Тринадцять.

На горизонті, на тлі яскраво-синього вечірнього неба, чітко вимальовувався темний силует старої водонапірної вежі — одинокої конструкції, що стояла на низькому пагорбі, трохи осторонь від останніх покинутих будинків Плейнв’ю. Вона здіймалась, наче мовчазний вартовий часу, що давно втратив значення, — облізла, іржава, зі сталевим каркасом, який колись здавався вічним, а тепер скрипів від найменшого пориву сухого вітру.

Металева обшивка вежі була подряпана й облуплена, залишки тьмяної фарби ще трималися клаптями — сліди тої епохи, коли її ще обслуговували. Навколо вежі простяглася суха, виснажена земля. Пожовклі бур’яни й порепана, потріскана поверхня ґрунту нагадували про те, що дощ тут бував хіба що раз на кілька місяців, якщо не рідше, а трава давно втратила свій зелений відтінок і перетворилась в сіро-золотаву, ламку солому. Вона хрустіла під копитами коня, наче старий газетний папір. 

Соло прив’язала Кроу до іржавої металевої огорожі, що оточувала основу водонапірної вежі. Ланцюг задзеленчав, коли вона зачепила його за вигнуту арматуру, на якій ще тримались залишки старої таблички з облізлими літерами. Кінь нетерпляче пирхнув, відганяючи хвостом настирливих мух. Поблизу, за кілька кроків від нього, ріс одинокий мескіт. Його розлогі, колючі гілки тягнулися до неба, ніби самотньо боролися з пекучим сонцем, що вже хилилось до заходу. 

Соло присіла під деревом, на потріскану землю, притулившись плечем до сухого стовбура. Дрібне гілля з ріденьким листям кидало сплутану тінь, яка хоч і не давала справжньої прохолоди, та все ж прикривала від сліпучого світла.

Навколо було тихо, лише десь у високій траві шаруділи комахи, а вдалині, з боку залізниці, іноді долинали глухі звуки — чи то вітер грав у старих дротах, чи щось гойдалося на забутому складі неподалік. Повітря було сухе, просякнуте запахом гарячого пилу, чебрецю й давнього іржавого металу.

Вона зняла капелюха, витерла носовичком чоло й на мить заплющила очі. Її думки плуталися, серце билося неспокійно, але зовні вона здавалася зосередженою і навіть безтурботною — ніхто б не здогадався, що за буря панувала в її душі. 

Після того як Соло залишила ферму, вона навідалась в кілька місць, сподіваючись бодай трохи розплутати павутину таємниць, пов’язаних зі спільними справами батька та Олдена. Першим пунктом її пошуків став офіс окружного клерка Освальда Пікерінга — похмуре приміщення на другому поверсі адміністративної будівлі суду з цегляними стінами й застарілим вентилятором, що безнадійно гудів десь у кутку.

У задушливій кімнаті, де пахло старим папером, потом і пилом, вона знову зіткнулася з непривітною постаттю самого клерка. Його погляд крізь скельця окулярів був байдужим і колючим, а губи стискалися в пряму лінію щоразу, коли вона намагалася втрутитися в його монотонне бурмотіння. Він навідріз відмовився ще раз показати їй документи на спадщину, й кожна його коротка, різка відповідь зводилася до одного: «Усі папери вже були надані для копіювання. Незабаром отримаєте їх поштою».

Соло намагалася витягти з нього хоч трохи більше — зміст недавньої угоди, про яку згадував Енді, ім’я нотаріуса, дату її підписання,— та її слова розбивалися об холодну стіну бюрократичного невдоволення. Пікерінг був чемним, але його фальшива чемність неабияк дратувала дівчину. Кожна фраза звучала так, ніби вирізьблена на граніті — твердо, остаточно, без права на уточнення чи сумніви.

Не отримавши жодної конкретики від Пікерінга, Соло вирушила до реєстраційного офісу округу, розташованого поверхом нижче. Тут, серед рядів високих стелажів, заповнених товстими книгами реєстрації та скрипучих металевих шаф, вона провела кілька годин, переглядаючи кадастрові книги та земельні реєстри у пошуках згадок про сімейну ферму.

Її цікавили ключові пункти: попередні власники, дати передачі права власності, наявність іпотеки, обтяжень або заставних прав. Поступово, крізь пил сторінок і дрібний почерк нотаріальних записів, почала вимальовуватись картина — ферма колись належала матері Соло, Розалін, а після її смерті право власності формально перейшло до Гаррета Саллівана без будь-яких судових спорів, згідно з заповітною процедурою, що, на перший погляд, не здавалося підозрілим. Та в архіві окружного реєстраційного офісу Соло натрапила на кілька незбіжностей, які почали ламати цю зовні логічну схему.

По-перше, дати відкриття спадкової справи в документах, що зберігались у Пікерінга, не збігались із записами у державному реєстрі — там справа була заведена майже на місяць пізніше. По-друге, в офіційній копії заповіту, що зберігалась у реєстраційній книзі, вона побачила приголомшливу деталь: згідно з оригінальним текстом, “ферма мала перейти у власність Солени Салліван, єдиної дитини Розалін, після досягнення нею повноліття”. Це суперечило всьому, що вона побачила в архіві. Виявляється, батько привласнив ферму, поселив на ній свою нову сім'ю, а збанкрутувавши її, поклав око на три тисячі доларів, що мали “дістатися” дівчині після шлюбу з Олденом.

Соло застигла з документом у руках, поки всередині неї наростала глуха лють вперемішку з гіркою образою. У той час, коли вона — маленька п’ятирічна дівчинка — покидала свій дім, батько вже мав на руках заповіт, де чорним по білому було написано: ферма належатиме їй. Але замість того, щоб виконати останню волю Розалін, він змовчав і повністю привласнив спадщину.

На щастя, працівниця офісу — жінка, на ім'я Джозі — виявилася значно доброзичливішою за клерка зверху. Вона допомогла зорієнтуватися в архівах і надала копії ключових документів: витяги з реєстру прав власності, записи про погашення іпотечних зобов’язань і підтвердження про відсутність нових застав за два останні роки.

Наостанок Соло навідалась до кількох місцевих адвокатських контор. Вона діяла обережно, не розкриваючи всього, що дізналася в реєстраційному офісі — надто ризиковано було комусь довіряти. Формально вона звернулась в адвокатські контори з простим проханням: проконсультувати її щодо отримання грошової частини спадку, залишеної їй матір’ю. Дівчину особливо цікавило, чи можливо обійти умову, згідно з якою кошти будуть виплачені лише після укладення шлюбу — пункт, який здавався їй безглуздим та нерозумним. Та жоден із юристів не захотів глибше вдаватися у справу. Один лише кивнув з цікавістю, почувши про шлюбну умову, і сказав, що це досить рідкісна практика й така умова може бути оскаржена, якщо вдасться довести її незаконність чи підтасування. Однак, щойно Соло називала своє прізвище, настрій юристів різко змінювався.

— З вашим батьком краще не мати справ, — сказав їй один літній адвокат, перегортаючи її нотатки. — Навіть якби я погодився, судовий процес може затягнутися на роки. І якщо правда про зміст заповіту стане відомою завчасно, це може зіграти не на вашу користь.

Інший прямо заявив: без доступу до оригіналу заповіту або офіційного свідоцтва про спадкування він не може нічого зробити. А відкриття такої справи потребуватиме публічного звернення до суду, що приверне увагу — зокрема, її батька. Адже негоже їй самостійно оскаржувати умови спадкування. “Чому б вам просто не вийти заміж? Я чув, ви заручилися з Артуром Олденом…”

Соло зрозуміла: закон на її боці лише теоретично. Практично ж — вона залишалася сам на сам із заплутаною спадковою історією, підробленими документами й неможливістю отримати так потрібні їй гроші. 

— Міс Салліван? — легкий доторк до її плеча змусив її здригнутися.

Соло рвучко розплющила очі. Перед нею розпливлася знайома постать, спершу розмита в сонячному відблиску, що нещадно бив їй в обличчя. Довелося, прикрити долонею очі, щоб побачити його чітко.

Діон Руайє стояв, схилившись над нею. Його біла сорочка переливалась тонкими відблисками, а розтріпане волосся спадало на чоло. На чуттєвих губах грала ніжна усмішка, від якої серце Соло миттєво почало битися швидше. Здавалося, він з’явився не з реального світу, а з якоїсь далекої думки чи спогаду. Рукави сорочки були акуратно закочені до ліктів, відкриваючи сильні, засмаглі передпліччя з тонкими жилами, що напружувалися при найменшому русі. Сонцезахисні окуляри приховували його очі, але навіть крізь них вона відчувала його пильний, уважний погляд.

— Ти заснула, — м’яко сказав він. Його голос був трохи нижчим, ніж вона пам’ятала, із легкою хрипотою, що наче йшла з глибини його грудей.

Соло сіла рівніше, намагаючись не видати, як збентежена його виглядом. Він виглядав… по-іншому. Менш стримано, менш "офіційно", одягнений в сорочку та бежеві слакси замість звичного темного костюма. Просто — чоловік. Упевнений, небезпечний у своїй мовчазності. Красивий до неможливості.

Вона не могла відвести від нього погляду. Було щось майже нестерпне в тому, як невимушено він рухався — спокійно, з тією внутрішньою зібраністю, що дістається при народженні. Його присутність заповнювала простір, навіть коли він мовчав. Особливо — коли він мовчав.

— Я... я, мабуть, не помітила, як задрімала. — Вона опустила очі, ховаючи розгубленість. Документи, які вона тримала, щоб показати йому, зсунулися на коліна — ті самі документи, що перевернули її світ.

Діон кивнув, але не відповів одразу. Вночі він бачив зовсім іншу Солену Салліван — не ту стриману, рішучу дівчину, яка поводилася сміливо і говорила все, що думає, а вразливу, самотню, майже розгублену. Вона нагадувала полохливого птаха, який злетів із гілки посеред бурі й марно шукав безпечного місця, де можна сховатися від світу.

Тоді, у темряві, між тінями та нерозказаними історіями, він побачив щось, що не полишало його й досі — справжню Солену, оголену до нервів, з очима, в яких жила не лише злість, а й біль. Біль, про який вона нікому не розповідала.

І зараз, коли вона сиділа перед ним під вечірнім небом, зі слідами втоми на обличчі та напруженими пальцями, що стискали край паперів, Діон розумів — вона так само шукає опору. 

— Чому ти вибрала це місце? — поцікавився він, протягуючи їй руку, щоб допомогти встати. — Могла б просто прийти в мій офіс ще раз. Чи боїшся, що нас помітять разом?

Соло прийняла його руку — тверду, теплу — й підвелася, злегка відвернувши обличчя від сонця. Доторк його долоні обпік її. Мимоволі ковзнувши пальцями по його пальцях, вона згадала, як вчора трималася з ним за руки, як шукала прихистку в його обіймах, і її щоки вмить опалило гаряче збентеження.

— Мене мало хвилює, що скажуть люди, — відповіла вона, нервово провівши язиком по сухих губах. — Мій батько шукатиме мене. А звідси дорога веде просто в Абернаті, тому... це здалося вигідним. 

— Ти зібралася в Абернаті? — його брови зрушились вверх з легкою іронією. — Гадаю, твій наречений не в курсі. 

— Звідки ти знаєш? — питання було безглуздим, та все одно злетіло з її губ. Вона відчула, як стислося її серце — чомусь не хотілося говорити йому про заручини з Олденом. Наче це мало якесь значення…

— Твоє фото з Олденом майорить на шпальтах “Plainview Ledger”, — мовив Діон, знизуючи плечима. 

— Що ж, відтепер я стала популярною.

Соло криво усміхнулася — вона не очікувала, що в газетах напишуть про заручини, та ще й так швидко. Це було як удар без попередження: батько з Олденом навмисне постарались. От тільки для чого? Хіба недостатньо було того принизливого моменту, коли Олден на очах у всіх надів їй на палець обручку — холодну, важку, чужу? Ту саму, що тепер лежала на дні її сумки, загорнута в носовичок, ніби щось брудне.

— Навіщо ти попросила зустрітися? — запитав він, знімаючи окуляри.

Його темні очі — кольору розпеченого сонцем бурштину з мідними плямами навколо зіниць — пройшлися по її фігурі, ковзаючи уважно й невимушено, але настільки пронизливо, що Соло здалося, ніби він бачить її наскрізь. Її обличчя залишилось незворушним, зате всередині все завмерло. Його погляд — глибокий, мовчазний, гострий — викликав змішане відчуття тривоги й дивної розради. Від нього шкіру всипали сироти й вона ледь помітно здригнулася.

— Я розумію, ти не хочеш, щоб я була присутньою у твоєму житті, — Соло завагалась, відчуваючи, як боляче її тоді вжалили його слова, — і розумію, що на те є серйозна причина, але…

— Серйозна причина? — перебив її Діон. Його голос прозвучав глухо, а кутик вуст скривився у презирливій подобі усмішки. — Ти це так називаєш?

У повітрі зависла тиша, важка, як камінь, що щойно впав між ними. Його виразне обличчя помітно зблідло, гострі вилиці ще різкіше окреслилися під шкірою, а щелепа стиснулася так, ніби він ледь стримується, щоб не образити її. Темні очі перетворилися на розжарені вуглики, в яких пульсувала люта ненависть — настільки пекуча, що, здавалося, могла спопелити все навколо. Кожна риса його красивого обличчя — від напружених вилиць до ледь скошених брів — ніби кричала про глибоке, вкорінене презирство не лише до неї, а до всієї її сім'ї.

Соло помітила, як його руки стиснулися в кулаки. Кісточки на них побіліли, чітко виступаючи під натягнутою шкірою, мов грані каменю, що от-от трісне від внутрішнього напруження. Сухожилля тремтіли, зраджуючи ту силу, що він вкладав у самоконтроль. Вона затамувала подих — не від страху, а від чогось гіршого: передчуття, що безодня між ними ніколи не зникне. 

Їй довелося відійти до металевої огорожі. Іржаві прути впилися їй в спину — холодні, шорсткі, мов попередження, що далі відступати нікуди. За її плечима здіймався темний, загрозливий силует вежі, чавунні конструкції якої поскрипували від легкого вечірнього вітру, додаючи чогось зловіщого і неминучого. Повітря навколо стало важким, напруженим, мов перед грозою.

Реакція Діона була не просто несподіваною, вона була приголомшливою. Він стояв перед дівчиною, мов натягнута тятива, готова випустити отруйну стрілу їй в самісіньке серце. Його очі палали темним жаром, що не лишав жодного сумніву — його гнів був не просто імпульсом, а накопиченою роками жагою помсти. Груди важко здіймалися під тонкою сорочкою, ніби в кожному вдиху стримувалась буря, а губи тремтіли від надміру слів, які ще не прорвалися назовні, та вже жалили гірше за отруту. Соло відчувала, як вони застигли в тиші, точно незримі леза, поки його прихований гнів наростав з кожною секундою, перетворюючись у важку свинцеву хмару над їхніми головами.

— Не варто було нам зустрічатися, — врешті, мовила вона. Її очі нагадували потемнілі фіалки після нічної грози. — На мить мені здалося, що я можу довіритись тобі, адже ти ненавидиш мого батька і він не зможе тебе купити… та я помилилась. 

— Вчора я допоміг тобі, бо ти виглядала… жалюгідно, — відповів Діон з крижаною прямотою. — Мені стало тебе шкода, ось і все. 

— Я не потребую чужого жалю, — відрізала вона, спокійно дивлячись йому у вічі — надто спокійно для того вогню, що палав у ній. — Ти, можливо, вважаєш мене слабкою, та я вмію справлятися з проблемами самотужки. 

— Справді? — гірко всміхнувся Діон. Його усмішка була холодною, з тих, які б'ють міцніше за ляпас. — То чого ховалася на тих сходах посеред ночі? Чи там, звідки ти приїхала, така традиція — тікати з дому після заручин?

Вона різко зітхнула, наче від удару. У фіалкових очах спалахнув гнів:

— Я не просила тебе про допомогу. Ти добре знав, хто я, і все одно відвів мене у свій офіс.

— Я не такий підлий, як твій батько. З тобою могло статися що завгодно.

— Дякую, що повівся, як справжній джентльмен.

Вони обоє замовкли, не відводячи очей одне від одного. Напруга між ними більше не пекла — тепер вона обпікала зсередини.

Діон злегка насупив брови, намагаючись розібратися в тому, що коїлось з його серцем. Він не хотів зачіпати її гордість. Не хотів ображати її, але все в ній — голос, очі, навіть отой виклик у позі — дратувало й притягувало водночас. Соло пробуджувала в ньому почуття, які Діон давно вважав викоріненими. Вона зачаровувала його — не лише зовнішністю, а тим, як трималася, як говорила, як уперто не дозволяла собі зламатись. І це зводило його з розуму.

Він думав про неї — частіше, ніж хотів би зізнатися навіть самому собі. Від тієї першої, майже абсурдної зустрічі, коли вона ледь не потрапила під колеса його автомобіля, і до сьогодні, коли він увірвався до кабінету, сповнений люті на Олдена, й побачив там лише свою матір. 

Вона була для нього справжнім викликом. Недосяжна, мов вітер у полі, який не можна спіймати, і водночас колюча, як стерня під босими ногами. У її мовчанні було більше сили, ніж у чужих криках, а у її погляді — занадто багато впертості, що межувала з розпачем. Це не була та гордість, якою хизуються в голос і яку носять, мов коштовність. Ні. Це була впертість із корінням, що вросла в неї ще з дитинства, загартована роками самотності, зради й мовчазної боротьби з усім, що ламало. 

— Навіщо ти покликала мене? — врешті, запитав він.  

— Це вже немає значення. Вибач, що відібрала у тебе вільний час.

Соло квапливо запхала документи до сумки — ті самі, що весь час стискала, мов останню опору, — й підійшла до коня. Вона картала себе за власну спонтанність: дарма призначила цю зустріч. Треба було відразу їхати в Абернаті, а не плекати марні надії, ніби Діон погодиться їй допомогти. 

— Тобто, тепер ти нічого не скажеш? — його голос прозвучав над самісіньким її вухом. 

Хлопець різко піймав її за зап’ясток, змушуючи зупинитись. Його рух був імпульсивним, навіть несвідомим — наче інстинкт. Він силоміць розвернув її до себе, і Соло зойкнула від несподіванки. Їхні очі зустрілися — напружено, сердито, майже з викликом.