Сім.

— Й де тебе носило весь цей час?! — голос Гаррета, наче грім серед ясного неба, прогримів по всьому будинку. В його інтонації віяло не тільки гнівом, а й розчаруванням. Дівчина здригнулася, зупинившись на сходах, але вже за мить роздратовано закотила очі. Як завжди — надто пізно батько пригадав, що має ще одну доньку.

— Я не зобов’язана доповідати тобі про кожен свій крок, — холодно кинула вона, обертаючись до нього. Її голос був спокійний, але різкий, наче лезо. Суперечка з новоспеченою родиною не входила в її плани на вечір — не після всього, що з нею трапилося. Однак, напружене мовчання, що повисло в повітрі, здавалося, ось-ось спалахне, провокуючи сварку.  

Гаррет стояв посеред коридору, міцно стискаючи руки в кулаки. В його очах палали нестримні іскри люті, а м'язи на щелепі нервово сіпалися. Він дивився на дівчину презирливим поглядом, ніби вона вчинила щось злочинне.   

— Я вже говорив, що не дозволю паплюжити ім'я нашої сім'ї. 

— Я, звісно, перепрошую, але де ти був ці двадцять чотири роки? Чи не запізно нагадався розіграти роль дбайливого батька? — в її голосі зазвучала гірка іронія, а в очах вперше за короткий час, що вона провела на фермі, промайнула відкрита ворожість.

— Я не потерплю свавілля, Солено, — він проігнорував її запитання. — Поки ти живеш під одним дахом з моєю сім'єю, ти будеш поводитися належним чином, а свій гонор продемонструєш чоловікові… принаймні він зуміє витрусити з твоєї голови весь той мотлох, якого ти набралася в Остіні.

— До тебе все одно, що до віслюка звертатися — вдаєш, ніби не чуєш. Що ж, мені не важко повторити: ніякого весілля не буде! 

— Не ти будеш вирішувати… — спокійно, але з холодною рішучістю в голосі відповів батько. Його очі звузились, а щелепа знову сіпнулася.

— Та невже? — засміялася вона, зробивши крок уперед, ніби кидаючи йому виклик. Їхні погляди схрестилися, як два гострі клинки, що от-от пошматують одне одного. Соло відчула, як усередині неї закипає гнів — пекучий, неконтрольований, немов розпечене залізо в грудях. Кожне слово батька, кожна гримаса на його обличчі тільки підливали масла у вогонь. Вона була на межі — ще секунда, і вона зірветься. 

— Гадаєш, натягнула штани й пішла працювати з чоловіками, то це робить тебе однією з них? — його голос сповнився презирством, кожне слово звучало як ляпас. — Вважаєш, тепер можеш чинити, як заманеться, і більше не рахуватися з думкою інших? Я розчарую тебе, моя дорогенька, — його посмішка стала ще більш зловісною, — твій начальник звільнив тебе, щойно почув про твої весільні плани. Сказав, що редакція — не місце для пелюшок та каструль.

— Як у тебе тільки вистачило нахабства… — видихнула вона, ледь стримуючи крик. Її руки затремтіли, а пальці мимоволі стиснулися в кулаки. Здавалося, ще мить — і Соло кинеться на батька. 

— Нахабства? Я просто захищаю нас усіх від твоєї дурості.

 — Який ти благородний, виявляється! Як любиш свою сім'ю! 

Вона гірко усміхнулася, відчуваючи, як очі щипають пекучі сльози образи. В голові не вкладалося те, що він зробив, поки її не було на фермі. Вона навіть не подумала, що він подзвонить у редакцію, аби зруйнувати її майбутнє… А вона ж будувала свою кар'єру роками: ночами сиділа над матеріалами, в дощ та сніг гналася за новинами, терпіла упередження, жарти, недовіру... І все це — заради чого? Щоб батько, якому вона не потрібна, зруйнував усе одним дзвінком?

— Завтра одна з найбагатших та найвпливовіших сімей Плейнв’ю влаштовує благодійний вечір, — повідомив Гаррет, ігноруючи її приголомшений вигляд. — Ти підеш туди, щоб познайомитися з містером Олденом, й навіть не думай викинути якусь підлість. Емма буде наглядати за тобою. 

Соло мовчки дивилася на нього, намагаючись переварити все, що почула. У голові шуміло, мов після вибуху. Її мрії, надії, зусилля — все розтрощено кількома його словами. І він навіть не моргнув! Йому настільки байдуже, що з нею станеться, що він готовий продати її старому, огидному дідові, лиш би позбутися обтяжливих боргів, яких сам же й наробив. Невже наївно вірить, що вона погодиться? Що схилить голову, дозволивши керувати собою, мов лялькою на мотузках? Її гордість, впертість, прагнення до свободи — невже він не побачив цього? Невже вважає її настільки зламаною?

Вона різко розвернулася, її тіло здригнулося від стримуваного гніву. Не промовивши більше жодного слова, вона кинулася до своєї кімнати. Двері не просто зачинилися — вони з гуркотом хлопнули, аж стіни здригнулися, й у повітрі ще довго висів звук оглушливого удару, наче ляпас, кинутий у тишу. За цим гучним жестом відчувалася вся її розчавленість, біль і лють, які вона ледь стримувала у собі. Її очі палали, а серце шалено гупало, наче хотіло вирватися з грудей.

Ніякого весілля не буде, твердо вирішила вона, чого б це не коштувало їй. Її життя — її правила. Ні батько, ні хто інший не має права диктувати їй, як жити, а з містером Олденом та боргами вона розбереться по своєму, але не ціною власної свободи. 

*** 

Будинок Ітана та Кетрін Фостер розташовувався в найпрестижнішому районі Плейнв’ю — новому, елітному мікрорайоні, який місцеві мешканці вже встигли охрестити «перлиною передмістя». Тут поміж акуратно збудованих цегляних котеджів розкинулися доглянуті, яскраво-зелені газони та ідеально рівні, чисті тротуари, мов щойно викладені, без жодної тріщини чи натяку на бур’ян. Фасад будинку, збудованого на два поверхи, прикрашала елегантна біла колонада біля парадного входу, що нагадувала класичні американські маєтки. Великі панорамні вікна з охайними білими рамами відбивали сонячні промені, заливаючи інтер’єр теплом і світлом, а темно-зелені дерев’яні ставні надавали оселі відчуття домашнього затишку та водночас вишуканості.

До входу вела довга доріжка, вимощена дрібним сірим гравієм, акуратно обрамлена симетричними рядами кущів троянд, що цвіли рясно й розкішно — від ніжно-рожевих до насичено бордових відтінків. Збоку від будинку розташовувався доглянутий газон з дерев’яною плетеною гойдалкою, що м’яко погойдувалась на вітрі, а в глибині подвір’я виднівся невеликий фруктовий сад. Гараж на дві машини, прибудований збоку, свідчив про забезпеченість родини. 

Соло почувалася незатишно серед безлічі незнайомих людей, які з неприхованою цікавістю витріщалися на неї, поки батько, одягнутий в сірий костюм, зі стаканом віскі в руці, голосно плів байки про її "довгоочікуване повернення додому з Остіна", прикрашаючи історію родинними зв'язками, яких насправді не існувало. Вона стояла в тіні високого кипариса, біля столика, застеленого білосніжною лляною скатертиною, й розглядала присутніх, попиваючи шампанське з кришталевого келиха. Простий, але елегантний футляр глибокого малахітового кольору щільно облягав її струнку фігуру, підкреслюючи кожну лінію. Глибокий V-подібний виріз елегантно відкривав тонку шию, а довгі, прямі рукави додавали образу стриманості та певної строгості, яка вирізняла її серед жінок з оголеними плечима та короткими рукавчиками-ліхтариками. Відсутність будь-якого декору — жодних мережив, вишивки чи блискучих деталей — лише підсилювала враження простоти та зосередженості, роблячи її схожою на витончену, але незвичайну квітку серед манірно одягнених гостей. Єдиною прикрасою була тонка золота підвіска у формі фенікса, оздобленого крихітними блідо-фіолетовими аметистами, що висіла на її шиї. 

— Я не очікував, що ваша старша донька така красуня, — усміхнувся Гарретові невисокий кремезний чоловік у гірчичній сорочці та коричневих штанах, що ледь налізли на його пивний живіт. Він відвів Гаррета подалі від групи гостей, аби обговорити з ним угоду, яка обіцяла йому не тільки нові землі, але й вродливу наречену, з якої він не зводив хтивого погляду весь вечір.

— Вилита копія Розалін, — підтвердив Гаррет, направляючись до дівчини. Вона миттєво напружилась, помітивши, що батько веде до неї неприємного на вигляд чоловіка років за шістдесят. Здавалося, той щойно виліз із задушливої канцелярії, де роками перегортав одні й ті самі папери — зморшкувате обличчя з землистим відтінком шкіри, глибокі складки навколо рота, важке підборіддя, що зливалося зі зморщеною шиєю. Лисина, натерта до блиску, контрастувала з кущастими, неохайно підстриженими бровами, які зводились до насупленої лінії. Його маленькі, глибоко посаджені очі ховалися за товстими лінзами старомодних окулярів у металевій оправі — ці очі не мали тепла, лише постійну оцінку та розрахунок.

Попри низький зріст, він носив себе з удаваною гідністю людини, яка надто часто нагадує всім, скільки в нього землі, техніки та робочих. У його манерах відчувалась показна ґречність, за якою ховалося грубе марнославство, а ще від нього тхнуло тютюном, дешевим одеколоном та потом — сумішшю, яка справляла гнітюче враження на людей, що його оточували. 

 — Солено, серце моє, — солодко проспівав батько, коли вони зупинились біля неї, — хочу познайомити тебе з містером Артуром Олденом.

Його голос прозвучав настільки люб’язно, що це насторожило її ще більше, ніж якби він загримав на неї перед всіма. Виявляється, він чудовий актор. Та чи надовго вистачить його лицемірної майстерності? Адже вона збиралася зіпсувати вечір і батькові, і містеру Олдену, щоб більше в жодного з них не виникало запитання про її шлюб з цим огидним чоловіком навпроти неї. 

Артур зробив крок уперед й низько вклонився, при цьому його масивний живіт ледь не врізався в край столика. Він спробував бути галантним, але вийшло незграбно, майже гротескно. Втім, це не знітило його.

— Міс Салліван, — він простягнув свою велику, спітнілу руку, намагаючись схопити тендітну долоню дівчини, поки його очі жадібно блукали по її фігурі, зухвало затримуючись на кожній випуклості захованого під сукнею тіла. Вона ледь торкнулася його пальців, швидко відсмикнувши руку, наче обпеклася. На її обличчі з'явилася ледь помітна гримаса відрази, яку вона одразу ж спробувала приховати за фальшивою усмішкою.

— Добрий вечір, — сухо привіталася вона. 

— Ваш батько стільки років таїв від нас справжній скарб! Недарма він це робив! Я вражений вашою красою…

— Тільки не вдавайте, що ваші слова — це правда. Аби не угода, вкладена між вами та моїм батьком, моєї ноги тут не було б.

Артур завмер на мить. Його посмішка зблякла, очі звузилися, а обличчя швидко набуло багряного відтінку — наче в людини, яка от-от вибухне, але мусить стримуватися через публічність моменту. Його товсті пальці зібралися в кулак, а груди піднялися в напруженому вдиху. 

— Отакої! — сказав він із фальшивим сміхом, що більше скидався на роздратоване хрипіння. — Я аж ніяк не хочу, щоб ви думали, ніби я погодився одружитися з вами через якусь там угоду. Зрештою, шлюб — це союз двох сердець, еге ж? І моє серце, скажу вам відверто, вже не молоде, але ще здатне полум’яно кохати таку вродливу квіточку, як ви. 

Соло відчула, як всередині неї піднімається хвиля огиди. Він відверто брехав, та ще й дивився на неї так, наче от-от здере з її тіла сукню. Цей погляд не був просто настирливим чи незручним — у ньому читалася зухвала зневага, впевненість хижака, який уже вважає здобич своєю.

Його очі — каламутні, з маслянистим блиском — затрималися на її ключицях, шиї, потім повільно ковзнули нижче, не приховуючи ані задоволення, ані хтивості. Соло вперше відчула, що її вбрання, ретельно підібране для стриманої елегантності, стало пасткою — якби вона могла, в ту ж мить обгорнула б себе у щось щільне, важке, колюче, аби лишень уникнути цього бридкого сканування.

В її скронях запульсувала кров, дихання стало різким, як у зляканого звіра, що чує небезпеку. В його присутності повітря ніби важчало — з кожним його словом і кожним поглядом. Вона не просто почувалася вразливою — вона почувалася зневаженою, виставленою на торг. І найгірше було те, що батько стояв поряд і усміхався, ніби не бачив нічого поганого. Як хазяїн, що показує товар покупцеві — задоволений і сповнений надії укласти вигідний договір з Олденом.

— Шкода, що ваше серце не знає, що таке гідність, — прошепотіла вона, опускаючи погляд на свій келих. — Бо кохання без гідності — це лише торгівля.

На якусь мить Артур знітився, не знаючи, як відповісти. Його щоки ледь помітно почервоніли. Вочевидь, Гаррет розмалював йому все в зовсім інших барвах, подумала вона, тому він не розраховував наткнутися на її отакий запеклий спротив, та ще й при першій зустрічі. 

Артур відчув, як легке роздратування починає підніматися всередині, змішуючись з досадою, але демонструвати свій характер майбутній дружині поки що не збирався. Натомість він засміявся. Адже найлегший спосіб уникнути суперечки — це перетворити все на жарт.  

— Мені подобається, що ви з характером, міс Салліван… чи я можу називати вас Соленою? — дівчина мовчала, тому він продовжив: — Отож, моя люба Солено, після шлюбу ваш гонор вщухне, будьте певні. Ще ні одна норовиста кобила на моїй фермі не залишилась не об'їждженою, — він посміхнувся, явно смакуючи її майбутнє підкорення.

— То ви сприймаєте жінку як кобилу? — поцікавилася вона, впиваючись в нього крижаним, презирливим поглядом. — Не дивно, чому ви до цієї пори не одружилися, містере Олдене, й тепер намагаєтесь отримати дружину таким підлим способом. Впевнена, мій батько наобіцяв вам золоті гори, однак я не маю наміру зв'язувати своє життя з таким нікчемою, як ви. Весілля не буде.

Самовпевнена посмішка Артура сповзла з його багряного від гніву обличчя швидше, ніж сніг з вершини гори. Він витріщився на неї. Його очі здалися блідими плямами на почервонілому лиці, а щелепа помітно закам'яніла. Поведінка дівчини розлютила його, адже така відверта непокора була для нього чимось нечуваним і абсолютно неприйнятним. Втім, він зумів стримати себе — дівчисько, яке звикло поводитися як чоловік, лиш розпалило його бажання приборкати її свавільний характер назавжди.    

— Ви надто сміливі для молодої дівчини, міс Салліван, — протягнув Артур, його голос став нижчим і вже не таким доброзичливим. — Ваші слова можуть вам дорого коштувати. Я звик до того, що мені не заперечують, особливо жінки.

— А я звикла до поваги. Ненавиджу, коли до мене відносяться, як до чергової речі, вважаючи, що я стану чиєюсь власністю й буду слідувати за своїм господарем на короткому повідцю.

Соло дивилася прямісінько у вічі Олдену, її погляд палав викликом, немов розпечене вугілля. Гнів робив її ще вродливішою, підкреслюючи високі вилиці та загострюючи лінію підборіддя. На щоках проступив легкий рум'янець, а фіалкові очі, зазвичай спокійні, тепер метали іскри, немов блискавки перед грозою. Вона здавалася натягнутою струною, готовою тріснути від найменшого доторку.

— Що за цирк ти влаштувала?! — процідив крізь зуби Гаррет, його обличчя скривилося від сорому та гніву. Він вхопив дівчину за лікоть, стиснувши його до болю в спробі відтягнути її від Артура. — Перепрошую, містере Олдене. Солена все життя прожила на свободі, без нагляду сім'ї, тому в неї жахливі манери. Але якщо її вихованням буде займатися такий поважний, гідний пан, як ви, то вона швидко опанує правила ввічливості.

Артур, який досі не зводив очей із неї, повільно підняв руку, зупиняючи Гаррета. На його обличчі з'явилася хижа посмішка, що не віщувала нічого хорошого.

— Нічого, містере Салліване, — протягнув він, його погляд пройшовся від стиснутого ліктя Солени до її розпашілого обличчя. — Я ціную щирість своєї майбутньої дружини, а ще… мені подобаються виклики. Будьте певні, я об'їжджу її так, що вона забуде про свою "свободу" назавжди. Це буде чудовий урок для нас обох. — Він зробив крок ближче до Соло, майже впритул, і тихо додав, так, щоб чула тільки вона: — І цей урок почнеться дуже скоро, моя люба. Вам доведеться пошкодувати про кожне своє зухвале слово.

Їй здалося, що її знудить прямо на нього. Вона різко відсахнулася від Олдена й вирвала руку з чіпких, немов лещата, пальців батька. Соло ненавиділа його не менше, ніж мерзотника, якому він продавав її. 

— Перестань поводитися, ніби нас щось пов'язує. Ти мені ніхто! — прошипіла вона, її голос тремтів від палючого гніву та глибокої відрази, але в ньому звучала сталева, незламна рішучість. — Хай твої доньки виходять заміж за цього, схожого на роздуту ропуху, діда! Ферма та землі потрібні вам, а не мені, тож навчіться платити за себе самі, якщо маєте хоч краплю гідності!

Різко розвернувшись, не чекаючи ані слова у відповідь, Соло пішла геть. Кожен її крок був сповнений непокорою, а повітря навколо неї, здавалося, тріщало від напруги. Артур Олден жадібно дивився їй услід, смакуючи думкою, що скоро гордячка Солена Салліван буде гріти його ліжко. 

— Гадаю, завтра можна влаштувати заручини, — сказав він Гаррету. — Не хочу відтягувати нашу домовленість.