Розділ 2

Її пальці машинально ковзнули по застібці сумки, де лежав рубін Іргала, ще теплий після останнього застосування. Вона заплющила очі. Пам’ять, мов лезо, прорізала тишу.

Поселення фейрі...

Вона пам’ятала, як ступила на зруйновану стежку. Як зойк вітру перетворився на стогін. Як знайшла тіло місіс Морріс, притиснуте обгорілою рамою дверей.

У груди вдарив пекучий біль. Втрата. Розпач. І гнів. Такий, що здатен переплавити навіть душу.

Вона тоді не кричала. Лише стояла, стискаючи кулаки так сильно, що нігті врізались у шкіру. Її сльози не були водою — вони пекли, як розпечений попіл.

Життя на Землі мало б дати їй новий початок. Свободу. Людські мрії, сонячні вулиці, каву з корицею… Однак за тим усім ховалося те саме, що й у Пеклі: зрада, смерть, жорстокість.

Ісабель розплющила очі. Літак плавно мчав крізь хмари, не знаючи про біль, який вона несе.

По прильоту в Новий Орлеан, Ісабель і Баргрима вже чекала нова автівка. Помістивши валізи в багажник, дівчина відчинила задні дверцята.

«Хочу спереду!»

— Гм… Ще скажи, що хочеш висунути морду у вікно й погавкати на всі проїжджаючі автівки, як звичайний пес, а не як нахабний гончак?

Баргрим фиркнув і присів на задні лапи біля машини, показуючи своїм видом, що незадоволений словами Ісабель. Дівчина грюкнула дверима й обійшла автівку. Присівши в салон, завела двигун і за кілька секунд відчинила передні дверцята. Баргрим застрибнув у салон.

«Тепер я точно зможу обгавкати всіх!»

Ісабель пирхнула від сміху й виїхала з території аеропорту, залишаючи позаду літак та слуг матері.

Новий Орлеан зустрів їх своєю вишуканістю та атмосферою безтурботності. Повітря було наповнене вологим теплом, стиглими цитрусами та чимось пряним, невловимо магічним. Вулиці рясніли кольорами — яскраві фасади будинків у французькому стилі, ковані балкони, прикрашені квітами. А з вікон кафе лунала джазова музика.

Але під шаром веселощів ховалась інша грань міста — наче сама земля тут пам’ятала закляття, вимовлені в темряві. Тіні у вузьких провулках здавались надто густими, а силуети перехожих — трохи розмитими, наче між світами. Десь на розі сиділа жінка у вуалі, яка шепотіла щось картам таро, а позаду неї стояло опудало чорного ворона.

Баргрим звів вуха й вдихнув повітря:

«Це місто пахне чарами… та їдою».

— Ідеально. Якраз для нас.

Ісабель звернула з головної дороги, й авто повільно покотилося вузькою алеєю, обсадженою деревами. На горизонті виринув маєток — двоповерхова будівля з білими стінами й темно-зеленими віконницями. Він не був розкішним, але мав у собі якусь природну елегантність, наче його створили не для показу, а для життя.

Дім виглядав тихо — ні душі навколо, лише вітер грався з фіранками, які колихались у прочиненому вікні на другому поверсі. Ісабель зупинила автівку перед ґанком, заглушила двигун і вийшла із салону, вдихаючи аромат жасмину, який ріс під вікнами. Відчинивши дверцята, поглянула на Баргрима.

«Не люблю тишу, коли вона така… надто правильна», — буркнув пес, обійшовши машину, і занюхав повітря біля дверей.

— Це не палац, але принаймні ми самі собі господарі, — відповіла Ісабель, відчиняючи вхідні двері.

Всередині панувала приємна прохолода. Просторі кімнати, дерев’яні підлоги, м’які меблі в теплих тонах, кілька картин на стінах — усе без зайвої вишуканості, але з увагою до комфорту. У вітальні був камін, поруч — полиця з книжками, а крізь великі вікна видно було задній дворик із лавкою під старим дубом.

«О, так ти підготувалася!» — Баргрим обійшов вітальню.

— Так. Доки тебе не було, я даремно час не витрачала.

Ісабель піднялася на другий поверх і зайшла в кімнату. Зняла куртку, поставила сумки біля сходів і майже без поспіху почала розкладати речі. Вішала сукні в шафу, виставила на поличку флакон з парфумами, який колись подарувала їй місіс Морріс, і перевірила, чи у ванній є гаряча вода.