Дванадцять.

Соло розбудив різкий гуркіт — настільки гучний, що полаковані дерев’яні двері задзвеніли, мов у них гамселили ногами. Від несподіванки її серце підскочило до горла, а тіло мимоволі здригнулося. Вона майже скотилася зі шкіряного дивана, на якому лежала, загорнута в чоловічий піджак, що ще зберігав тепло чужого тіла й слабкий запах лаванди. 

Надворі вже давно панувала обідня пора. Сонячне проміння, що лилося крізь високі вікна, золотило пил, що танцював у повітрі, і висвітлювало кожну деталь кабінету Діона. Перше, що впадало в очі — це книжкові шафи, що тяглися від підлоги до самої стелі, заставлені томами у шкіряних палітурках. Їхній запах наповнював повітря пожовклими сторінками старого, випаленого сонцем паперу, створюючи атмосферу строгої діловитості. На масивному дерев'яному столі, що стояв посередині кімнати, лежали акуратно складені теки з документами, перев'язані стрічками, товсті юридичні довідники, що стосами громадилися поруч із чистими аркушами паперу, та кілька гостро заточених олівців. Біля вікна, крізь яке пробивалося сонце, стояв великий, старовинний глобус, а поруч — масивне крісло з високою спинкою, оббите темно-зеленою шкірою.

Стіни кабінету були оздоблені темно-дерев'яними панелями, що надавали кімнаті дещо суворого вигляду. На них висіло кілька старих гравюр із зображенням відомих юридичних діячів в мантіях, котрі мовчки спостерігали за всім, що відбувалося в кабінеті. Підлогу вкривав килим з коротким ворсом глибокого синього кольору — чистий, м’який і ледь вицвілий біля столу, де, ймовірно, найчастіше стояли ноги відвідувачів. 

— Діон Руайє, відчини негайно! — дзвінкий жіночий голос порушив розмірену офісну тишу, пронизавши її наскрізь сердитим тоном. 

Соло повільно сіла, відчуваючи, як голова гуде після вчорашніх потрясінь. У скронях пульсувало важко та настирливо, наче там оселився глухий дзвін. Її затерпле тіло нило після ночі, проведеної в незручній позі, а святкова сукня, яка ще вчора здавалась занадто розкішною, тепер була пом’ятою й безформною. Ліф зсунувся, поділ сукні скуйовдився і сповз набік. Новенькі туфлі на підборах, ретельно підібрані до її ніжно-рожевого вбрання, стояли біля дивана, а натерті до крові мозолі пекуче нагадували про кошмарну ніч. 

Вона не була готова до зустрічі з незнайомкою, яка кулаками гамселила у двері кабінету. Пригладивши долонями сплутане волосся, вона накинула на плечі піджак, що, скоріш за все, належав Діону і підійшла до дверей, аби почути, про що там сперечаються.

— Мадам Руайє, він покинув офіс зранку… його там немає… — запевняв її знервований чоловічий голос по ту сторону дверей.

— Тоді чому двері закриті на ключ? Хіба я не можу ввійти в кабінет свого сина, коли захочу?

— Вам ліпше інших відомо, що він не любить, коли в його кабінет заходять без дозволу, — відповів чоловік майже пошепки, від чого стало зрозуміло — він боїться її, але намагається чинити опір. Можливо, Діон попередив його про присутність Соло, й наказав нікого не впускати, особливо його маму, мадам Руайє.

— Відчини двері негайно, Нейтане! Інакше я не повірю, що Діон не в офісі! — тепер її голос набув крижаного, беззаперечного тону. За мить пролунали нервові кроки й дзенькіт зв’язки ключів.

— Але мадам…

— Дай сюди ці кляті ключі! — металевий лязкіт у замковій щілині змусив Соло похолонути від страху. Її серце полохливо забилося в грудях, безжально здавлених хвилюванням, наче ось-ось виплигне назовні. Вона витріщилась на двері, гарячково прокручуючи в голові можливі варіанти дій, але жоден з них не рятував її від зустрічі з жінкою, яка вже стояла за крок від того, щоб вдертися до кімнати, мов ураган. 

— Мадам Руайє, вам туди не можна! 

Нейтан спробував видерти ключі з її рук, та було вже пізно. Анна Руайє рвучко відкрила двері настіж й обоє завмерли на порозі: на них розгублено дивилася незнайома дівчина. Її волосся було розпатлане, на лівій щоці багровів синець, а під очима засохла вчорашня, розмита слізьми, туш. Дівчина куталась в піджак, щоб приховати оголені плечі, а її збентежений фіалковий погляд був прикутий до несподіваних гостей. 

— Міг просто попередити, що Діон ховає тут потерпілу, — дорікнула Анна хлопцеві, й Соло відчула неабияке полегшення. — Для чого влаштовувати весь цей цирк?

Втім, судячи з оторопілого виразу обличчя хлопця, вочевидь, він нічого не знав. Нервово кивнувши, він квапливо повернувся за свій робочий стіл, що знаходився в кутку приймальної зали. Його довгі, незграбні руки метушливо вхопилися за документи, ніби шукаючи в них опори, а світло-голубі очі занепокоєно забігали в різні сторони, видаючи його переляк. 

— Перепрошую за вчинений гамір, — мама Діона пройшла всередину, причинивши за собою двері. — Ми не хотіли вас налякати. Мій син не ночував дома, тому я занепокоїлась і вирішила перевірити, чи все у нього добре.

Вона підійшла до столу, відсунула в сторону книги та поставила на стіл величезний пакет з домашньою їжею. Соло насторожено спостерігала за нею. Алекс Рассел згадував про давню сімейну ворожнечу, тому їй варто було остерігатися мадам Руайє. Хтозна, як вона відреагує, коли дізнається, через кого її син залишився на ніч в офісі. На щастя, дівчина виглядала настільки жалюгідно, що та прийняла її за потерпілу клієнтку Діона. А от сама мадам Руайє була схожа на кінозірку. Її темне волосся, бездоганно укладене в вишукану зачіску, трималося на шпильках, що виблискували крихітними перламутровими перлинами. Одягнена в елегантний костюм з темно-синього твіду, що ідеально сидів на фігурі, підкреслюючи її стрункість, вона здавалася уособленням сили та витонченості, що були притаманні жінкам з вищого світу, які звикли тримати все під контролем. На шиї виблискувала низка перлів, а на тонкому зап'ясті — золотий годинник. Її горда постава випромінювала впевненість людини, котра не приймає заперечень. Погляд сірих очей був пронизливим і оцінювальним, і Соло відчула, як він ковзнув по ній, затримуючись на мить на її зім'ятій сукні, прихованій під піджаком, та босих ногах, що тонули в м'якому ворсі килима. 

— Я Анна Руайє, — сказала вона, опускаючись в шкіряне крісло Діона — легко, з вродженим відчуттям переваги, ніби це місце належало їй. Її постать була бездоганною — пряма спина, схрещені на колінах руки в тонких білих рукавичках, обличчя — мов вирізьблене з мармуру, на якому не відобразилось жодної емоції. Від цієї жінки віяло статтю й владністю, які змушували всіх навколо ніяковіти.

— Мені знайомі всі молоді дівчата нашого містечка, — її голос був рівний, сухий, з відтінком зверхнього подиву. — Але вас я бачу вперше. Ви не тутешня?

— Я… приїхала у справах в Абернаті, — Соло на мить завагалась із відповіддю. Вона ненавиділа брехати, але ця напівправда звучала переконливо. Її пальці зрадницьки тремтіли, тому вона стиснула долоні, ховаючи їх у складках піджака. — На мене напали грабіжники, і Діон… тобто, містер Руайє допоміг мені.

Вона намагалась не уникати пронизливого погляду Анни, хоча кожна мить цієї розмови змушувала її нервуватися, а серце — битися з подвійною швидкістю. Соло відчувала, як під шкірою спалахують хвилі жару, то від тривоги, то від внутрішнього хвилювання. Вона ніби стояла перед суддею, який одним поглядом міг виявити всі її таємниці, поки її розум гарячково шукав правильні слова на кожне запитання жінки.

— Ох, мені так шкода! — співчутливо мовила Анна, хоча в її тоні не відчувалося тепла — лише ввічлива відстороненість. — Вулиці зараз кишать різноманітними негідниками. 

— Авжеж, — коротко кивнула дівчина, намагаючись приховати бажання якнайшвидше покинути кабінет. Її обличчя здавалося спокійним і стриманим, але в глибині фіалкових очей жевріла тінь тривоги. Вона почувалась некомфортно, й нічого не могла з собою подіяти — мадам Руайє чомусь не викликала у неї симпатії.

— То… як вас звати? Ви приїхали в Абернаті одна? 

— Так, одна. Моє ім'я Солена.

— Солена… — повільно повторила Анна, ніби пробуючи її ім'я на смак. Холодні сірі очі з інтересом ковзнули по ній.

— Його дала мені мама. З латинської “sol” означає "сонце”, а з італійської “solо” перекладається як один, єдиний, — пояснила вона. — Мама називала мене самостійним промінчиком сонця. Певно, для неї це символізувало щось особливе. 

На хвилину у кімнаті запала тиша. Анна відкинулась на спинку крісла, ледь зімкнувши пальці на колінах. 

— Гадаю, вона не дарма дала вам таке ім'я. Самостійність зазвичай іде поруч зі свободою, а в нашому світі ці риси характеру жінки досі є викликом і розкішшю, за яку доводиться боротися. 

— Цей виклик того вартий. Жінка не зобов'язана все життя залежати від когось. Вона здатна подбати про себе не гірше за будь-якого чоловіка, який часто ставиться до неї, як до власності, котру можна принижувати та ображати.

— У вас доволі сміливе бачення ролі жінки в сучасному суспільстві.

— Скажімо так: у мене були найкращі вчителі. Я шість років пропрацювала репортером в “The Daily Chronicle”.

— Он як? — в сірих очах Анни спалахнула цікавість, що ледь пом’якшила її суворий вираз обличчя. На мить у ній прокинулася жінка, не мати чи суддя, а та, що й сама, можливо, колись мріяла про свободу вибору. Її постава трохи розслабилась, погляд змінився з оцінювального на допитливий. — І як це сприйняла ваша сім'я?

— Я виросла в жіночому пансіоні… тому мала можливість самостійно влаштовувати своє життя. Хоча я впевнена, моя мама підтримала б мій вибір, аби була жива.

— А тепер? Ви працюєте там?

— Через мій приїзд в Абернаті довелося покинути роботу. Остін надто далеко знаходиться, щоб постійно їздити туди й назад. 

 — Зрозуміло. 

Між ними повисла напружена пауза. Соло стояла перед Анною, мов на допиті,  і з кожною секундою їй ставало дедалі незручніше — Анна навіть не спромоглася запропонувати їй присісти. Вона мовчки розглядала дівчину, поки та відповідала стримано, коротко, уникаючи подробиць, і хоча в її голосі звучала ввічливість, поводилась вона насторожено. Її обережність не залишилася непоміченою: в сірих очах Анни промайнула тінь недовіри.

— Що ж, я вже піду, з вашого дозволу, — сказала дівчина, підбираючи біля дивана свої туфлі. — Містер Руайє, певно, ще не скоро повернеться, а мені потрібно владнати кілька справ. 

— Бережіть себе, Солено. Я була рада з вами познайомитися.

— Дякую. 

Вона полегшено видихнула, щойно зачинилися двері за її спиною — ніби важкий тягар звалився з її плечей. У приймальній залі панувала напівтемрява, і м'яке світло настільної лампи відкидало тіні на стіни. Нейтан, що стояв біля шафи з паперами, застиг, спантеличено витріщившись на неї. Його брови поповзли вгору, а губи розтулилися, ніби він ось-ось щось скаже, та натомість лише кліпнув очима.

Соло швидко відвела погляд від нього, вдаючи, що нічого не сталося, та взулася в туфлі. Вона не могла ставити Діона в незручне становище і затримуватись в його кабінеті. Звісно, їй необхідна його допомога, але спочатку доведеться поїхати на ферму. Ще невідомо, яку метушню влаштували батько та Олден, поки вона міцно спала на дивані їхнього ворога. 

— Я можу залишити містеру Руайє записку? — запитала вона у хлопця. 

— Так, звісно, — швидко кивнув Нейтан і підійшов до столу. Він відкрив маленький дерев’яний ящичок, витягнув звідти аркуш кремового паперу й подав його дівчині разом із чорною пір'яною ручкою. Вона нашвидкоруч нашкрябала коротке повідомлення: “Буду чекати на вас на виїзді з міста, біля старої водонапірної вежі. Сьогодні о восьмій”. 

— Але ви передасте цю записку особисто йому в руки, — наголосила вона, глянувши Нейтану прямо в вічі. — Не його матері. Добре?

— Не сумнівайтеся, міс, — пообіцяв він. 

— Дякую. 

Вона квапливо вийшла з приймальної зали. Стукіт її каблуків розлетівся порожнім коридором, супроводжуючи дзвінким ехо кожен її поспішний крок.