Розділ 24

— Ти не зможеш уникнути цього, Ісабель. Твоя спадщина — це пекельний вогонь. І добрими вчинками ти не позбудешся цього.

— А ти нікчемний слабак, — підвелася Ісабель і стряхнула з волосся землю. — І я бачу, що матір тебе вже зламала.

— Ти також не зможеш протистояти нашій матері, навіть якщо хочеш, — вишкірився.

— Нашій матері? Тоді, можливо, варто повернутися до неї… Нам обом! — Ісабель вигнула брову, її голос залишався спокійним, але в ньому вже відчувалася гіркота, розчарування й ненависть.

Тим часом Данте вивів із будинку пораненого Калеба, й Ісабель на мить оглянулася. Зграя заричала, і вовки повільно почали оточувати їх у коло.

— А-а-а, ти швидко здалася?! — глухо засміявся Талгарон і силою відкинув кілька вовків, від чого зграя люто заричала. — Якось уже й не цікаво стало! Хоча я так хотів подивитися на битву…

Неочікувано з лісу почали виходити гончі. Шагарт підняв голову, заричав, і гончі почали повільно наближатися. Вони були готові до нападу, і їхні тіла палахкотіли вогнем. Від їхніх рухів, звуків їхнього ричання, полум’я ще сильніше розгоралось у темряві.

— Шагарте! — крикнула Ісабель і поглянула на гончака. Її голос був командним, сповненим сили та рішучості. — Зупинися!

Гончий ошкірився, однак зупинився й провів лапою по землі. І разом із ним спинилися інші гончаки. Вовки тим часом заричали й кинулися вперед.

— Данте, вгамуйте зграю! — крикнула Ісабель. — Це гончі матері!

Данте одним риком зупинив їх, і Талгарон розсміявся. Його сміх був глузливим і зловісним, лунаючи по всьому лісі.

— Упс, упс… Як цікаво!

Данте стояв біля сина, і його погляд був сповнений турботи, яку важко було побачити за звичайною строгістю. Повільно й обережно він простягнув руку й допоміг Калебу підвестися.

— З тобою все гаразд? — запитав він тихо, хоча в голосі можна було почути тривогу.

Калеб лише кивнув, відчуваючи важкість у тілі. Він стояв, намагаючись тримати рівновагу, але його погляд не зводився з Ісабель. Здавалося, він хотів втрутитися, але біль від поранення не давав йому можливості зробити це.

Ісабель простягнула руку вперед. З її долоні вибухнуло полум’я, яке миттєво трансформувалося у вогняну стрілу. І дівчина не вагаючись кинула її в Талгарона.

— Здивований, невдахо? — миттєво опинилася біля нього й схопила за його горлянку. — Упс… упс…

Талгарон захрипів і кігтями намагався витягнути з живота стрілу.

— Гончі! — виголосила Ісабель. — Шагарте! За мною!

Вогонь навколо неї спалахнув із потужною силою. Перед тим як зникнути в його обіймах, Ісабель на мить озирнулася. Її погляд зустрів погляд Калеба, і в його очах вона побачила біль і запитання. Вистачило лише секунди, щоб промовити «Я скоро повернуся!», і вони зникнули, поглинуті вогняною стихією, залишаючи по собі тільки жарке світло та спустошення.

Темний замок Ліліт був величним. Вогонь і тіні скакали по стінах, сповнюючи простір неймовірною напругою.

— Мамо! Ти хотіла, щоб я повернулася? І я тут! — вигукнула Ісабель, і її голос рознісся відлунням крізь кожен куточок цього місця.

Відразу ж посеред замку з’явилася Ліліт. Ісабель жбурнула до її ніг тіло Талгарона, який із гуркотом впав на підлогу.

— Давши йому мітку, ти зробила його слабаком! — засміялася Ісабель, і її сміх був холодним і різким.

Ліліт задерла підборіддя і, стиснувши вуста, мигцем поглянула на Талгарона, який корчився від болю й намагався дістати зі свого тіла полум’яну стрілу.

— Я його зробила вірним, — розвела руками Ліліт.

— Володарко, прошу… — простогнав Талгарон, відчуваючи, як полум’яна стріла зжирає його зсередини.

Ліліт проігнорувала благання Талгарона й, дивлячись на доньку, звузила очі. Вогонь в очах Ісабель був занадто яскравим і живим, щоб її можна було просто ігнорувати.

— Які цікаві в тобі зміни, — хмикнула Ліліт.

— Твого демонятка Талгарона повільно пожирає моя магія, — знизала плечима Ісабель.

Демон почав звиватися від болю, кричати й благати допомоги. Його тіло спалахнуло, і він заволав. За кілька секунд тіло почало розсипатися й царство Ліліт назавжди поглинуло його.

— Ось так ти із найсильнішого свого демона зробила невдалий експеримент! — додала Ісабель, і її слова прозвучали як стусан.

Гончі позаду неї заричали, і Ісабель, оглянувшись, шикнула на них.

— Тихо, песики. Я не хочу змагатися також із вами.

Ліліт заплескала в долоні й засміялася. Її сміх був легким, із деяким задоволенням.

— Молодець! — промовила вона, і її очі заблищали. — Саме такою я хотіла тебе бачити! Сильною й безжалісною!

Ісабель поглянула на матір і захитала головою.

— Абсурд. Талгарон убив Баргрима й поранив мого Калеба. І я знищила його. На цьому все, — розвела руками.

Ліліт фиркнула й кілька секунд покривлялася.

— Знову ти про того… Баргрима. І думаєш про перевертня. 

Ісабель не змогла стримати смішок.

— А ти навіть не подумала про те, що після того, як мене зцілив нефілім, мені фізично боляче перебувати у твоєму Царстві Пекла, — поклала руку на груди.

— О, мила. Це можна виправити… — посміхнулася Ліліт.

— А знаєш, яка між нами різниця? — вигнула брову, наближаючись до матері. Її слова були спокійними, але від них віяло певною холодністю, яка була результатом її боротьби за самостійність. — Попри все, я все одно тебе люблю. І буду любити. Однак прошу, більше не втручайся в моє життя. І не смій більше завдавати шкоди моїм… знайомим-друзям.

Вона зробила крок вперед і, не даючи Ліліт можливості відповісти, обійняла її. Поцілувавши її в щоку, Ісабель швидко відсторонилася й зникла у вогняному спалаху.

— Шагарте, — поглянула на гончака, — як би мені не хотілося цього визнавати, однак, здається, тут я… зазнала маленької поразки. Утім, ще не все втрачено!

«Що накажете, володарко?»

Ліліт повільно пройшлася по замку, роздумуючи над своїми планами. Озирнувшись, змахнула рукою і голосно виголосила:

— Склич всіх гончих! Наведемо шереху в Пеклі! Це буде епічно!

Тим часом Ісабель, повернувшись до свого будинку, глибоко вдихнула. Її кроки були важкими, вони залишали на землі полум’яні сліди, а тіло випікало зсередини. Її серце нестримно калатало в грудях, і з кожним відчайдушним вдихом у грудях віддавалося жаром, а тремор у руках посилювався. Ісабель, відчуваючи біль, ледве стримала бажання заплакати. Почувши позаду шерех, вона затремтіла й оглянулася. У темряві швидко промайнула світла тінь, й Ісабель захитала головою.

— Ну супер, здається, у мене галюцинації, — буркнула й, повільно зайшовши в будинок, прилягла на дивані у вітальні.

«Хочу дати пораду, що більше не варто спускатися в… Пекло, якщо не хочеш, щоб твою душу розірвало. Не забувай, що у твоїх жилах також тече моя кров і маленька частинка благодаті моєї дружини Алегри».

Почувши у своїй голові голос Натаніеля, схопилася за голову й застогнала від болю.

— Я повинна була це зробити, — прошепотіла.

«Деколи бажання зробити щось хороше лише псує нас».

— Не маю сил із тобою сперечатися, — втомлено промовила вона й, заплющивши очі, занурилася в сон без сновидінь.

За вікном світ повільно перевертався на інший бік. Тиша ночі поступалася місцем диханню світанку. Новий день ніколи не питає, чи ти до нього готовий. Він просто приходить із першим холодним променем, яке пробивається крізь скло, з тремтінням повітря на межі темряви й світла. І мить, коли ще можна зібрати уламки, десь на дні себе, і спробувати знову жити…

Сонячне світло пробивалося крізь фіранки. Ісабель повільно відкрила повіки, відчуваючи тупий пульсуючий біль у скронях. Вона сіла, глянувши на свій одяг: той був у дірках, підгорілий й місцями почорнілий.

— Просто чудово… — прошепотіла вона, ледве стримавшись, щоб не додати ще кілька барвистих виразів. — Добре, що хоча б волосся не тліє.

У грудях боляче стискалося. То від втоми, то від емоцій, що ще не вивітрились із серця. Вона вдихнула на повні груди. Повітря у вітальні було затхлим, змішаним із попелом і потом.

Але вона була вдома. Втомлена. І жива.

Ісабель піднялася сходами до своєї кімнати, тримаючись за поруччя, ніби кожен крок вимагав зусиль. Поглянувши на себе в дзеркало, втомлено пробурмотіла:

— Красуня, нічого не скажеш.

Скуйовджене волосся злиплося пасмами, вії злегка підпалені, шкіра на щоках закопчена. Попіл із волосся сипався на плечі, коли вона струснула головою.

Швидкі ванні процедури повернули її бодай до подоби нормальності. Вода була гарячою, обпікала шкіру, але їй це було потрібно. Склавши одяг у пакет, тихо додала:

— Такими темпами скоро в мене одягу не залишиться.

Вийшовши на подвір’я босоніж, із ще вологим волоссям, кинула пакет у сміттєвий бак, і кришка закрилася з глухим ляском. І саме в цю мить вона почула знайомий звук двигуна й обернулася. За кермом її автівки сидів Данте Беккер. Світло ранку пробивалося крізь лобове скло, відкидаючи тінь на його сурове обличчя. Він вийшов з автівки, й Ісабель, наблизившись, запитала:

— Містере Беккер, як Калеб?

— Я відвіз його до Арлена. Він, як завжди, сперечався зі мною. Однак вибору в нього не було. А на ранок вже повернувся додому.

— Його… можна буде навідати?

Данте вигнув брову.

— А тебе щось зупинить? — віддав їй ключі від автівки.

— Ні, — захитала головою і взяла ключі. — Дякую, що потурбувалися про мою крихітку.

— Якщо чесно, я здивований твоєму поверненню. І ще більше здивована зграя твоїм… вмінням. І тому… патрулювала біля твого будинку.

— О, не хвилюйтеся, — махнула рукою. — Спалювати вовків у мої плани не входить, — пожартувала Ісабель.

Данте зморщив лоба, мов намагаючись зрозуміти, чи вона жартує, чи натякає на щось більше. Дівчина перевела подих і швидко додала:

— Не вдалий жарт.

— Дуже. Однак ти досить харизматична дівчина й дехто готовий йти за тобою до кінця.

— О, так, можливо, мені варто спробувати балотуватися в мери? — засміялась.

— Не варто, — хмикнув Данте.

Коли Данте Беккер пішов, то Ісабель зайшла в гараж, знайшла там дощичку й пішла за будинок. Полум’я вибило першу літеру, її пальці затремтіли. По букві, по лінії, вона вивела ім’я: «Баргрим».

— Спочивай, друже, — прошепотіла й поставила дощичку. 

Очі щипали, але сліз не було. Лише була втома, яка осіла глибоко в серці. Вітер гойдав гілки дуба, і здавалося, світ знову став тихим, хоч і на мить.   

Ісабель пішла до будинку, навіть не підозрюючи, що між деревами, у тіні дубів, застигла постать. Небесний гончий Аргон стояв мовчки, злившись із ранковим туманом. Його очі світилися м’яким сріблястим світлом.

Зайшовши до кімнати, Ісабель переодягнулася в новий одяг, зібрала волосся, прихопила банківську картку й ключі. Двигун її автівки тихо загуркотів, коли вона виїхала з подвір’я.

Місто тільки прокидалося. Повітря ще було свіже, вітрини злипалися від нічної вологи, а кав’ярня на розі вже зустрічала перших клієнтів ароматом свіжої випічки. Замовивши круасани, мафіни й брауні з горіхами, подякувала продавчині.

— Солодкий сніданок для когось особливого?

— Саме так, — усміхнулася Ісабель і вийшла надвір.

Відчуваючи, як її серце стукало якось по-іншому, а в тілі ніби оживали метелики, вона зупинилася біля будинку. Взявши пакунок зі смаколиками, який пахнув ваніллю й свіжим хлібом, вийшла з машини. Повітря ще тримало вранішню прохолоду, а тротуар був мокрий після нічної роси.

Піднявшись на другий поверх, вона постукала раз, за кілька секунд вдруге. За дверима почувся звук кроків, і нарешті двері прочинилися.      

Калеб був одягнутий у темно-сіру футболку та темні спортивні штани, волосся скуйовджене, очі втомлені, а обличчя бліде. Він затримав кілька секунд свій погляд на Ісабель і схилив голову набік.

— Ти повернулася, — промови він тихо, майже з подивом.

— Я ж обіцяла, — вона підняла пакунок. — І привезла смаколики.

Калеб відкрив двері ширше.

— Заходь, полум’яна міс крутість.

Ісабель засміялася й, зайшовши усередину, озирнулася.

— Як ти себе почуваєш?

— Почуваюся… живим… — провів долонею по щетині.

Ісабель першою пішла на кухню й виклала на стіл смаколики з пакунку.

— Каву будеш? — втомлено запитав Калеб.

Ісабель спохмурніла, спостерігаючи, як Калеб ледве тримається на ногах. Взявши його за лікоть, легенько потягнула до себе.

— Можливо, містер Лазар і сильний відьмак, утім… я відкрила в собі силу зцілення. А ти був пораненим демонським клинком.

— Я нормально себе почуваю, — захитав головою Калеб.

Ісабель нічого не сказала. Лише ступила вперед і тихо обійшла Калеба, опинившись у нього за спиною, і зупинилась близько, майже торкаючись його. Її пальці на мить завмерли біля краю футболки, легкий дотик, мов запитання без слів. Калеб спершу не поворухнувся, але вона відчула, як напружилися м’язи його спини. Він повільно повернув голову, зустрів її погляд і, зітхнувши, кивнув. Ісабель підняла футболку й обережно зняла пов’язку, просочену кров’ю та якимось темним, майже чорним осадом. Шкіра навколо рани здавалася застиглою, мертвою. Ісабель стиснула щелепу. Вона підняла долоні, і на кінчиках пальців зажевріло м’яке полум’я, тепле й чисте, немов світло свічки. Калеб здригнувся, коли перше тепло торкнулося його спини.

— Я не обпечу тебе, — прошепотіла Ісабель і, ставши навшпиньки, поцілувала його в шию.

Полум’я розтіклося по її пальцях, золотисто-червоні язики ковзнули до рани. Калеб здригнувся знову, але не від болю, від сили, яка проникала всередину, обпалюючи темряву, що оселилася між лопатками. Він стиснув кулаки.

— Ісабель…

— Потерпи, милий. Ще трохи.

Магія вогню пульсувала разом з її диханням. Ісабель відчула, як у Калебі щось змінюється, як шкіра під її пальцями починає затягуватись. Тепер він дихав глибше, а тінь у погляді почала розсіюватися.

Коли вона прибрала руки, на його спині залишився лиш рубець. Калеб обернувся до неї. Ісабель обійняла його за шию і поцілувала. Несподівано, рішуче, з тією самою ніжністю, з якою торкалася його шкіри кілька хвилин тому. У поцілунку не було поспіху. Лише тепло, ніжність і щось, що жевріло між ними. Він підняв руку, торкнувся її щоки й м’яко притиснув дівчину до себе, відповідаючи на поцілунок — глибше, сильніше, з тією тремтливою щирістю, яку не зміг приховати навіть попри втому.

— Ти знову врятувала мене, — прошепотів він у вуста.

Ісабель усміхнулася, торкнувшись губами куточків його вуст.

— Тепер тобі потрібно відпочити. А я буду поряд…