Розділ 3
Вийшовши з крамниці, побачила, що Баргрим був насторожений, а його шерсть стала дибки.
— Щось не так?
Баргрим вчув запах звіра. Утім у потоці людей не міг зрозуміти, кому саме він належить.
«Тепер можемо йти додому? Серед всіх цих людей… відчуваю себе, неспокійно».
Пройшовшись вуличками, Ісабель бачила в деяких людях їхні справжні обличчя. Це були обвуглені лиця, у деяких були навіть пазурі на руках. Їх також бачив і Баргрим. Вони оглядалися на Ісабель й про щось шепотілися.
«Якщо ці демоняки спробують напасти на нас, я їм всім перегризу горлянки!»
«Ох, ну тоді нам точно не гаплик», — Ісабель на цей раз звернулася до Баргрима ментально, щоб не привертати до себе більшої уваги.
«Я не розумію, як можна бути такою… пофігісткою?»
«Ти вивчив нове слово? Швидко учишся та розвиваєш свій словниковий запас!»
«Взагалі-то, на нас полює Талгарон. Повір мені, він ще той засранець!»
«Та вгамуйся ти. Будемо вирішувати проблеми по мірі їх надходження».
Ісабель поклала руки в кишені й лише на мить опустила голову, дозволивши собі коротку паузу. Саме в цю мить відчула різкий, хоч і не надто сильний, удар у плече. Вона підняла голову й швидко озирнулася.
Перед нею стояв незнайомець — високий, із пронизливими блакитними очима. Він поспіхом натягнув капюшон, і на його обличчі промайнула усмішка.
— Пробачте, — промовив тихо, майже без емоцій, і відвів погляд.
— Все нормально, — відповіла Ісабель. Її голос залишався спокійним, але очі затрималися на ньому довше, ніж зазвичай. Вона проводила його поглядом, поки він не зник за поворотом вузької вулиці.
Щось у цьому чоловікові залишило відлуння — не загрозу, але енергію, яка чіплялася до її власної, ніби пил до вогню.
Баргрим раптово застиг на місці й, піднявши морду, учув знайомий запах.
«Знову цей клятий запах!»
«Баргриме, можливо, ти чуєш запах перевертнів. А їх у Новому Орлеані вистачає. І тому в тебе така реакція».
«Перевертні-демони? Та ні, у цих їдкий запах сірки!»
«Та ні, перевертні-люди».
«Раніше не могла про це сказати?»
«Я про них читала в книгах».
«Книги? — фиркнув Баргрим. — Всезнайко, тоді скажи мені, де ти зараз бачиш волохатих людей із вовчими іклами?»
Ісабель ледве стримала смішок.
«Вдень вони звичайні люди, уночі можуть перетворюватися на вовків. Якось так».
«Все одно нічого не зрозумів».
Неочікувано з-за рогу вискочила маленька дівчинка, щасливо вигукнувши:
— Яка гарна собачка!
Вона щодуху побігла просто до Баргрима. Той, приголомшений, застиг на місці, навіть не встигнувши зреагувати. Ісабель блискавично ступила вперед, закриваючи пса собою, і простягнула руку.
— Дівчинко, цього песика краще не гладити й… точно не обіймати!
— Мішель, зупинися!
Дівчинка спинилася на півкроці, розгублено озираючись. До дитини підбігла жінка, хапаючи її на руки, і міцно притиснула до себе.
— Такий великий пес повинен ходити на повідку та з намордником! — обурено вигукнула жінка, окинувши Ісабель осудливим поглядом.
«Ці люди якісь божевільні! Нехай краще собі намордник на пику одягне! Я ж їм нічого не зробив! А вона верещати почала!» — обурився Баргрим.
— Пробачте, мадам, — кивнула Ісабель. — Гарного вам дня.
Поглянувши на Баргрима, вона подумки промовила:
«Ходімо звідси. А то вже зіваки почали витріщатися на нас!»
«Ні, ну ти чула? Повідець та намордник! Де таке бачено? Я хоча й лихий, утім не кидаюся на всіх без причини!»
«Я навіть і не знаю, що тобі сказати!» — знизала плечима Ісабель.
Вона озирнулася і зустрілася поглядом із чоловіком, з яким зіштовхнулася. Він стояв за кутком будинку, склавши руки на грудях. Його капюшон уже був опущений, а погляд — занадто пильний.
Ісабель спохмурнішала. Вона мимохіть глибоко вдихнула. Ймовірно, він просто став ще одним із тих, хто став свідком сцени з дитиною і собакою… Але її внутрішнє чуття шепотіло, що цей незнайомець не такий вже й простий. Він не демон… Але й не просто перехожий.