Розділ 26

Пройшло два дні з моменту повернення Баргрима, який тепер просив називати себе Грім, і правди про батька. Ісабель і Калеб повільно прогулювалися французьким кварталом, а за ними, мов тінь, ішов пес.

— І що ти будеш робити? — примружившись, запитав Калеб.

— Я не знаю, — знизала плечима Ісабель. — Мадам Жозефін сказала, що матір проговорилася щодо мого батька. Він відомий лікар нейрохірург. Утім самотній. І мати подбала, щоб він не мав нікого більше.

— Так, можливо, йому варто дізнатися, що у нього є донька?

Ісабель важко зітхнула, зважуючи всі за і проти.

Калеб мигцем поглянув на пса. Він підняв морду й ошкірився. Він хмикнув і склав руки у кишені. Коли Ісабель сказала йому, що Баргрим живий, він мовчав довго. А коли побачив пса, то лише стисло мовив:

— Ніколи б не подумав, що цей кудлатий ще з’явиться. І тепер тобі точно не буде часу сумувати.

Це був такий собі спосіб Калеба сказати: «Я радий, що він повернувся». Без сентиментів. Але щиро.

Вітер приніс із собою запах кави й жасмину. Ісабель зупинилася, підвела голову до неба. Воно було глибоким, важким, як її думки.

— Я ж не можу з’явитися перед ним і сказати: «Привіт. Я твоя пекельна донька!» — емоційно промовила. — Я фізично сильна, однак відчуваю, що морально розбита, як крихке скло.

Калеб обійняв її за плечі. І його дотик був ніби якір у штормі.

— Ти не повинна бути завжди сильною, Ісабель. Дай собі час. Не забувай — навіть скло, яке тріснуло, можна переплавити у щось нове. Міцніше.

«Ось тут я погоджуся з Калебом. Перевертень діло говорить, — промовив Грім і, зупинившись, присів на задні лапи й чихнув. — Смакуєш розчаруванням і драмою. Це тобі не личить, дівча».

Вона поглянула на нього через плече й, не коментуючи його слова, знову важко зітхнула.                                                                                                                      

— Сказати йому правду… Це повернути йому спогади про Ліліт… А раптом він злякається? Зненавидить?

Ісабель поклала голову на груди Калеба й на мить заплющила очі.

— Боятися — нормально. Але ховатися вічно — це ж не твоє, Ісабель.

Вона мовчала. Але десь глибоко, за стіною тривог і болю, думка про зустріч із матір’ю проростала корінням.

— Я повинна дещо зробити, Калебе, — промовила Ісабель і підняла голову. Ставши навшпиньки, м’яко поцілувала його у вуста.

Грім відвернувся й прокоментував:

«Я не дивлюся. Романтика це не для мене». 

Ісабель відсторонилася й, підморгнувши, пішла.

— Завтра Марді-Гра. Хочу, щоб ти відчула всі емоції святкування, — усміхнувся Калеб, дивлячись їй услід.

— Я повернуся, — відповіла вона й, обернувшись, помахала рукою. — Обіцяю.

За годину Ісабель і Грім вже стояли серед попелу, на місці, де колись був її маєток. Те, що залишилося, було лише обгорілою кістяною конструкцією, адже вона сама його спалила.

«Ти певна, що вона прийде?» — запитав Грім, вдивляючись у згарище.

— Так. Вона на мій поклик обов’язково прийде, — прошепотіла Ісабель і ступила вперед.

«А мені варто зробити їй сюрприз!» — гаркнув і, провівши лапою по землі, вишкірився й зникнув у білому спалаху. 

— Мамо! — Ісабель заплющила очі. — У нас є незавершена справа. Я чекаю на тебе. Прийди.

Повітря за кілька секунд затріщало, відчувся потік чорної енергії, й Ісабель, розплющивши очі, озирнулася. Спершу з’явилося полум’я, яке підіймалося доверху, а потім з нього з’явився образ. Її постать вийшла з вогню, мов згусток темної хмари, яке набирає форму. Довге чорне волосся спускалося водоспадом, а чорні вугільні очі за кілька секунд стали темно-карими. 

— Ісабель, здається, ми вже про все поговорили, — холодно промовила Ліліт. — Однак моє материнське серце радіє, що ти покликала мене.

— Ми поговорили не про все, — стиснула вуста Ісабель і ступила ближче.

— Ти хочеш вибачитися за свою поведінку? — Ліліт склала руки позаду. — Ну що ж, я чекаю.

— Є одна тема, дуже важлива для мене, — зробила паузу, і Ліліт звузила очі. — Я бачила його. Свого батька.

На обличчі Ліліт з’явилася тінь. Не злість. Ні. Це було щось інше. Страх? Зніяковіння?

— Ти не мала права…

— Не мала? — перебила Ісабель. — Я не знала свого батька. І визнаю, що не думала про нього, доки не дізналася правду. Ти вирвала сторінку з мого життя. І прошу тебе, відпусти його. Він повинен жити… не самотністю.

— Значить, вибачення не буде, — злісно промовила Ліліт.

Вона скрипнула зубами й зробила крок, та раптом… зупинилася, бо з руїн позаду Ісабель з’явився він — Баргрим.

Ліліт завмерла. Її очі розширилися. Це було справжнє потрясіння.

— Живий, — прошепотіла вона.

— Мамо, дай мені слово, що ти скасуєш своє прокляття, — примружилася Ісабель. — Ти обрекла його на самотність.

Ліліт повільно відступила. Її долоні стиснулися в кулаки. Ледь помітна тріщина пробігла по її масці непохитності. Грім ошкірився, і Ліліт скорчила гримасу. Між ними зависла тиша, напружена, як струна перед розривом. Почулося дике ричання, і згодом позаду Ліліт з’явився Шагарт у своїй пекельній подобі.

— Мамо, що ти вже надумала? — напружилася Ісабель.

— В атаку, — зашипіла Ліліт.

Шагарт зірвався з місця першим, його тіло, масивне й викривлене пекельними шипами, рухалося з неймовірною швидкістю, залишаючи чорні тріщини на землі. Грім не відступив. Він ступив уперед, і його тіло змінилося. Його шерсть спалахувала, мов зірковий пил, а очі світилися чистим, небесним жаром. Вони зійшлися у бійці, мов два світи. Їхній удар зчинив вибух, який пройшовся відлунням по згарищу. Кіготь роздер ікла, ікла вп’ялися в шию, тіла закрутились у жорстокому танці.

— Шагарте, зупинися! — закричала Ісабель.

— О, ні-ні, — засміялась Ліліт. — Коли я поряд, гончі слухаються лише мене.

— Зупини його! Це що за божевілля? 

Ліліт лише хмикнула. У куточках її вуст з’явилася усмішка, холодна, сповнена зверхності.

— Якби ж ти знала, скільки ще у мене сюрпризів.

І тоді Ісабель не витримала. Вогонь вихопився з її долонь, зібрався в кулю, гарячу, живу, як її лють, і полетів у напрямку Ліліт. Та зникла з її шляху, мов розчинилася в повітрі, і вмить опинилась з іншого боку.

Сміх Ліліт залунав у повітрі — глухий, глибокий, наче грім із-під землі.

— Ах, дитя моє, ти ще така молода…

Вона підняла руку, і чорна магія зібралася в клубок, який пульсував, наче серце. У наступну мить тінь вирвалась уперед, обплутала Ісабель і з силою штовхнула назад. Вона відлетіла на кілька метрів. Вдарившись спиною об щось тверде, застогнала від болю. У вухах дзвеніло, все навколо хиталося, й Ісабель закотила очі.

Грім і Шагарт продовжували битися ще лютіше. Грім зупинився лише на мить, кинувши погляд у бік Ісабель. Його рев струсив повітря, і він із новою силою кинувся на пекельного гончака.

Ісабель за кілька хвилин повільно підвелася. Її волосся розтріпалося, губи тряслися від болю, та в очах палало полум’я. Вона ступила крок уперед, попри біль, попри втому, попри жах.

— Можеш бити… — прошепотіла вона. — Можеш навіть спробувати вбити… утім не зламаєш. Бо я — не ти.

Її голос не був криком. Не гнівом. Це була правда. Чиста, мов вогонь, що вже не руйнував, а очищав.

Ліліт подивилася на доньку. Її погляд, здавалося, пронизував усе тіло Ісабель. І в глибині цих темно-карих очей змішалися презирство й… біль. Та, хоч як вона намагалася приховати його, тінь зрадилася у ледь помітному тремтінні вій.

Ісабель не зводила погляду. Її груди здіймалися, серце билося з шаленою силою, магія нуртувала в жилах. Тіло раптом спалахнуло зсередини, і позаду неї здійнялися напівпрозорі вогняні крила. Повітря довкола загуло, земля під ногами затремтіла.

— Шагарте! Зупинись! — її голос прогримів із силою, яку не могла зупинити жодна демонічна воля. Це був не лише наказ — це був вогонь істини, який не підлягав сумніву.

Шагарт застиг. Його паща ще була роззявлена, кігті затрималися у повітрі за мить до удару по Гріму. Ліліт стиснула вуста. Її обличчя залишалося непроникним, але очі… очі видали більше, ніж вона хотіла. Там з’явилася легка тінь подиву. А тоді вона… усміхнулася.

— Моє творіння сильніше, ніж я, — прошепотіла Ліліт, і її голос був тихим, але в ньому відчувалася розщеплена гордість, змішана зі страхом.

Ісабель повільно опустила руки. Вогонь навколо згасав, крила розсипалися на іскри й танули у повітрі. Її ноги затремтіли, і вона впала на коліна, повернувшись у свою звичайну, людську подобу. З грудей вирвався важкий, тремтячий подих.

До неї підбіг Грім, поранений, змучений, але живий. Його срібляста шерсть була вкрита попелом і ранами, але очі світилися турботою. Він ніжно облизав її обличчя, м’яко ткнувся носом у щоку.

Ліліт дивилася на них. Вона стояла, мов статуя, з ідеальною поставою, байдужим обличчям і холодним поглядом.

— Обережно, Ісабель. Занадто близько до світла, і згориш, — прошепотіла вона, — Однак для тебе… я дещо зроблю. Виконаю твоє прохання. І вважай, що це буде наше маленьке примирення.

І її постать розтанула в повітрі, і слідом за нею зникнув і Шагарт.

«Що далі?» — запитав Грім.

Вона обернулася до нього й відповіла:

«Сподіваюся, вона не обманить. Ти як, друже?» — обійняла Гріма.

«Що це у тебе за нові здібності?» — пирхнув кудлатий і втомлено ліг на землю.

«Коли ти врятував мене від списа, — зітхнула Ісабель, — до мене навідався нефілім. Вилікував мене своєю кров’ю та благодаттю дружини».

«Ого. Нефіліми — це вже мега-круто. Адже їхні патрони — архангели».

Ісабель підвелася, і Грім одразу слідом. Він обтрусився, і його шерсть знову стала чорною.

«Пам’ятаєш отця Мікаеля? Ми його врятували від демонів. Так ось, я впевнена, що він архангел Михаїл».

«Так, я щось тоді відчув, — буркнув Грім. — Але пекельний вогонь Ліліт блокував мою справжню натуру».

Він поглянув на Ісабель і додав:

«Там твій Калеб ще казав про якусь вечірку. Я б не проти повеселитися! Ходімо звідси вже».

«Тоді потрібно купити мені… новий одяг. Готовий походити по магазинам? — обтрусила попіл з одягу. — І здається, мені вже час начаклувати противогняний одяг».

«А це цікаво?»                                               

«Можливо, тобі й сподобається», — засміялась Ісабель.

Новий Орлеан палав кольорами, звуками й пристрастю. Марді-Гра вирувало на повну силу, вулиці наповнювалися натовпами людей у масках, з блискітками на шкірі, з віялом пір’я й шелестом. Повітря тремтіло від ритму джазу, який лився з усіх боків, змішуючись із ароматами спецій, алкоголю й чогось стародавнього, магічного.

Ісабель ішла крізь натовп, мов крізь сновидіння. Вона була одягнута у червону атласну сукню, а спина була майже оголена. Волосся хвилями спадало по спині, а на обличчя вона одягнула червону маску, розписану золотом. І дівчина здавалася примарою карнавалу — зухвалою, загадковою, небезпечною. Поряд із нею крокував Грім і не міг втриматися від коментарів.

«Оце так гулянка! Такого я ще не бачив!»

— Думав, що ти не встигнеш, — почувши голос Калеба, Ісабель зупинилася й оглянулася.

Він теж був у костюмі: чорна сорочка, маска з темного металу, яка наполовину прикривала його обличчя, і блакитні очі, які притягували, мов магніт.

— А я повертаюся завжди. Особливо тоді, коли варто, — відповіла Ісабель й всміхнулася.

Музика змінилася, повільний, пульсуючий блюз змінив бурхливий марш. Люди розступилися, утворюючи простір, і Калеб, не чекаючи, простяг руку.

— Потанцюєш?

— І це також мій перший танець, — усміхнулася.

Калеб обгорнув її талію, і вони закружляли серед юрби, які перетворилась на розмитий калейдоскоп кольорів. Його дотик був впевненим, але бережним. Вона заплющила очі на мить, просто щоб відчути, як серце б’ється в унісон із ритмом, як дихання Калеба торкається її шиї.

— Скажи мені, що цього разу ти не зникнеш, — прошепотів він.

— Не зникну. Але це не означає, що все буде просто.

Тим часом Грім, помітивши вовчицю, наблизився до неї. Поряд з Амарою побачив якогось чоловіка й вишкірився.

— Баргриме! — вигукнула Амара. — Ой, пробач, Гріме! — вона схилилася й провела рукою по шерсті. — З поверненням, красеню.

— Це що за… дивний пес? — запитав Джордан, і Грім тихо рикнув.

— Гріме, це мій коханий чоловік Джордан! Ти його врятував!

Пес повільно наблизився й, обнюхавши Джордана, подумав:

«Ще один закоханий перевертень».

Ісабель, відчувши чиїсь пильний погляд, оглянулася. На краю площі, серед строкатого натовпу, стояв чоловік. Високий, у сірому пальті. Без маски. І в цю мить Ісабель зрозуміла, що вже бачила цей погляд у дзеркалі. Вуличне світло ламалося на його обличчі, малюючи зморшки й тінь у кутиках вуст.

Її батько.           

Ісабель вивільнилася з обіймів Калеба.

— Це він, — прошепотіла. — У сірому пальті без маски. Мій батько.

Їхні погляди зустрілись. У ньому не було нічого демонічного. Лише чоловік, втомлений, стриманий, самотній. Його очі були теплі, і в них не було тієї темряви, яку вона бачила в собі щодня у дзеркалі. У ньому не було Ліліт. Не було Пекла.

І саме тому вона не мала права зламати це.

Він заслуговував на спокій. На незнання.

Ісабель стояла, мовчки вдивляючись в риси його обличчя, ніби намагаючись запам’ятати їх на все життя: тонка сивина в скронях, зморшки біля очей, блакитні очі, високий, статний.

Він для неї — цілий всесвіт.

І водночас — закрита брама.

«Я не можу сказати тобі, хто я насправді. Не можу розповісти про демонів. Про кров. Про те, що я народжена Ліліт. Ти не витримаєш цієї істини. Просто знай, що я вдячна. За те, що ти є. За те, що живеш. І за те, що хоча б сьогодні я можу бути поруч».

Коли вона озирнулася, Калеб уже чекав на неї, притримуючи маску в руці. Ісабель глибоко вдихнула. Її сукня розвівалася вітром, мов полум’я, а серце стискалося, не від болю, а від гіркого, але зрілого усвідомлення.

Правда — це не завжди добро.

Іноді наймилосердніше — залишити все невисловленим.

Кінець

04 листопада 2025 року

Автор Ірина Кузьменко

«Іскра Пітьми» — це історія про силу вибору, біль і прощення. Книга про почуття, емоції, дружбу та магію. Книга змусить вас вірити у диво, навіть коли навколо панує темрява.

«У серці містичного Нового Орлеана «Іскра Пітьми» не згасає — вона лише розгоряється сильніше».

Будь-яке копіювання, передрук чи використання частин цього твору без мого письмового дозволу заборонено та розцінюється як порушення авторських прав згідно з чинним законодавством.