Шість.

Вона ледве розліпила налиті важким свинцем повіки, відчуваючи, як голову розриває від пекельного болю, ніби в неї вчепилися розпеченими металевими щипцями, безжально стискаючи скроні.

Кімната, в якій вона знаходилась, була незнайомою їй. Крізь важкі оксамитові портьєри глибокого смарагдового кольору всередину проникало приглушене сонячне світло, а тканина м'якими складками спадала на землю. Стіни були обклеєні шпалерами з ледь помітним, витканим срібною ниткою дамаським візерунком, що елегантно грав у півтіні. Висока стеля з ліпниною по кутах додавала простору та величі.

Під вікном величаво розташувався масивний письмовий стіл з полірованого темного дуба на витончених різьблених ніжках. Його стільниця була акуратно заставлена предметами, що свідчили про інтелектуальні інтереси власника: розкрита книга у шкіряній палітурці з золотим тисненням, чорнильниця з важкою кришталевою пробкою, кілька гусячих пер та стопка цупкого кремового паперу. Поруч лежала бронзова лупа та старовинний компас у дерев'яному футлярі.

Біля стіни знаходилась книжкова шафа з темного дерева, її скляні дверцята захищали зібрання класичної літератури та філософських трактатів у твердих палітурках, а на одній з полиць виднілася невелика порцелянова статуетка вершника — явна згадка про військову службу або родинні традиції.

У кутку кімнати розмістилося зручне глибоке крісло з високою спинкою, оббите шкірою темно-зеленого кольору, поруч з яким стояв невеликий круглий столик на тонкій ніжці. Підлога була застелена вовняним килимом зі східним візерунком у бордово-золотих тонах. На стінах висіли кілька картин у масивних золочених рамах із зображенням предків, які мали суворі, але шляхетні обличчя.

Соло спробувала підвестися. Вона лежала на м'якому шкіряному дивані, все ще одягнута у свою сорочку, що перетворилася на брудну, місцями розірвану ганчірку. Тонка вовняна ковдра зіслизнула з її плечей на підлогу, оголяючи руки та ноги, покриті подряпинами, на яких засохла й почорніла кров. Її м'язи напружилися від болю, а тіло миттєво запротестувало. В очах замиготіли чорні цятки й дівчина відчула, як голова пішла ходуном, заважаючи ясно мислити.

— Вам не можна робити різких рухів, — прозвучав глибокий, оксамитовий голос з того кутка, де стояло крісло.  

Дівчина повернулася на його звук, що змусив шкіру всипатися сиротами, й помітила там хлопця. Він напівлежав у кріслі, схрестивши руки на грудях і зажмуривши очі. Сплутане золотисто-каштанове волосся пасмами падало на його розслаблене чоло, а тонкі промені світла, що несамовито пробивалися крізь щільну тканину портьєри, м'яко окреслювали чіткі, гострі вилиці.

Її погляд мимоволі затримався на ньому. У напівтемряві кімнати його постать випромінювала якусь неприступну велич. Мужність читалася в кожному контурі його сильного тіла, у вольовому підборідді, у правильних, витончених рисах його обличчя, а в спокійній позі відчувалася прихована сила, що надавала йому подібності з хижаками. 

Він був вродливим. Його обличчя, навіть у стані спокою, несло відбиток сильного характеру. Прямий, чітко окреслений ніс додавав його профілю аристократичної різкості, а глибоко посаджені очі під акуратними темними бровами безсумнівно, випромінювали проникливість і владність. Його губи, повні й м’які, з чітко окресленими контурами, манили до себе погляди, ніби магніт. Нижня губа злегка виступала вперед, утворюючи природну тінь, що додавала виразності всьому обличчю, а тонка, ледь помітна лінія, що перетинала нижню губу посередині, надавала його губам особливої чуттєвості. 

— Де це... де я опинилася? — прохрипіла Соло, обережно спускаючи затерплі ноги на холодну підлогу. Гострий біль пронизав правий бік, змусивши її скривитися й застогнати.

— У мене вдома, — спокійно відповів незнайомець. — Ти довго була непритомна, і я, чесно кажучи, не знав, куди тебе везти.

— А... а лікарня? Про лікарню ти зовсім не подумав?! 

— Та, що там, у Лаббоці? — він криво усміхнувся. — Ти б, серденько, швидше покинула цей світ, ніж ми б туди доїхали.

— Що ж, в мої плани поки що не входить смерть. 

— О, це чудова новина! Бо знаєш, у мене теж немає жодного бажання провести залишок своїх днів за ґратами через твою смерть. 

Він нарешті розплющив очі, і його погляд — холодний та пронизливий, мов лезо клинка — одразу прикував її, змусивши знітитись. Очі кольору рідкісного бурштину палали червонувато-мідним відтінком, здаля нагадуючи застигле полум’я — те, що здатне і зігріти, і обпекти. Здавалося, у їхній глибині мерехтить не просто світло, а сама сутність ночі, безмежної й холодної. 

Соло нервово провела язиком по сухих, потрісканих губах, відчуваючи, як сильно пересохло у роті.

 — То... то це ти на мене наїхав? — ледь чутно промовила вона, намагаючись пригадати все те жахіття. 

— Ти, крихітко, кинулася просто під самісінькі колеса моєї машини, — його голос звучав рівно, але в ньому відчувалася ледь прихована досада. — Якби я не зреагував миттєво, крутнувши кермо, ти б зараз розмовляла зі святим Петром, не інакше. 

— В той... в той момент я абсолютно нічого не бачила… твій автомобіль виник ніби з нізвідки… — її голос тремтів, видаючи пережитий страх. 

— А я на мить подумав, що переді мною з'явилася примара з того світу. Та хто ж так шалено вилітає на дорогу серед ночі, зі скуйовдженим волоссям, ледь прикрита однією сорочкою? Ти, часом, не з глузду з'їхала?

— Там... там були грабіжники... вони гналися за мною... а потім один із них... вистрілив... я злякалася і хотіла перебігти на протилежний бік… 

— Коли я нарешті вибрався із машини, окрім тебе, посеред дороги не було ані душі. Можливо, ці твої "грабіжники" вирішили, що ти вже відправилася до праотців, тому й втекли звідти якомога швидше, — його слова прозвучали скептично.

— Виходить... твоя поява врятувала мене від них, — зітхнула вона. Її руки тремтіли, тому довелося стиснути їх в кулаки, щоб не показувати, наскільки сильний страх вона пережила в той момент.

Він криво посміхнувся, його бурштинові очі блиснули в напівтемряві кімнати: 

— Мушу визнати, таким незвичайним способом я ще не мав нагоди рятувати жодну вродливу панянку. Зазвичай це відбувається більш... елегантно.

— Мені прикро, що так сталося. Я завдала тобі клопотів. 

— Забудь про це. Ти принаймні лишилася живою, я не отримав безкоштовну путівку до в'язниці, ну, а машину я полагоджу. Звісно, ремонт обійдеться тобі в кругленьку суму, бо Aston Martin — автівка не з дешевих. 

Вона кивнула. Доведеться продати будиночок в Абернаті, щоб покрити витрати, якщо, звісно, знайдеться відчайдух, готовий купити розвалюху посеред поля. Але незнайомцеві не варто про це знати — вона ж, як-не-як, багата спадкоємиця, для якої сума не має значення. От тільки до боргів, що батько повісив на неї, тепер доєднається ще один. 

Хлопець плавно підвівся з крісла й підійшов до неї. Тепер Соло могла розгледіти його повністю. Одягнений в просту білу сорочку та темні, добре скроєні штани, він виглядав елегантно й стримано. Його сорочка була бездоганно випрасувана, а злегка підкочені рукави оголювали сильні передпліччя та красиві руки з тонкими, музикальними пальцями. 

— Зрештою, я не повіз тебе до лікарні, але викликав для тебе лікаря, — промовив він. — Гадаю, до того, як він прийде, нам обом буде спокійніше, якщо ти трохи причепурися.

Щоки дівчини спалахнули від сорому. Його погляд безцеремонно пройшовся по її фігурі й тільки тепер вона збагнула, що весь цей час сиділа перед ним майже голою. 

— Я відведу тебе у ванну кімнату… й не дивися на мене так. В цьому домі ніхто про тебе не знає, тому я не можу покликати нікого з прислуги — вони відразу все докладуть моїй матері. 

— Я самотужки дойду…

— Ти впевнена? — його брови питливо зрушилися вверх, а на губах з'явилася іронічна усмішка. Він протягнув до неї руки: — Краще не капризуй і йди до мене.

Соло спробувала встати, відчуваючи, як тіло пронизує гострим болем. Її ноги здавалися налиті свинцем й абсолютно не слухались її, а в скронях несамовито пульсувала кров. Вона вперто подалася вперед, зціпивши зуби, впевнена, що впорається без його допомоги, але ледь ступила один крок. 

Перш ніж її ослаблі ноги зрадливо підкосилися, міцні руки хлопця обережно, але владно підхопили її, не дозволяючи впасти на холодну твердь дерев'яної підлоги. Він притягнув дівчину ближче до себе, його пальці миттєво зімкнулися в замок на її талії, й вона відчула тепло його тіла крізь тонку тканину своєї сорочки. Між ними раптово виникла близькість, якої Соло ніколи не знала; своїми діями він порушував абсолютно всі мовчазні кордони, встановлені між чоловіком та жінкою, й, вочевидь, не хвилювався про соціальні табу. У його несподіваних обіймах, серед страху й слабкості, її серце забилося частіше, а в животі зародилося незнайоме хвилювання, від якого затремтіли коліна. Вона відчула його спокійне дихання біля своєї скроні. Ледь вловимий аромат дорогого одеколону п'янко вдарив їй у ніс, і вона крадькома вдихнула його запах, що мав у собі щось стримане та благородне. Холодна свіжість лаванди та гіркуватого розмарину перепліталася з нотами кедра й легким відтінком амбри, створюючи відчуття чогось сталого, надійного — мовби перед нею була не просто людина, а цілий світ, здатний захистити від усього. 

— О, настоятелька пансіону, що плекав мою юність, без сумніву, заклеймила б мене печаттю гріха та віддала б анафемі, як єдину з тих, хто заблукав у темряві невіри, якби увійшла сюди, — пожартувала дівчина, зустрівши зосереджений погляд бурштинових очей. 

Через його високий зріст їй довелося підняти голову, й цей рух виявився надто сміливим — тепер вона бачила його обличчя зовсім близько: стримане, з ледь помітною усмішкою в куточках чуттєвих губ, і щось у глибині його погляду змусило її серце затріпотіти. 

— Але ти, зізнаюся, зовсім не схожа на тих смиренних голубок у чорних сукнях, що побачивши чоловіка хрестяться так, ніби перед ними сам диявол постав із пекла, — весело промовив він. 

— Бо чорну сукню, — відпарувала Соло, відчуваючи, як до неї повертається колишня гострота язика, — я з превеликим задоволенням проміняла на зручні штани.

— То ти у нас революціонерка? — його брови злетіли вверх від удаваного подиву.

— В якомусь сенсі так і є. 

— Гаразд, моя маленька революціонерко, — в його голосі з'явилася м'яка іронія, — твою набожну настоятельку навряд чи донесуть сюди вітри молитов, а от моя люба maman може завітати будь-якої миті. Тож, гадаю, настав час віднести тебе до ванної кімнати й нарешті піти розшукати того лікаря, поки вона не вирішила особисто перевірити, що тут відбувається.

— Тобі не обов'язково мене нести…

— О, ні, люба, це ти даремно, — хлопець з легкістю підхопив її на руки, немов пір'їнку. Соло ахнула від несподіванки, відчуваючи, як він притискає її до себе, й аби не впасти, інтуїтивно обійняла його за плечі. На мить їхні погляди зустрілися, і в бурштинових глибинах вона знову побачила ту незбагненну суміш холодності та прихованої цікавості, що так збентежила її. 

— Гаразд, — тихо зітхнула вона, намагаючись приборкати внутрішнє хвилювання та змушуючи себе розслабитись у його обіймах. Він просто допомагає їй, нічого більше. Чому тоді вона так нервується? Чому серце так вперто б'ється, як полохливий птах у клітці, а по тілу розливається незнайоме тепло? Адже у неї є набагато серйозніші проблеми: батько… містер Олден… будиночок в Абернаті… грабіжники… борги… Ось про що вона має думати, а не про його сильні руки, що так легко несуть її до ванної кімнати.

***

Його одежа, яку він люб'язно запропонував їй, все ще зберігала ледь вловимий, приємний аромат його одеколону. Штани, звісно, виявилися їй завеликими — довелося кілька разів підкотити широкі штанини й тугіше затягнути шкіряний ремінь на талії, щоб вони не звалилися. Зате ідеально випрасувана сорочка глибокого турмалінового кольору виявилася на диво зручною та приємною до тіла. Її м'яка тканина ніжно облягала плечі, даруючи відчуття комфорту. Прості замшеві туфлі на низьких підборах, взяті у його сестри, були зручними й майже точно її розміру — лише трохи вільними на п’яті. 

Вперше відтоді, як доля закинула її до Плейнв'ю, а потім в Абернаті, Соло відчула, як напруга нарешті відступає, звільняючи місце для довгоочікуваного спокою. Вона розслаблено лежала на м'якому дивані, виконуючи настанову лікаря провести кілька днів у повній бездіяльності, уникаючи будь-якої фізичної активності. Легкий струс мозку все ще нагадував про себе тягучим головним болем та періодичними нападами запаморочення, тому лікар суворо застеріг її уникати різких рухів та яскравого світла.  

— Ви ще легко виплуталися, міс, — повідомив він, виписуючи рецепт на заспокійливі ліки та щось від головного болю. — На щастя, обійшлося без серйозних травм. Але кілька днів спокою в ліжку вам не завадять. Можлива також легка амнезія на події безпосередньо перед зіткненням — це звичайна реакція на струс. Слідкуйте за своїм станом, і якщо головний біль посилиться або з'являться інші тривожні симптоми, негайно дайте мені знати.

 Звісно, вона промовчала про те, що зовсім не збирається безпорадно лежати в ліжку, коли в Плейнв’ю на неї чекала новоспечена родина та справи на фермі. Її мало турбувало, що більша частина тіла вкрилася лілово-синіми плямами, а на спині з’явилися гематоми. Лікар запевнив, що біль вщухне за тиждень, однак праву ногу, яку він дбайливо перев’язав еластичним бинтом, доведеться берегти значно довше. Та це аж ніяк не впливало на її рішення — вона твердо мала намір повернутися туди якомога швидше.

— Я приніс тобі вечерю, — хлопець увійшов до кімнати з тацею, наповненою спокусливими на вигляд стравами. На ній красувалася невелика порція запеченого філе морського окуня, политого лимонним маслом та посипаного свіжою зеленню. Поруч лежала гірка спаржі, обгорнутої тоненькими скибочками копченого бекону, та невелика порція картопляного пюре, прикрашеного дрібкою мускатного горіха. На окремій тарілці було розкладено свіжу малину, скибочки солодкої дині, яблуко та виноград, а завершував цю апетитну картину стакан апельсинового соку з тонкою скибочкою апельсина, що плавала у ньому. 

— Коли я приїхала додому, там про мене так не піклувалися, — усміхнулася Соло, забираючи тацю з його рук. 

— Певно, твої рідні не встигли за тобою засумувати.

Він прилаштувався в протилежному кутку дивана, розслаблено відкинувшись на м'яку шкіряну спинку. Його довгі ноги витягнулися вперед, здавалося, займаючи левову частку простору. Одна рука опустилася на підлокітник, а в іншій він тримав зріле червоне яблуко, що забрав з таці. 

— Як гадаєш… двадцять чотири роки — це мало?

Він похмурнів. Акуратні брови грізно зрушилися до перенісся, утворюючи над переніссям різку вертикальну складку, яка глибокою борозною перетнула його високе чоло. У бурштинових очах відобразився подив, змішаний з недовірою, й між ними миттєво запанувала важка, напружена тиша, наповнена несказаними питаннями та дискомфортом, що змусила дівчину пошкодувати про відвертість. 

— Не бери в голову — додала вона, відправляючи в рот повну ложку картоплі. — Я ляпнула, не подумавши. Краще розкажи, куди ти мене привіз. Мені необхідно завтра повернутися у Плейнв’ю. 

— Ти ж чула лікаря. Він заборонив тобі вставати й напружувати ногу. 

— Хочеш, щоб я тиждень провела у твоєму кабінеті й твоя мама, врешті, застукала нас разом? Тоді моя репутація буде назавжди зіпсована. 

 — Не схоже, щоб тебе це хвилювало, — його губ торкнулася ледь помітна іронічна усмішка. Він уважно спостерігав за нею крізь напівприкриті повіки, наче намагався розібратись, що коїться в її душі, поки його тонкі, красиві пальці неквапливо вертіли яблуко в різні сторони. 

Вона знизала плечима:

— То де ми?

— У Плейнв’ю, — відповів він, не відриваючи погляду від її обличчя, ніби чекаючи на якусь особливу реакцію.

Соло подавилася шматком риби. Її обличчя почервоніло, а очі наповнились слізьми. Вона судомно ковтнула повітря, намагаючись прочистити горло. Несподівана новина, поєднана з фізичним дискомфортом, на мить вибила її з рівноваги.

— Обережніше, — він стурбовано нахилився до неї, простягаючи стакан з апельсиновим соком. Його рука ледь торкнулася її плеча, й від цього випадкового жесту по її шкірі пробігла ледь відчутна хвиля тепла.

— Я... я чомусь подумала, що ми в Абернаті, — прохрипіла Соло, випиваючи сік одним великим ковтком.

— Я не мав жодного уявлення, хто ти така і де живеш, тому привіз тебе до себе додому, — нагадав він. — Здається, нам обом пощастило — ми мешкаємо в одному місті. 

— Це полегшує ситуацію… однак, я все ще не знаю, як тебе звати.

— Я вперше зустрічаю дівчину, яка не знає, хто я такий,  — губи хлопця розтягнулися в усмішці, від якої по її шкірі побігли мурашки, а внизу живота затріпотіли крилами метелики. Його усмішка була така ж невимушена, як і сам він — трохи зухвала, з ледь помітною ямкою на лівій щоці, що з’являлася лише тоді, коли він по-справжньому розважався. Вона мала в собі щось магнетичне: водночас хлоп’яче й чоловіче, легке, але впевнене — саме така усмішка могла збити з пантелику, звабити або змусити щоки палахкотіти. — Моє ім'я Діон Руайє, міс. 

— Солена Салліван, — промовила вона, простягаючи йому руку, щоб закріпити їхнє знайомство простим рукостисканням. Та щойно її пальці торкнулися його долоні, Діон завмер. Веселий вогник у його очах миттєво згас, усмішка зникла з обличчя, наче стерта невидимою рукою, а м’язи на щелепі напружилися, погляд потемнів.

— Твоє прізвище — Салліван? — повторив він повільно, з дивною, стриманою інтонацією. У його голосі щось змінилося — зникла легкість, натомість з’явилася холодна настороженість.

Соло відчула, як її серце раптово пришвидшило хід, а легке хвилювання, що ще мить тому здавалося приємним, перетворилося на тривожний поштовх десь під ребрами. Вона не розуміла, що саме викликало таку реакцію у нього.

— Так, — тихо відповіла вона, не прибираючи руки. — А це… має якесь значення?

Діон мовчав ще кілька секунд, але його очі вже не дивилися на неї — вони немов шукали щось у порожнечі за її плечима. 

— Ти права щодо того, щоб якнайшвидше повернутися додому, — сухо відповів він, ігноруючи її запитання. — Я відвезу тебе. 

— Тобто, на пояснення годі й чекати? 

— Нічого пояснювати. Тобі тут не місце, Солено… Салліван. 

Він різко зірвався з дивана, наче його щось обпекло, і тепер дивився на неї поглядом, у якому вирувала буря. Холод, відчуження, обережність — усе змішалося в його очах, які ще кілька хвилин тому випромінювали тепло. Вона мовчки кивнула. 

Відсунувши від себе тацю з недоїденою вечерею, Соло зібрала залишки гідності та самотужки підвелася на ноги. Біль у ребрах пронизав тіло, пульсуючи під шкірою, але вона не подала й знаку. Демонструвати свою слабкість — це вже було б поразкою.

— Ходімо, — сказала вона рівним голосом, удаючи, що з нею все гаразд. 

Діон навіть не запропонував допомогти їй. Він квапливо покинув кімнату, не озирнувшись, ніби тікав від неї. У повітрі лиш залишився запах його одеколону та тиша, напружена, як натягнута струна.