Розділ 23

Коли вони увійшли до помешкання, Ісабель мовчала. Вона трималася ближче до стіни, ніби намагаючись злитися з нею, не залишити й сліду. Калеб не став нічого розпитувати, зняв куртку, і в цей момент Ісабель мимоволі зупинила погляд на його спині й, кілька секунд розглядаючи його, не стримала усмішки. Він не озираючись попрямував на кухню й увімкнув кавоварку. І дівчина пішла за ним.

— Ти така зараз тиха, що мені прямо ніяково, — озирнувся.

— Ну, полум’я в мені вирішило взяти вихідний, — знизала плечима й присіла на стільчик. — Як там Тайрон?

— Прийшов до тями. Однак не пам’ятає, як потрапив до фанатиків. Ніби шматок пам’яті стерли. І шокований від того, що йому розповіли. І тепер побоюється зустрітися з Джорданом.

— Головне, що прийшов до тями. І вже не серед них… А решта — можна виправити. Мабуть.

— Мабуть? — звузив очі Калеб. Кавоварка закипіла, і він налив каву в чашки. В одну, для Ісабель, додав дрібку кориці. — А що ж тоді не можна виправити?

— Пса, якого я відвезла, звати Аргон. І пам’ятаєш, я казала, що його поранив Тайрон? Сьогодні не було на ньому жодного сліду, і цей пес виявився собакою Габріеля. І сказав мені це… Мікаель. Ці два імена співзвучні, як Михаїл і Гавриїл. Розумієш, про що я?

— Мені здається, ти просто страшенно втомилася від усього, — м’яко промовив Калеб.

— А мені здається, що хтось спостерігає за мною, і це вже не лише матір. Перевіряє. Або… або в мене починається параноя, — зітхнула.

Калеб сів навпроти й поставив перед нею чашку кави.

— Тобі варто відпочити…

Калеб сів навпроти й поставив перед нею чашку кави.

— Кориця? — легко усміхнулася Ісабель і зробила ковток гарячої кави. — Мені подобається такий смак. Дякую.

— Будь ласка, — всміхнувшись, кивнув Калеб.

Її серце ніби огорнула ніжна тиша, така, в якій хотілося дихати глибше. Калеб не порушував її кордонів, не питав зайвого, просто був поруч. І навіть цього виявилося досить, щоб вона дозволила собі бути вразливою. Ісабель глянула на нього, тепло усміхнулась, і вони мовчки допили каву.

Калеб провів її у ванну й окрім рушників також подав і футболку. Кімната огорнула її парою і тишею. Гаряча вода обіймала тіло, змиваючи втому. Ісабель, заплющивши очі, поклала голову на край ванни. Її долоні лежали на животі, наче вона намагалась утримати себе від розпаду. Вона не чула, як минули хвилини. Час ніби став розмитим. Коли вийшла, загорнувшись у рушник, у дзеркалі ледь впізнала себе: втомлена, із порожніми очима, з вогнем, що вже не палав, а лише тлів. Чорна футболка, яку залишив Калеб, здавалася дивно затишною, ніби укриття від світу. М’яка тканина лягла на плечі, поглинула напругу, залишивши по собі відчуття чогось дуже особистого. Ісабель повільно вдяглася, провела долонею по волоссю, глибоко вдихнула й, вийшовши з ванної, майже лобом зіштовхнулася з Калебом у коридорі. Він зупинився й окинув її поглядом.

— Мабуть, ти скоро забереш усі мої улюблені футболки.

— Тоді доведеться купити тобі нові… всі чорні, правда? — засміялась.

— Чорні або темно-сірі. Я не люблю ризикувати, — підморгнув і зайшов у ванну.

Двері зачинилися. Ісабель ще хвилину стояла на місці. Її усмішка зникла так само легко, як і з’явилася. І тепер у цій тиші вже не було самотності, а ніби маленький вогник спалахував в її серці, шепотячи, що ще не все втрачено, що вона зустріла того, до кого линула її душа.

Вона повернулась у кімнату й, склавши свій светр, поклала на крісло та, присівши на ліжко, обійняла себе за плечі. І, коли за кілька хвилин побачила Калеба в коридорі, підвелася.

— Залишся… будь ласка.

Калеб застиг у дверях. Вона знала, що це ризик. Її внутрішній голос кричав — тікай, не втягуй його. Однак, попри всі сумніви й внутрішній страх, зробила крок уперед.

— Не хочу бути сама цієї ночі, — тихо додала.

Калеб не одразу підійшов. На мить залишився стояти у дверях, спостерігаючи за нею. Його погляд був зосереджений, майже напружений, не від сумнівів, а від тиші, яка запала між ними. Він повільно ступив ближче, опускаючи телефон на тумбочку, мовчки, ніби не хотів злякати ту крихку довіру, яка визрівала в повітрі. Він не питав, не коментував, лише створював для неї простір, в якому не треба було бути сильною. Ісабель зробила ще один крок, який розділяв їх, й обережно торкнулася його плеча. Потім притулилась щокою до його грудей. Його серце билося рівно, спокійно. Краплі води з його вологого волосся скочувалися їй на щоку, але вона не ворухнулася.

Калеб м’яко обійняв її за спину, й Ісабель заплющила очі. Думки ще билися всередині, як поранені птахи, але в його присутності біль стишався. За кілька секунд чоловік підхопив її за талію, легко, ніби вона була невагомою, поклав на ліжко й приліг поряд.

— Спи спокійно, — прошепотів і поцілував у верхівку.

Ісабель усміхнулась і, мов дитина, пригорнулась до нього, дозволивши собі хоч на мить відчути спокій.

Вночі, коли слабка лінія місяця лоскотала обличчя Ісабель, вона перевернулася набік і заховалася в обіймах Калеба. І було затишно до того моменту, поки не пролунав дзвінок телефону. Механічно потягнувшись до мобільного телефона на тумбочці, Калеб підняв слухавку.

— Слухаю, — тихо промовив.

Почувши напружений голос батька, підвівся. Очі Калеба миттєво стали серйозними, а його постава — напруженою, навіть коли він намагався зберегти спокій.

Ісабель також прокинулася й не могла зрозуміти, що саме сталося, і знову перевернулася на бік.

— Покинутий будинок біля кладовища…  І тут всі наші фанатики, — промовив Данте, і Калеб, почувши, як батько важко зітхнув, перевів погляд на Ісабель. — Навіть і ті, яких затримали. І ще тут дивні символи. Тому нам потрібна та дівчина Ісабель.

— Я зрозумів, — не відводячи погляду від неї, відповів і завершив дзвінок.

— Що трапилося? — сонно запитала й поправила волосся.

— Я так сподівався, що хоча б цю ніч ти зможеш забути про все й відпочити, — прошепотів Калеб майже винувато. — Але… телефонував батько. Щось трапилося в покинутому маєтку біля кладовища.

Він сів на край ліжка, провів рукою по її плечу й додав:

— Пробач. Але схоже, ніч закінчилась.

— Не думала, що ти такий милий, коли вибачаєшся, — легко усміхнулася Ісабель і підвелася з ліжка. — Моє тіло протестує від подорожі посеред ночі, однак… у мене є ще ціла вічність на відпочинок.

Ісабель повернулася до нього спиною, стягнула його футболку, оголивши спину, і натягнула свій сірий в’язаний светр. Калеб провів по ній поглядом, і щось тінню пройшло в його очах: бажання, змішане з теплом. Він затримав подих, ніби на мить спокусився наблизитись, торкнутися, знову відчути її ніжні вуста, однак втримався й, стиснувши кулаки, відвернувся.

— Не хочу псувати ще одну твою футболку, — акуратно склавши його одяг, поклала на крісло й першою вийшла з кімнати.

Калеб одягнув куртку, і вони вийшли з дому в ніч, що ще тримала на собі серпанок туману. Повітря було свіже, з легкою вологістю, як завжди перед світанком. Ісабель кивнула на свою машину, і Калеб мовчки сів на пасажирське сидіння. Вона завела двигун, і вуличні ліхтарі пробігли по її обличчю, коли вони рушили.

Кілька хвилин трималася тиша, тільки гудіння мотора й м’який шурхіт шин по асфальту.

— Знаєш, — озвалася Ісабель, не відводячи погляду від дороги, — я завжди думала, що ніч — це час для сну. Однак останнім часом я тільки й роблю, що бігаю по місту або лісах і вбиваю демонів… І це навіть трохи лякає. Розумієш, про що я?

— З тобою будь-яка ніч — пригода, — відгукнувся Калеб із ледь помітною усмішкою.

Ісабель широко усміхнулася, ковзнула поглядом у його бік.

— Можливо, це й взаємно.

— Можливо? — Калеб тихо засміявся й захитав головою.

— Мені ще важко пояснити свої відчуття, — зітхнула вона. — Тому нехай буде так…

Попереду проступив силует кладовища. Дерева навколо розгойдувалися, ніби шепотілися. Світло фар осяяло покинутий маєток, й Ісабель зітхнула.

— Якщо там буде щось… недобре, не лізь першою. Добре?

Вона подивилася на Калеба й кивнула, хоча в очах її вже спалахнув той вогонь, що, здавалося, взяв вихідний ще кілька годин тому.

— Це те саме місце, де ми з Баргримом знайшли Мойру.

Вони вийшли з автівки. Ісабель, почувши ричання, оглянулася. Калеб швидко обійшов машину й легко доторкнувся до її плеча.

— Все нормально, вони зі зграї.

Коли вовки ошкірилися, Ісабель прошепотіла:

— О, вони такі милі.

Коли вони зайшли всередину, Ісабель відчула холод, який все більше охоплював її з кожним кроком. Піднявшись на другий поверх, вони побачили Данте посеред кімнати, і все навколо було занурене в похмуру атмосферу, що переповнювала простір.

— Батьку, — озвався Калеб, і Данте оглянувся.

— Добре, що ви швидко приїхали, — тихо промовив чоловік.

Ісабель привіталася з Данте, обійшла його й застигла. У центрі кімнати лежали шість мертвих тіл.

— Мойра, — поглянувши в центр на дівчину із широко відкритими очима, зітхнула Ісабель. — Я думала, що двох фанатиків затримали. Як опинилися всі шестеро в одній будівлі?

— Один із фанатиків і є шерифом, — нахмурився Данте й кинув погляд на сина.

— Тут не лише шериф, але й твій помічник, — Калеб склав руки на грудях. — Хто їх знайшов?

— Вовки обходили територію. Вчули запах крові, і тому я приїхав.

Ісабель озирнулася. На стінах і на підлозі були зображені символи, складні, демонські знаки, які вирізнялися своєю зловісною точністю. Мертві фанатики, які були єдиними живими свідками тих темних ритуалів, пішли добровільно на це, віддавши свої душі на службу злу.

— Дивлячись на всі ці символи, демонічну символіку… вони принесли себе в жертву заради… демона, — зітхнула Ісабель і помітила напис на стіні на латині, вголос прочитала: — In unoquoque nostrum bestia habitat! Що означає: «У кожному з нас живе звір!»

— Неймовірне божевілля, — закотив очі Калеб.

— Ну, вони всі вірили в Талгарона, — знизала плечима Ісабель. — Особливо Мойра. Лише одного не можу зрозуміти, навіщо їм був потрібний Тайрон? Адже фактично він один був під впливом.

— Можливо, через одного з перевертнів зграї Талгарон хотів добратися до Альфи, — Калеб кинув похмурий погляд на батька.

— Все може бути, — знизала плечима Ісабель. — Талгарон хотів укріпити свою владу в Новому Орлеані. Без образ, — поглянула на Данте, — мати Альфу на короткому повідцеві. Тому не здивуюся, якщо це дійсно так…

— Яка розумниця! — хрипкий голос пролунав із темряви, змусивши Ісабель різко озирнутися. — Ку-ку, зіронько, сумувала?

Звуки долинали нізвідки, і простір ніби стиснувся. Калеб і Данте одночасно заричали. Раптом невидима сила штовхнула Данте, і він відлетів убік, ударившись об стіну. Тієї ж миті з’явилося лезо з тіні й пронизало Калеба між лопаток. Глухий стогін вирвався з його грудей, коли він опустився на коліна. І тільки тоді з-за його спини, ніби виринаючи з нічного туману, з’явився Талгарон.

— Однак моїм планам не судилося здійснитись, — злісно додав демон.

— Калебе! — вигукнула Ісабель і кинулася до нього. Вона миттєво витягнула клинок із його спини й з розмаху метнула його в демона. Але Талгарон ухилився, і вона побачила на його руці символ, полум’яний лотос, мітка Ліліт.

— До речі, як там Баргрим? — Талгарон оскалився. — Ой, забув… Я ж його вбив.

Ісабель мовчки рвонула вперед і вчепилася в горло Талгарона. Він засичав, вигнувся, а тоді з усієї сили вдарив її в груди й відкинув назад. Калеб лежав на боці, стікаючи кров’ю, а Данте, стряхнувши головою, підбіг до сина й оглушливо заричав, від чого стіни здригнулися. Тим часом Ісабель підвелася, знову накинулася на Талгарона, і вже за мить вони вилетіли через вікно.