Розділ 2
— Так. Доки тебе не було, я даремно час не витрачала.
Ісабель піднялася на другий поверх і зайшла в кімнату. Зняла куртку, поставила сумки біля сходів і майже без поспіху почала розкладати речі. Вішала сукні в шафу, виставила на поличку флакон з парфумами, який колись подарувала їй місіс Морріс, і перевірила, чи у ванній є гаряча вода.
Баргрим тим часом обійшов перший поверх, заглядаючи в кожен кут, поки не зупинився біля дверей, які вели на вулицю. Ісабель спустилася на перший поверх і запитала у Баргрима:
— Ну як тобі?
«Я пройдусь. Це місто усміхається, але я хочу переконатись, що під цією усмішкою немає іклів».
— Лише будь обережним. Якщо побачиш когось, схожого на демона — не кидайся в бійку.
«Обіцяти не буду».
Баргрим зник за дверима, розчинившись у тінях, які вже почали повзти вулицями разом із сутінками.
Ісабель зручно вмостилась на широкому підвіконні кімнати на другому поверсі, обійнявши руками теплу чашку кави. Напій парував ароматом кориці й чогось гіркуватого. Через прочинене вікно до кімнати вривалось повітря, просочене ароматами магнолій, прянощів і морської вологи. Звідси, з висоти, місто здавалося живим полотном. У вузьких вуличках миготіли ліхтарі, наче світлячки, а на балконах колихались фіранки, як привиди спогадів. Французький квартал світився жовтогарячим полум’ям вечора, а з одного з подвір’їв лунала жива музика — саксофон, який, здавалося, грав просто для неї.
Баргрим вийшов із-за рогу дому, схожий більше на брудну ганчірку, ніж на вівчарку. Його лапи були вкриті багнюкою, шерсть — у пилюці, а на одному вусі висів листочок.
— Тебе хтось намагався закопати живцем чи ти вирішив зливатися з місцевим ландшафтом? — підняла брову Ісабель, спостерігаючи за ним згори.
«Я перевіряв безпеку. Ретельно», — буркнув Баргрим, обтрушуючи лапу й при цьому розмазуючи ще більше бруду.
Ісабель закотила очі й спустила донизу. Відчинивши дверцята, не пропустила Баргрима усередину.
— Тебе треба помити.
«Що?! Я тобі що, пудель?!»
— Ні, ти брудний шмат чорного лиха, — Ісабель ткнула вказівним пальцем у брудну шерсть. — І якщо ти забрудниш весь будинок — я тебе спалю. Вибір твій.
Баргрим відступив назад.
— І не смій тікати від мене! — пригрозила Ісабель.
Баргрим кинувся тікати. Ісабель стиснула кулаки й побігла за ним по саду.
— Баргриме! Зупинись! — голосно закричала.
«Ти тиран!» — огризнувся, окинувши її зневажливим поглядом.
— Іди у ванну на першому поверсі! Негайно! — її очі спалахнули полум’яним сяйвом, і навіть тіні у дворі заворушились.
Баргрим зупинився, опустив вуха й повільно покрокував до дверей будинку.
«Це приниження».
— Я тебе помию сама. І радій, що не застосую шланг.
Баргрим сидів у ванні, схожий на сумного мокрого щура розміром із коня. Його шерсть злиплася, хвіст жалюгідно звисав через край, а в погляді читалась глибока образа на весь світ.
«Обіцяй, що нікому про це приниження не розповіси!» — пробурчав він, коли Ісабель з усмішкою налила на лапу шампуню з написом «Лавандова свіжість».
— Ніяких обіцянок, — відповіла вона, ретельно натираючи йому бік.
Баргрим демонстративно фиркнув.
«Ти ще бантик на шию повісь. І назви мене Кнопочкою».
— Ідея! У мене якраз є червоний шнурочок від подарунка місіс Морріс. Тобі до мордочки пасуватиме, — з усмішкою піддражнила.
Коли Ісабель споліскувала піну з його шерсті, він обережно зазирнув у дзеркало над раковиною.
«Я виглядаю… блискучим. Це тривожить».
— Виглядаєш прекрасно.
«Якщо мене випадково побачить ось таким якийсь демон, спершу я перегризу йому горлянку, а потім втоплюсь ось у цій ванній».
Ісабель хмикнула, витираючи його рушником.
— Не заводься. Ти тепер не брудний і не смердиш, як лайно.
«Все одно приниження».
Він обтрусився від вологи, й Ісабель, засміявшись, відступила й пішла на кухню, і за нею почимчикував Баргрим.
За вікнами маєтку ніч уже повністю поглинула Новий Орлеан. Місто зітхало в тіні, виблискуючи тисячами вогнів.
На кухні пахло кавою, кардамоном і ваніллю. Ісабель сиділа на високому стільці, закутавшись у м’який плед, а Баргрим грів лапи біля вогню каміна, вмонтованого просто в мармурову стіну. Час тягнувся повільно, як мед, розлитий по срібній ложці.
«Скажи мені, моя зіронько пекельна… — буркнув Баргрим, поглядаючи на Ісабель примруженим поглядом. — Ти відчуваєш це?»
Ісабель зробила ковток кави, не озираючись. Її очі залишалися спокійними, наче чорне озеро під нічним небом.
— Відчуваю що?
Баргрим встав, його тінь розтягнулася по підлозі. Він наблизився до вікна й завмер, вдивляючись у темряву, що огортала маєток. За огорожею щось ніби сковзнуло — не звук, радше присутність. Як подих, як щось, що мало кігті й терпляче чекало.
«Є хижа тиша, — пробурмотів він, — та, яка передує рику. Щось… спостерігає».
— Може, це білка? Або сусідська кішка?
Її голос залишався спокійним, навіть грайливим, але пальці злегка стиснули край чашки.
Ісабель розуміла…
Розуміла, що спокій у цьому місті — лише личина. Що кожна фіранка, кожен ліхтар може бути оком. Що Новий Орлеан ще не показав свого справжнього обличчя.
Ісабель піднялася, розтягнулась із виглядом нудьгуючої кішки й з усмішкою кинула:
— Я пішла відпочивати.
Баргрим, не відриваючи погляду від темряви за вікном, буркнув у відповідь щось схоже на «Я на сторожі».
А в саду, між тінями, щось дихало…