Розділ 25

Сонце давно змінило своє положення, кидаючи крізь вікно золотисті промені, які ковзали по підлозі, зачіпали край ліжка й спинялися на плечі Калеба. Він заснув в обіймах Ісабель. Його дихання було рівним і глибоким, а ліва рука лежала на її талії. Дівчина не рухалась. Її пальці легко ковзали по його волоссю, ніжно, майже несвідомо, мовби на дотик шукала відповіді. І думки тихо клубилися, мов дим у променях. Вона згадувала його голос, жорсткий і сухий, коли познайомились. Погляди, які ховали більше, ніж відкривали. Як він тримав відстань, як вона реагувала на нього і як зараз дозволила йому бути так близько. Частина її боялася цього. Утім інша жадала залишитись поруч. Можливо, тільки сьогодні. Однак це потрібно було… обом. Ісабель знову провела пальцями по його волоссю й нахилилась, торкнувшись губами його скроні.

Раптом у передпокої клацнув замок. Ісабель завмерла. Почулися кроки, а потім прозвучав знайомий, теплий голос:

— Калебе? Ми зайшли, ти вдома?

Ісабель обережно підвелась і тихо вийшла з кімнати, прикривши за собою двері.

У вітальні стояли Амара й Джордан.

— Привіт, — схилилася боком об стіну й усміхнулася.

Амара широко всміхнулася й, не вагаючись, підійшла й міцно обійняла Ісабель.

— Ти повернулася… — прошепотіла вона. — Ми всі хвилювалися.

Ісабель обійняла її у відповідь.

— Дякую. І… Калеб заснув, а мені, мабуть, вже варто піти. До того ж у мене ще є одна важлива справа.

— Почекай, — втрутився Джордан, поглянувши на неї уважно. — Ти певна, що хочеш іти зараз? Можливо, це нам краще піти… — він злегка знизив голос, — якщо це те, що я думаю.

Ісабель усміхнулася куточком губ.

— Просто… скажіть йому, що все добре. І що… — вона на мить зам’ялася, підбираючи слова. — Що я ще повернусь.

Амара кивнула й мовчки взяла її за руку на кілька секунд.

— Обов’язково передамо твої слова.

Ісабель вийшла з будинку. Вулиця зустріла її спокоєм, тиха, вкрита м’яким присмерковим світлом. Десь лунала музика, звучали веселі гомони, а запах кави, лаванди й навіть магічної енергії вітали в повітрі. На розі вона побачила мадам Жозефін, яка зачиняла свою крамницю.

— Мадам Жозефін, добрий вечір!

Вона озирнулася, і на її обличчі з’явилася трохи розгублена усмішка. Ісабель пришвидшила кроки й помахала жінці рукою. Жінка підійшла ближче, торкнулася руками до її рук, ніби хотіла переконатися, що це дійсно вона.

— Ісабель… Ти повернулася.

— Повернулася, — відповіла вона тихо, з легкою усмішкою. — І мені потрібна невеличка допомога. Можеш зняти готівку з картки? — вона дістала з кишені банківську картку й простягнула їй.

Мадам Жозефін кивнула, не ставлячи жодних питань, тільки уважно вдивлялась в обличчя дівчини.

— Звісно, люба. Ходімо до банку.

— До речі, — промовила Ісабель, коли вони рушили, — як думаєш, скільки потрібно грошей, щоб допомогти одній ветеринарній клініці й притулку для тварин?

— Багато, — відповіла мадам Жозефін після короткої паузи. — Дуже багато.

— Це картка матері. Без обмежень. Думаю, коли вона дізнається, куди я витратила її гроші, буде просто… у захваті, — хмикнула.

За годину Ісабель вже стояла біля стійки в знайомій клініці. Вільям, той самий ветеринар, який посеред ночі допоміг псу кілька днів тому, з подивом приймав товстий конверт.

— Міс… Я не можу взяти ці гроші. І, до речі, той пес, якого ви привели — він… зник. Просто зник.

— Я знаю, — кивнула Ісабель. — Він знайшов мене. А я знайшла його господаря. І ці гроші не тільки для вашої клініки, але й для того притулку, про який ви згадували.

Чоловік мовчав. Потім обережно поклав руки на конверт, наче боявся, що той зникне.

— Але це… занадто багато. Я навіть не знаю, чим заслужив на таку допомогу.

— Просто прийміть. Нехай кудлаті друзі отримають можливість не лише на лікування, але й на допомогу в притулку. Для мене це важливо.

Ісабель, під прямим поглядом чоловіка, вийшла на вулицю. Здавалося, одна маленька справа завершена, і це давало хоча б краплю стабільності. Та раптом вона різко зіштовхнулась із кимось. Від несподіванки портмоне випало з його рук й кілька купюр і аркушів розлетілись тротуаром.

— Перепрошую, — швидко промовила Ісабель.

Незнайомець схилився, і Ісабель також. Разом вони почали збирати папери, які розносив легкий вітер.

— Моя провина, я не дивився, куди йду, — мовив чоловік, вкладаючи документи в портмоне.

— Я також винна.

Ісабель підвела очі й на мить завмерла. Незнайомець середнього віку, із легкою сивиною, мав привабливу зовнішність, але в його погляді ховалося щось… знайоме. Наче уламок пам’яті, який вона не могла одразу схопити.

Ісабель взяла аркуш, і їхні пальці торкнулись. Мить, і відчуття тепла пробігло крізь неї. Чоловік усміхнувся куточком вуст.

— Гарного вам вечора.

Ісабель ще стояла, дивлячись у напрямку, куди пішов незнайомець, як раптом різкий спазм пронизав її тіло. Вона зойкнула й схопилась за голову. Світ захитався. На мить усе навколо потемніло, і просто у свідомості, глибоко, як шепіт бурі в кістках, пролунав голос:

«Ісабель».

Вона оперлась на стіну найближчого будинку, важко дихаючи. Перед очима пропливли відблиски вогню, уламки битви, темрява, його останній подих… і тиша, яка залишилась після того, як він зник.

«Я повернувся, дівча!»

Це був він. Баргрим. Його голос був хрипкий, але знайомий до болю. Він звучав і розпачливо, і переможно водночас. Ісабель стояла, приголомшена, серце билося надто швидко, коли раптом за спиною почувся гавкіт. Вона озирнулась і завмерла. На неї біг пес. Великий, чорний, із густою шерстю та жовто-блакитними очима, які світилися блиском. Його паща була розкрита, в очах шалена радість. Він з розгону врізався в неї, майже збивши з ніг, і закружляв довкола, скавчачи й стрибаючи.

«Я пригадав усе. Ісабель… це він».

«Що? Я не розумію».

«Той чоловік, з яким ти зіштовхнулася. Це він. Твій батько».

Ісабель на мить втратила здатність дихати. Вона озирнулась, дивлячись услід чоловікові, що вже віддалявся, змішуючись із перехожими.

«Ти… ти певен?» — її голос тремтів.

«Я бачив його обличчя. Я відчув… силу. Кров. Пам’ять повернулася. Це він, Ісабель. Він живий».

Світ на мить завмер. Той, кого вона ніколи не знала. Той, про кого Ліліт ніколи не говорила. Її батько. Він живий.

Вона шоковано оглянулась довкола, утім навкруги були місцеві й туристи, які безтурботно прогулювалися, сміялися, слухали музику й перешіптувалися. Цей шум, ці світла, запахи, усе здавалося таким далеким, чужим. Ніби час навколо раптом розсипався на пил, а вона сама почала розчинятися у цьому світі. Ісабель стояла посеред галасливого натовпу, але ніби зникала, стала невидимою, незрозумілою навіть собі. І саме в цю мить відчула дотик. Шорстка, тепла лапа обережно торкнулася її руки. Вона здригнулася й повільно опустила погляд.

 «Баргриме, це ж… точно ти?» — різко відступила.

«Гей, дівча. Ти чого? Це я. І звати мене Грім».

«Як ти повернувся?»                                      

«Коли я розплющив очі, то побачив світло і брата… ну, кудлатого, небесного брата. А потім знову спалахнуло дуже яскраве світло, і я повернувся! І скажу відверто, був шокований від усього, що пригадав. І Ліліт… я дуже хочу її зустріти!»

Ісабель присіла біля нього, схопила його за загривок і міцно обійняла, притискаючись щокою до теплої шерсті. Сльози самі полилися по обличчю, не від болю, не від страху, а від того незбагненного щастя, яке прорвалося крізь тремтливу втому та виснаження останніх днів. Він був тут. Баргрим. Живий. Поруч.

Його подих був рівний, спокійний, і він не ворухнувся, лише поклав голову їй на плече.

«Мені стільки всього потрібно тобі розповісти… — прошепотіла вона крізь сльози, ковтаючи слова, — І здається, я вперше… по-справжньому закохалася! І матір… я посварилася з нею, Баргриме… І тепер не знаю, що буде далі».

Вона затремтіла, а її пальці міцніше стиснули його шерсть, мовби боялася, що він розтане.

«І ти повернувся. Ти справді повернувся… І… — вона ковтнула повітря, погляд затуманився. — Ти бачив його. Мого батька. Пізнав його».

Баргрим тихо пирхнув, і в його очах, здавалося, з’явилася знайома іскра.

«Ти дивись, доки мене не було, а ти вже й кохання, драми й материнське прокляття встигла зібрати в один пакет. Ще скажи, що світ врятувала без мене».

«Не врятувала, однак вбила Талгарона», — прошепотіла й міцніше обійняла Баргрима.