***

Вона спробувала вирвати руку, та Діон тримав її надто міцно. Його пронизливий погляд ковзнув по її обличчю, зупинившись на синюватому синцеві, що темною плямою розцвів на її ніжній щоці. Потім його очі повільно опустились нижче — до лінії шиї, де комір сорочки ледь прикривав ще кілька темних, фіолетових слідів, що свідчили про можливе насилля. Від думки, що це зробив той покидьок Олден, всередині нього все стиснулось. 

Його погляд знову повернувся до її руки, де такі ж сліди прикрашали зап’ясток. Він одразу послабив хватку, відчуваючи, як гнів роз'їдає його серце. Як її батько дозволив Олдену так вчинити із нею? Як міг погодитися на цей шлюб? Адже кожен у Плейнв’ю знав: Олден замішаний у нелегальній торгівлі нормованими товарами. І не просто знав, а пам’ятав. У той час, коли інші тижнями юрмилися в чергах за мізерною порцією цукру, у нього, ніби з повітря, з’являлися цілі ящики. Або бензин! У той час, як більшість автомобілів стояли на цеглі у дворах, а люди ходили пішки чи крутили педалі велосипедів, в Олдена завжди був повний бак.

 Ходили чутки, що він мав доступ до урядових складів, бо підкуповував офіцерів або отримував фальшиві бланки на тисячі галонів пального, які згодом продавав за десятикратною ціною. Люди пошепки говорили про його зв’язки з контрабандистами, що переправляли товари з Канади чи Мексики. А ще — про купівлю раціонних книжок у бідняків під обіцянки, які він ніколи й не виконував.

Та найгірше — він наживався на чужому горі. Коли чоловіки гинули на фронті, Олден, за чутками, скуповував їхні раціонні картки у вдів за безцінь, щоб потім збути їх на чорному ринку. Про все це ніхто не наважувався говорити вголос: в Олдена були довгі руки та впливові знайомства, здобуті саме завдяки цим махінаціям. А ще — погрози кожному, хто наважувався свідчити. 

Батько Діона колись розслідував цю справу, ще до того, як пішов у відставку. У рапорті згадувалося про серію зниклих партій дефіцитних товарів, дивні переміщення вантажів уночі, фальшиві документи на постачання бензину, видані ніби-то з печаткою штабу тилового забезпечення. Кілька імен фігурували у досьє, серед них — Олден. Але кожного разу, щойно слід приводив до нього, документи зникали, а свідки “раптом” втрачали пам’ять або помирали. 

Все було зроблено надто “чисто” — ні доказів, ні підтверджень, ні свідків. Тому не дивно, що над справою раптово запала тиша. Начебто хтось із верхівки наказав закрити її.

Гаррет Салліван, без сумніву, мав у цьому інтерес. Він підтримував Олдена, бо той, як подейкували, допоміг йому позбутися Саймона Бішопа — перешкоди, що заважала Гаррету добитися Ліліан Руайє… 

Діон пам’ятав, як злісно батько згрібав зошити зі своїми нотатками в останній робочий день, бурмочучи, що “вони всі в одній брудній грі, тільки грають по різні боки”. І хоч тоді він не встиг довести справу до кінця, Діон знав — батько був близький до істини. Тепер, через стільки років, Гаррет і Олден знову зійшлися на спільній стежці, де переплелися їхні інтереси, старі таємниці та нові розрахунки, які могли зруйнувати життя Солени. Невже вона лише розмінна монета й Гаррету наплювати, що з нею станеться? 

Діон зітхнув. Здоровий глузд нагадував йому, що слід тримати дистанцію із Соленою Салліван, та його тягло до неї, як Землю тягне до Сонця — нездоланно, всупереч усім законам обережності. Попри ворожнечу. Попри давню обіцянку помститися Гаррету. Попри розуміння, що жодна розсудлива людина на його місці навіть не гляне в її бік. Адже стосунки між ними такі ж неможливі, як дощ посеред літа в спекотному Техасі.

— Маленька революціонерка… — пробурмотів він, і на його губах з’явилася ледь помітна, швидкоплинна усмішка. 

Соло виглядала напружено, як натягнута тятива. Її обличчя було блідим, губи зціплені, а погляд — прямий, гордий, з тією самою сміливою впертістю, що так подобалась йому.

— Я не знаю, за що ти мене ненавидиш, — її голос був тихим, спокійним, і в ньому вчувалася втома.

Діон якусь мить мовчав, пронизливо вдивляючись в неї, ніби шукав у фіалкових очах відповіді на свої запитання. Її погляд був глибоким і неспокійним, мов тиха вода, що ховає під собою бурхливу течію. Далеко в ньому жевріла суміш гордості й болю, дитячої наївності й жіночої рішучості. 

Він вперше зустрічав дівчину, яка так сміливо діяла, не озираючись на думку інших, і намагалася залишатись вільною попри все, що з нею трапилося. Її сміливість не була голосною, вона відчувалася в дрібницях: у тому, як високо вона тримала підборіддя, навіть коли могла впасти; у тому, як стискала губи, щоб не дати гірким словам зірватися з них; у тому, як не просила — навіть коли їй відчайдушно була потрібна підтримка. Вона не ховала свої рани, але й не виставляла їх напоказ. І в цьому було щось по-справжньому сильне — не показове, не награне, а справжнє. Таке, що зачіпало за живе.

— Я не ненавиджу тебе, — нарешті мовив він. — Я ненавиджу твого батька. А твоя сім’я… Ліпше триматися від вас якнайдалі… 

— Я зрозуміла. 

 Соло не сказала більше ні слова. Вона повільно розвернулася, легко поставила ногу в стремено, й схопившись за сідло, з гнучкою впевненістю забралася в нього. Її рухи були чіткими, зібраними, ніби вона роками тільки тим і займалась, що їздила верхи. 

Діон вагався всього мить. Її життя, її наміри й заплутані проблеми не мали б його хвилювати. Він обіцяв собі не втручатися, не переходити ту тонку межу, що розділяла їх. Але ті кілька коротких зустрічей з нею щоразу збивали його з обраного шляху. Вона пробуджувала не просто бажання, а потребу захищати й оберігати її. Діон відчував таке вперше.

Він без попередження вскочив у сідло і прилаштувався позаду неї, так, ніби це було абсолютно природно — бути поруч, незважаючи ні на що. Його вага одразу змінила центр тяжіння коня, й знайомий запах його одеколону огорнув її. Соло відчула, як його груди майже торкнулися її спини, а міцні руки з обох боків обхопили її, щоб узяти повіддя. Від його тепла Соло здригнулася, але не відсахнулася, бо місця для них обох на сідлі було замало. Його тіло притиснулося до її тіла, і вона відчула, як між ними проскочила небезпечна іскра.

— Що ти робиш? — дівчина повернула до нього голову, намагаючись зберігати спокій, хоча його близькість змушувала її серце несамовито калатати в грудях, а пальці — тремтіти від хвилювання. 

Їхні обличчя опинились надто близько. Її погляд мимоволі опустився на його повні, чуттєві губи, перш ніж вона знову глянула йому в очі. Щоки вмить спалахнули від жару, що багрянцем розквіт на її блідій шкірі, й вона знітилась від власної реакції. 

— Ти забула, що сталося з тобою минулого разу? — запитав Діон. Він не зводив з неї погляду — уважного, глибокого, майже зачарованого. Його гарячий подих торкнувся чутливої ділянки на її шиї, й вона відчула, як на шкірі з'явились сироти.  — Ти не поїдеш в Абернаті одна.

— Я тебе не розумію. Ти сам сказав, що ліпше триматися від мене якнайдалі. 

— Ти винна мені чималі гроші. Я не хочу залишитись ні з чим лише тому, що у тебе абсолютно відсутній інстинкт самозбереження. 

— Тобто, ти це робиш тільки через гроші? Не очікувала, що ти настільки приземлений, Діоне Руайє.

— Можеш вважати, що я роблю інвестицію в безпечне повернення моїх коштів, — кинув він з тією дразливою, хлопчачою усмішкою, що неабияк бентежила її.

Діон усміхнувся, натягуючи повіддя:

— Тримайся міцніше, міс Салліван.

Вона кивнула, повернувшись до нього спиною. Різкі перепади його настрою збивали її з пантелику, однак поруч із ним вона почувалася в безпеці. І, як не дивно, Соло знала — йому можна довіряти.  

Кінь плавно рушив уперед, поступово набираючи швидкості. Його копита ритмічно вистукували по твердій землі, здіймаючи легкі хмарки червонуватого пилу, що мерехтів у променях призахідного сонця. Плейнв’ю стрімко віддалявся, розчиняючись у далечині — маленька, ледь помітна пляма на лінії горизонту. Над їхніми головами розливався калейдоскоп вечірніх барв — помаранчевих, рожевих, фіолетових, — обіцяючи ясну, зоряну ніч. Сутінки повільно огортали прерію прохолодою, а простір навколо наповнювався тишею, яку порушував лише дзвінкий скрекіт цикад.