Одинадцять.

Рожева сукня-міді без рукавів, яку придбала для неї Еліна, здавалася Соло надто зухвалою. Вона почувалася в ній незручно, й ніяк не могла позбутися бажання піти переодягнутися. Відкрита лінія плечей і шиї оголювала більше, ніж їй хотілося, а напівспущений ліф щільно облягав груди, змушуючи їх важко здійматися з кожним подихом. Тканина, наче навмисне, підкреслювала кожен вигин тіла, позбавляючи її відчуття захищеності. Блідо-рожевий відтінок нагадував пелюстки “Cecil Brunner” — тієї самої солодкої троянди, яку колись вирощувала її мати в задньому садку, — ніжної, вразливої й зовсім не схожої на ту жінку, якою Соло почувалася сьогодні. 

Вона була кинута на огляд, мов експонат, усім, кого батько вважав гідними запросити на святкування заручин: від впливових фермерів і їхніх напомаджених дружин до місцевих посадовців, чия лискуча чемність завжди мала підтекст. Довгий стіл стояв просто неба, посеред широкого подвір’я, накритий білосніжною скатертиною, що майоріла краями під подихами легкого вітру. Над столом миготіли лампочки на тонких дротах, а у вазах п'янко пахли свіжозрізані квіти.

Вечірні сутінки м'яко торкалися землі. Західне небо поволі втрачало свої вогнисті барви, переходячи в пурпурно-синій морок. У повітрі стояв терпкий аромат лаванди, яку Еліна висадила вздовж огорожі, змішаний із запахом прілого сіна й печеної курки. Десь у полі рідко покрикували цвіркуни, та їхнє тремтливе стрекотіння губилося в гомоні голосів і дзенькоті келихів.

Соло сиділа праворуч від Олдена, який був сьогодні особливо привітний — в його посмішці легко вгадувався самозакоханий блиск власника, який отримав те, чого хотів. Його рука навмисне лягала на її коліно під столом, й вона здригнулася, гнівно глянувши на нього. Хвиля огиди прокотилася по її тілу, липкою, холодною цівкою спускаючись від голови до п'ят.    

— Як ви смієте, — процідила вона крізь зуби, відсуваючи стілець. — Те, що мій батько продався вам, не означає, що я буду вашою. 

— Сьогодні я одягну на ваш пальчик обручку, — промовив Артур, нахиляючись ближче, — і повірте, моя люба Солено, віднині ви належатимете тільки мені.

Його тон був м’яким, майже шовковим, але в ньому бринів холодний контроль, від якого шкіра дівчини покрилася мурахами. Олден самовдоволено посміхнувся, ковзаючи очима по її напівоголених плечах, і зупинився на вирізі сукні, де тканина туго облягала груди. Він безцеремонно потягнув її за лікоть, примушуючи ближче присунутись до нього.

— Дорогі гості, дорогий Гаррете, прошу кілька хвилин вашої уваги, — голос Артура Олдена залунав упевнено й гучно, закликаючи присутніх стихнути.

Він підвівся з-за столу. Його долоня, волога й напружена, щосили стиснула руку дівчини, завдаючи невимовного болю. Вона ледь стрималась, аби не вирватися. Однак, його пальці впилися в її шкіру сталевою хваткою, змушуючи її піднятися й стати поруч з ним на очах в усіх гостей.

На мить запала гнітюча тиша. Всі погляди зупинились на дівчині, ніби кожен очікував її реакції. Втім, вона вперто мовчала, ледь стримуючись, щоб не вдарити його. Всередині неї все клекотіло від люті, що рвалася назовні, ніби розжарена лава, та Соло зупиняла себе думкою: треба зачекати. Їй нічим заперечити батьку чи Олдену, нічим змусити їх відмовитися від їх мерзенних планів. Вона лиш видасть себе, якщо заговорить про свої підозри. Вони й так влаштували їй справжній допит, коли вона повернулась на ферму: спочатку Гаррет, а потім Еліна. Невже намагаються контролювати її, бо… бояться? Бояться, що вона розкопає давні таємниці й дізнається правду? Чи бояться втратити дах над головою? Хоча Олден все одно викине їх на вулицю, щойно зареєструє шлюб з нею. То яка ж тоді вигода її батьку, що він так вперся з цим шлюбом? 

Артур повернувся до гостей, розправив плечі, гордо тримаючи її за руку, наче трофей, і відкашлявшись, мовив: 

— В цей чудовий вечір ми всі зібралися задля того, щоб я міг перед Богом та людьми засвідчити свої почуття до прекрасної міс Салліван та просити її вийти за мене заміж. 

Він дістав з кишені оксамитову коробочку. Всередині виблискувала масивна обручка з великим діамантом, що кидала райдужні відблиски на кришку коробочки. Вона була надто великою, надто помітною, наче призначена не для тендітної руки дівчини, а для демонстрації статусу та багатства Олдена.

Артур взяв її ліву руку, й Соло здригнулася від дотику гарячих, чіпких пальців, що міцно тримали її, не даючи жодного шансу відсмикнути руку. Він повільно, майже урочисто насунув каблучку на її безіменний палець. Холодне золото впилося в шкіру, мов невидимий ланцюг, що тепер символічно сковував її з ненависним старим мерзотником. Крізь шум овацій вона почула, як він прошепотів:

— Тепер ти належиш мені, Солено Салліван. 

— Ви не запитали мене, чи я згодна, — сказала дівчина навмисне голосно, щоб її почули всі присутні. Слова, вимовлені з такою виразною чіткістю, миттєво приглушили гамір гостей. Обличчя Олдена спотворилося від гніву. Він сердито глянув на неї, його очі стали темними й небезпечними. В повітрі зависла напруга, яку Соло відчула фізично. 

Гаррет, який сидів неподалік і насолоджувався власною перемогою, миттєво втрутився. Його обличчя почервоніло, а тернові очі були ладні спопелити її.

— Солено! Що за розмови? — В його голосі зазвучала неприхована погроза. — Звісно, вона згодна! Просто надмірно схвильована. Це ж такий важливий день!

Він посміхнувся до присутніх, намагаючись згладити незручний момент, але в його погляді, кинутому на дочку, читалася шалена лють. Гості зашепотіли, обмінюючись зацікавленими поглядами, а Олден, опанувавши себе, знову посміхнувся, хоча його усмішка була тепер гострою, мов лезо ножа.

— Моя наречена завжди була з норовом, — промовив він, намагаючись перетворити її виклик на жарт. — Це ж одна з причин, чому я так її люблю!

Артур опустив свої липкі, спітнілі долоні їй на плечі й до болю впився пальцями в її шкіру. Соло здригнулася. Її нутро завмерло від огиди, а шлунок скрутило пополам від нудоти. Вона спробувала відсахнутися, але його хватка виявилася настільки міцною, що їй не вдалося зрушити з місця. 

— Ходімо, поговоримо, — шепнув він з удаваною лагідністю, штовхаючи її поперед себе, подалі від свідків. 

Як тільки вони відійшли від столу, Олден щосили вхопив її за руку вище ліктя й поволік в будинок. Його посмішка зникла, а в очах з'явилась зловісна рішучість. Він більше не прикидався люб'язним: маска вмить злетіла з його бридкого лиця.  

Дерев'яні двері глухо грюкнули за ними, відрізаючи їх від гамірних гостей і дозволяючи опинитись наодинці. Всередині було темніше й прохолодніше, ніж зовні. У вузькому, крихітному холі пахло полакованим деревом, старими меблями й сухими квітами. Підлога скрипнула під підборами Соло, коли вона зупинилася, вириваючи руку з його хватки.

— Хто вам надав право так поводитись зі мною! — її долоня дзвінко опустилася йому на щоку, і звук ляпаса рознісся порожнім холом. Її голос бринів від обурення, фіалкові очі пускали блискавки. 

— Це перший і єдиний раз, коли ти вдарила мене, — прохрипів Артур, його голос був низьким і загрозливим. Він спритно перехопив її руку, стиснувши зап'ястя так сильно, що Соло відчула, як кістки затріщали. — Ненавиджу, коли жінка поводиться, ніби їй все дозволено.

Обличчя Олдена спотворилося від люті. Він кинувся на неї, штовхнувши до стіни. Удар об тверду поверхню вибив з неї дух, а голова боляче вдарилася об дерев’яну панель. На мить перед очима все попливло, й вона втратила пильність. Він притиснув її до стіни, однією рукою тримаючи за зап’ястя, а іншою — стиснувши горло так, що вона почала задихатися. Його погляд був холодним і жорстоким — Олден більше не нагадував того привітного "нареченого", якого вона бачила кілька хвилин тому.

— Рекомендую тобі затямити, — прошепотів він, нахилившись так близько, що його гаряче, смердюче дихання вдарило їй в обличчя. Його слова були отрутою, що просочувалась в кожну клітину її мозку, — я купив тебе, твого батька, і твою кляту ферму. Ти будеш поводитися так, як я скажу. Інакше ти пошкодуєш, що народилася на цей світ. 

Його липка долоня ковзнула з її шиї нижче, грубо стиснувши груди. Соло здригнулася від огиди, що підступила до горла, викликаючи різкий, противний присмак в роті.

— Бісів негідник! — крикнула вона, плюнувши йому в лице. — Не смій торкатися мене! 

Від несподіванки Олден відступив на крок назад. Його очі спалахнули дикою, тваринною ненавистю, миттєво знищивши залишки всього людського, що ще жевріло в ньому. Його губи стиснулися в тонку, жорстку лінію, а кутики рота опустилися, викриваючи хижацьку натуру, що ховалася за лицемірною посмішкою. Попри напівтемряву, було видно, як напружилися його щелепи, а вена на скроні помітно запульсувала. Він здійняв руку, щоб знову вдарити дівчину, однак не встиг — на порозі з'явилась постать її брата Енді.

— Ми хотіли побути разом, — Олден відпустив її, ховаючи за спину стиснуті в кулаки руки, — а ти завадив. Чого тобі?

— Соло, все гаразд? — хлопець проігнорував різкий тон Олдена. Його занепокоєний погляд зупинився на сестрі. 

Вона стояла, притиснувшись до стіни. Її тіло тремтіло від щойно перенесеного шоку, а в очах застиг глибокий, первісний страх, що ще не встиг сховатися за звичною маскою холодної неприступності. Вона дихала часто й уривчасто, її груди важко здіймалися над ліфом сукні, ніби вона щойно пробігла марафон.  Її нудило, у горлі пекло, і кожен вдих, здавалося,  прорізає легені зсередини. Тіло боліло, наче після падіння з висоти, але найстрашніше — тремтіння не припинялося. Соло вже не відрізняла, де закінчувався біль фізичний, а де починалася тиха, тягуча паніка.

— Хіба бодай комусь з вас є до мене діло? — гірко прошепотіла вона. — Дайте мені спокій, я нікого з вас не хочу бачити! 

Вона вискочила з будинку, мов ошпарена, ледь не спіткнувшись на порозі. Її обличчя було блідим, очі — налиті слізьми, які вона вперто не дозволяла собі пролити. Олден, наляканий, що вона може комусь розповісти, як він з нею повівся, рвонувся слідом, але його зупинив Енді, рішуче ставши перед ним.

— Ви оглухли, містере Олден? — спокійно, але з металом в голосі сказав він. — Вона ж чітко сказала, що не бажає з вами говорити.

— І… ти відпустиш її одну? — Артур спробував вдягти маску фальшивої турботи, але кутики його рота сіпнулися, видаючи справжній намір. — Ніч на дворі! Куди вона піде?

— Куди захоче, — спокійно відповів хлопець, не відводячи погляду. — І краще вам не намагатися йти за нею. Бо цього разу я не обмежусь словами.

— Юначе, ти що, погрожуєш мені?

— Я помітив, в якому стані вона втекла від вас. Якщо ви образили її, завдали болю або, не дай боже, посміли вдарити її, то вами займеться окружний шериф, шановний пане, — останні слова прозвучали як прямий виклик. Погляд Енді змістився до червоного сліду від ляпаса на щоці Олдена, що навіть у темряві зрадницьки палахкотів.

— Не пхай носа, куди не просять, — огризнувся той. — Вона майже моя дружина і я маю право робити з нею все, що захочу. 

Він вийшов на вулицю, гримнувши дверима так, що по всьому будинку рознеслося відлуння. Енді застиг на місці, дивлячись йому вслід крізь затемнене вікно, і не міг позбутися гнітючої думки: чи правильно батько вчинив, коли погодився на заручини Соло з таким покидьком. Його щелепи зціпились, а кулаки мимоволі стислися — якби хоч хтось відносився до дівчини, як до частини сім'ї, можливо, ніякого весілля не було б…

***

Діон не планував затримуватись в офісі допізна, але роботи накопичилось стільки, що вибору не лишалося. Та ще й вдома чекала Мелоді Фостер, якій maman люб’язно запропонувала лишитися на ніч — ніби вона жила за океаном, а не мала машину, припарковану просто на їхньому подвір’ї. Тож Діон просидів над справою, яку прагнув якнайшвидше завершити й передати до суду, майже до півночі.

Він зачинив на ключ двері юридичної фірми, заснованої ще його покійним батьком, й повільно вдихнув прохолодне повітря. Нічний Плейнв’ю, хоч і був маленьким містечком, з настанням темряви набував якоїсь особливої, загадкової атмосфери. Вуличні ліхтарі відкидали м’яке жовтувате світло на потрісканий асфальт, виводячи довгі тіні дерев, що нерухомо застигли в літній безвітряній ночі. Крамниці давно зачинилися, й навіть бар на розі, що зазвичай гудів аж до першої, сьогодні був незвично тихим. Лише тьмяне світло вікна аптеки на протилежному боці та далеке, ледь чутне сюрчання цвіркунів порушували тишу, що панувала над містом. 

Діон уже збирався рушити до свого автомобіля, що стояв припаркований біля бордюру, коли його погляд мимоволі впав на самотню жіночу постать, що сиділа на сходах біля Будинку окружного суду. Вона була ледве помітна в темряві, наче частина тіні, яку відкидала цегляна стіна. Спочатку він подумав, що це одна з робітниць “Приватного клубу для джентльменів” чекає чергового клієнта,  але щось у її позі викликало в нього відчуття тривоги: низько опущена голова, притиснуті до грудей коліна, розтріпане волосся, що пестив ледь відчутний порив вітру. Аби потім не шкодувати, він все-таки вирішив підійти та впевнитися, що вона не потребує допомоги. 

— Міс, що ви робите тут посеред ночі? — звук його голосу змусив її стрепенутися, мов полохливого птаха. Вона різко повернула до нього голову, й навіть у тьмяному світлі ліхтаря, що висів над дверима суду, він впізнав фіалкові очі Солени Салліван. Мить вона дивилась злякано, навіть затравлено, намагаючись зрозуміти, хто перед нею стоїть. На її щоках виднілися сліди розмазаної туші та чиєїсь долоні, що, вочевидь, добряче її вдарила по обличчю. 

— Міс Салліван? — Діон протягнув руку, аби торкнутися її плеча. 

Соло відсахнулася, наче обпечена, її тіло інстинктивно відреагувало на несподіваний дотик. Вона втиснулася спиною в цегляну стіну, щоб збільшити відстань між ними, й машинально прикрила руками груди. Її трясло від страху та холоду. 

— Я Діон Руайє, — він присів на східці поруч з нею, щоб їхні очі опинилися на одному рівні. В його голові не вкладалось, як з рішучої, сміливої дівчини з гострим язиком, якою він бачив її ще вчора, вона перетворилась на залякану й вразливу тінь, що ховалась посеред ночі в стінах окружного суду. На обличчі Діона читалося щире занепокоєння, його брови були зведені, а погляд вивчав її з такою увагою, ніби намагався розгадати причину її болю.

— Діон? — прошепотіла вона невпевнено. — Це ти?

— Ходімо звідси, — м'яко промовив він. — Я відведу тебе у свій офіс. 

Він подав їй руку, аби допомогти підвестися. Мить Соло вагалася. Після доторків Олдена вона відчувала огиду навіть до самої себе і їй хотілося стерти бруд його липких пальців, що продовжував горіти на її шкірі, до крові, аби назавжди позбутися думок про те, як він з нею повівся. Тож дозволити Діону торкнутися її зараз здавалося дівчині чимось неправильним, навіть злочинним. 

— Я не маю наміру образити тебе, — не відступав він, усміхнувшись тією приголомшливою, хлопчачою усмішкою, яку вона запам'ятала ще з першої їхньої зустрічі. В його темних очах з'явилося тепло, від якого її серце забилося швидше. — Не бійся, йди до мене.

Соло повільно простягнула руку, і його дотик виявився легким, майже невагомим. Її серце прискорило свій ритм, та не від страху — від полегшення. Вона інтуїтивно пригорнулася до нього, шукаючи тепла та підтримки, як поранена пташка шукає притулку. Діон на мить завагався, його руки зависли в повітрі. Він обіцяв собі не впускати її у своє життя, не дозволяти їй порушити його внутрішній спокій. Але доля вперто зводила їх раз за разом — саме в ті миті, коли вона найбільше цього потребувала. Хіба він не повинен ненавидіти її, як ненавидить всю її сім'ю, особливо її батька? Тоді чому його хвилює те, що з нею сталося? Чому він прагне захистити її?  

Врешті, Діон обійняв дівчину, міцно притискаючи до себе, наче його обійми зможуть розвіяти всі її страхи. Її обличчя торкнулося його плеча, і вона вдихнула знайомий запах його одеколону — свіжої лаванди, гіркого розмарину та амбри. Напруга, що сковувала її тіло, мимоволі відступила й Соло дала волю сльозам — вони рясно потекли по її щоках. 

Його долоня м'яко ковзнула по її розтріпаному, шовковистому волоссю, ніжними рухами заспокоюючи її. Він відчув, як Соло тремтить, й щось у його серці здригнулося — його мовби обпекло її глухим болем, її відчаєм, що, здавалося, просочувався крізь кожну клітину її тендітного тіла. По крові раптово розтікся жар гніву, і Діона охопило гостре бажання розшукати її кривдника, щоб змусити того назавжди пошкодувати за кожну пролиту нею сльозу.

Він обережно торкнувся пальцями її підборіддя, м’яко, але наполегливо змушуючи Соло підняти голову й подивитися йому у вічі. В її вологих, фіалкових очах мерехтіло збентеження. Вони нагадували два бездонні колодязі, що приховували в собі невимовний розпач. Діон був ладен загубитися в них, пірнути в їхню безвість, лиш би пізнати таємницю болю, що таїлась в їх глибинах та полегшити страждання дівчини в його обіймах. Він не міг терпляче спостерігати, як посеред ночі, по чиїйсь вині вона ридала в нього на руках, втікши з дому.

Його великий палець лагідно витер мокру доріжку сліз на її щоці, зупинившись біля куточка рота, де досі палав слід від удару чужої долоні. Від думки, що якийсь покидьок посмів скривдити її, м'язи на його щелепах напружились, а в погляді спалахнула люта злість. Адже він зневажав чоловіків, які били жінок, вважаючи їх слабкими та нікчемними. В його очах такі люди не заслуговували ані поваги, ані прощення — лише презирства. 

— Ходімо? — тихо мовив він, загортаючи їй за вухо пасмо волосся. 

— Мені лише потрібно десь переночувати… — прошепотіла Соло, довірливо вглядаючись йому у вічі, мов мала дитина. — Я не хочу повертатися… туди.

— Ти переночуєш в моєму кабінеті, — запевнив він.

— І ти не подзвониш моєму батькові. Обіцяєш?

— Обіцяю.

Вона ледь помітно кивнула, й Діон обережно взяв її за руку. Її долоня виявилась холодною, мов крижинка, а пальці — напружені та застиглі. Він мимоволі стиснув її руку сильніше, намагаючись передати хоч краплю тепла, і Соло у відповідь переплела їхні пальці. Всього на хвилину він завагався — вона донька його ворога, він не повинен щось відчувати до неї, та її долоня так ідеально вмістилася в його долоні, що йому сподобався цей жест. 

Ніжно погладивши її великий палець своїм, Діон усміхнувся у відповідь на її тремтливу, нерішучу усмішку, і міцно тримаючи Соло за руку, повів її до юридичної фірми.