мабуть, була дорожча за нього самого.

— Це не просто камінчик. Це аналізатор слідів демонічної енергії. Саме завдяки йому я знайшла Варгарона.

«О, вибач, пані науковець із пекельним дипломом».

Ісабель хмикнула на таке зауваження й, зітхнувши, поклала рубін у сумку. Поглянувши в ілюмінатор, схилила голову на сидіння. Літак набирав висоту. А небо світлішало, переходячи від темно-синього до теплого золотавого. Перші промені сонця краяли горизонт, мов лезо, розтинаючи його навпіл. Хмари під літаком клубочились, немов пара з котлів демонічних алхіміків, а світ повільно прокидався. Світло наповнювало кабіну, облизуючи її поверхні золотом, а попереду вже виднівся новий горизонт — ще одна точка на мапі Ісабель, ще одна зупинка в грі демонів і тіней.