Дев’ять.

Теплі ранкові промені сонця лагідно торкалися її обличчя, а свіже прохолодне повітря ніжно лоскотало шкіру, ніби намагаючись підбадьорити її після безсонної ночі, проведеної на незручному, жорсткому дивані. Кожен подих вітру, наповнений прозорою свіжістю, змушував Соло на мить забути про важкі думки, що вирували в її голові впродовж довгих годин, які вона витратила на складання відчайдушного плану дій.

Повертаючись на ферму після ранкової прогулянки, дівчина відчувала, як життєва енергія поступово повертається до неї, розганяючи залишки сну й тривоги, а похмурий настрій розсіюється під сонячним промінням, як туман. Вона навіть була готова стерпіти сніданок зі всією родиною, лиш би прояснити деякі моменти. Як людина, яка звикла збирати інформацію для повної картини подій, вона почне із документів на майно та документів, що засвідчували її право на спадок, залишений для неї покійною матір'ю, а потім буде шукати спосіб владнати боргове питання з Олденом за допомогою законів. Що б там батько не говорив, а управу на Олдена вона неодмінно знайде. 

— Добрий ранок! — Соло пройшла в обідню залу й зайняла місце, відведене їй за столом поруч з Енді. Після швидкої ходьби її щоки порожевіли, ніби щойно розквітлі троянди, а щільно зібране у пучок волосся під солом'яним капелюхом трішки розтріпалося, вибиваючись окремими пасмами, що надавало їй ще більше природної чарівності. Від неї віяло свіжістю та енергією, контрастуючи з гнітючою атмосферою за столом.

Гаррет скептично зміряв її похмурим поглядом з ніг до голови, його обличчя було кам'яним, а губи стиснуті в тонку лінію. В його очах вона прочитала відверте невдоволення — його злило те, що вона вільно розгулювала околицями в сорочці та штанях, ніби чоловік. 

— Виглядаєш, як справжня фермерка, — усміхнувся Кеннет, його очі весело примружились, доки він густо намазував хліб маслом. — Батько не дозволяє сестрам так поводитися.

— Кеннете, — грубо штовхнула його Емма, її погляд був сповнений докору, — не мели дурниць з самого ранку. 

Всі різко замовкли, потупившись у свої тарілки, наче вони раптом стали найцікавішою річчю у світі. Повітря навколо столу загусло від напруги, і було очевидно, що Гаррет перебував у препаскудному настрої — його гнітючу присутність відчував кожен член родини.

— Тобі налити кави? — запитав Енді, аби хоч якось розрядити важку атмосферу за столом. Його голос прозвучав незвичайно тихо, майже винувато. 

— Я сама можу це зробити, — Соло взяла кавоварку й наповнила чашку до краю, краєм ока спостерігаючи за Гарретом. Він вперто колупався виделкою у недосмаженій яєчні. Його обличчя зберігало кам'яний вираз, а на чолі залягла глибока зморшка. Вочевидь, він щось обдумував, загрузнувши у власних думках, і думки ці були не найприємнішими. — Містере Салліване, — мовила вона, — в мене є кілька запитань до вас.

Вона навмисне звернулася до нього офіційно — він не заслуговував того, щоб вона називала його батьком. Гаррет здивовано звів косматі брови, сердито глипнувши на неї:

— Чого тобі? 

— Мене цікавлять документи на все ваше майно. Ви сказали, що більшість земель належать мені й борги теж висять на мені, хоча я не зовсім розумію, як це могло статися, враховуючи, що я поїхала звідси п'ятирічною дитиною. 

— З якого дива тобі припекло лізти туди, де ти нічого не тямиш? — рявкнув він, підвищивши голос. Його очі загорілися злістю, а пальці стиснулися в кулаки.

— А з якого дива я маю виходити заміж за схожого на ропуху Олдена й розгрібати чужі проблеми? — Соло презирливо усміхнулася, її погляд був гострим, мов лезо. Вона зробила великий ковток кави, і її обличчя скривилося: напій виявився нудотно солодким і абсолютно несмачним, ніби його варили з пересмажених зерен й суцільного цукру, забувши про справжній смак. — Або ти збереш і принесеш мені всі цінні папери, або разом із сім'єю опинишся на вулиці… Гадаю, Олден довго вагатися не буде. Він радий буде позбутися боржника — хоч у кайданках, хоч у домовині.

— В тебе зовсім відсутня повага до батька? — втрутилася Емма. Її обличчя спалахнуло червоним, тонкі губи міцно стиснулись, а очі, які зазвичай були холодними та беземоційними, тепер метали злісні іскри. Вона сиділа рівно, наче натягнута струна, її погляд був сповнений праведного обурення, адже вона була тією, хто завжди прагнув догодити Гаррету і підтримував видимість ідеальної родини. Для неї слова Соло були особистим викликом та образою.

— Якщо ти така благородна та вихована, то чому все ще сидиш тут? — уїдливо поцікавилася дівчина. — Чи чужими руками ліпше загрібати жар? Адже просидіти все життя на всьому готовенькому та ще й чужому і нахабно подавати свій голос — хто б не зміг! 

— Це ти на що натякаєш? 

— Я не натякаю, я говорю, як є: ферма дісталася вам від моєї покійної матері. Тому не совай носа не у свої справи, Еммо, якщо нічого корисного не можеш порадити. 

— Ти надто багато собі дозволяєш, — рука Гаррета з розмаху гримнула по блискучій поверхні столу, зірвавши тишу й змушуючи всіх замовкнути. Від звуку здригнулися навіть стіни. — Ніяких документів ти не побачиш! Ввечері містер Олден прийде просити твоєї руки. Будуть заручини.

— Як самовпевнено! — Соло відсунула стільця і встала з-за столу. Всередині неї все кипіло від злості, а апетит був зіпсований. — Що ж, якщо ти не маєш наміру вирішити все мирним шляхом, я буду діяти по-своєму. — Її голос був рішучим та твердим, мов криця. — А щодо заручин… гадаєш, я не розумію, чому ти так вперся? Це ж ідеальний спосіб позбутися мене назавжди! Бо ти боїшся, що я заберу все, що по праву належить мені. Бо знаєш, як хитко стоїш на ногах. Хай твоя дружина та діти ні в чому не винні, а от тобі — саме місце там, на дні.

Гаррет зблід. Його обличчя — суворе, втомлене, порізане глибокими зморшками — на мить втратило звичну пихатість. Високий, із широкими плечима, які колись здавалися незламними, він тепер сидів, згорбившись, мов прибитий хвилею. Його сивина на скронях тільки підкреслювала тінь страху в очах. Колись його голосом трималась уся родина, але зараз у тому мовчанні, що зависло між ними, було більше розпачу, ніж сили. Соло анітрохи не нагадувала свою тиху, майже непомітну, замкнуту в собі матір. Вона не збиралася йому коритися; навпаки, відкрито воювала з ним, і це бісило його найбільше, розпалюючи в ньому неконтрольований гнів. Він волів би ніколи не згадувати Розалін, але її тінь весь час висіла над ним, ніби прокляття, а її присутність все ще відчувалася в домі, хоча він позбувся всіх речей, що колись належали їй, аби стерти будь-які спогади про неї. Тож терпіти дочку, яка повертала його у минуле, було для нього нестерпним випробуванням. 

 — Еліна, візьми мою машину й навідайтеся в той бутік, де ти купуєш святкове вбрання, а потім відведи її до перукаря. — Гаррет навіть не подивився на Соло, бездушно адресуючи свої вказівки лише дружині. — Зроби все можливе, щоб попри її мерзенний характер Олден не передумав на ній одружуватися.  

Еліна ствердно кивнула, хоча в її очах промайнула тінь тривоги. Вона кинула обережний погляд на дівчину. Та мовчки стояла, мов статуя, гордовито розправивши плечі, але її вперте мовчання було набагато небезпечнішим за гострі слова, якими вона шматувала співрозмовника навпіл. Хтозна, що коїлося в її голові, поки батько безжально намагався продати її старому покидькові. 

— Солено, можеш піти переодягнутися, — сказала вона дівчині. — Ми поїдемо через пів години. Дебора і Джанет, ви поїдете з нами, а Емма займеться приготуваннями до сьогоднішньої вечері. 

***

Поки Еліна з надмірною старанністю клопітливо перебирала ряди вішаків із сукнями в модному бутіку на головній вулиці Плейнв’ю, Соло стояла біля вітрини, удаючи, що розглядає фасони. Насправді вона обмірковувала, як знайти шлях до правди — і як потрапити в офіс окружного клерка. Батько відмовився надавати їй документи, й це означало, що потрібно з'ясовувати подробиці їхнього фінансового становища в іншому місці. 

Вона була майже певна, що офіс клерка містився у старовинному Будинку окружного суду — кремовій триповерховій будівлі з колонами, яка височіла на пагорбі неподалік. Вона помітила її ще тоді, коли вони проїжджали повз у батьковому "Плімуті", повільно рухаючись брукованою дорогою повз банк, аптеку з червоним неоновим написом і ту саму юридичну фірму, про яку згадував Діон. Його офіс, здається, розташовувався поруч із судом — скромна будівля з табличкою на латуні й охайним фасадом у стилі ар-деко, популярному в 30-х, що зберігся попри нові тенденції.

При думці про Діона її серце загупало швидше. Вона навіть не встигла стримати цей порух — настільки несподівано гостро спалахнули в ній емоції. Його образливі слова досі горіли в пам’яті, мов рубці, які ще не встигли загоїтися, й вона відчула неприємну гіркоту в роті. Я не хотів би, щоб ти була присутньою в моєму житті. Чому він це сказав? Вона ж майже його не знала…

— Як тобі ця сукня? — Еліна зняла з вішалки плаття-міді й піднесла його ближче до світла, уважно розглядаючи тканину. Блідо-рожева, з порцеляновим відтінком, вона була витончена й класична — саме така, яку можна було б обрати для офіційної події. Наприклад, заручин. Чи примусового шлюбу.

Соло кинула байдужий погляд на сукню. В її голові вимальовувався чіткий план втечі з бутика. Вона мусить дістатися до архівів окружного клерка, аби подивитися реєстрацію спадкових справ. Там, можливо, зберігалося підтвердження того, кому залишила ферму її покійна мати, а ще є папери на всі землі. Адже вона уявлення не мала, скількома гектарами землі насправді володіла її новоспечена сім'я. 

— Якщо тобі подобається, то купімо її й вже підемо звідси, — мовила Соло. — Я не хочу тут затримуватися. 

Еліна злегка примружила очі, уважно вдивляючись у її профіль:

— Ти кудись квапишся? — запитала вона з легкою ноткою підозри. — Ми можемо заглянути й в інші магазини, аби вибрати тобі ще кілька речей для повсякденного носіння. Негоже ходити лише в штанях… і ця сорочка… — Вона зміряла поглядом вільну, трохи завелику чоловічу сорочку, яку Соло заправила в штани з високою талією. Сорочка мала турмаліновий колір — насичений відтінок, що переливався між темно-зеленим і глибоким синім, залежно від освітлення, з м’якої бавовни з легким сатиновим блиском. — Це ж чоловіча, хіба ні? З дуже якісної тканини. 

— Поки ви всі мрієте про весілля, якому не бувати, я збираюся впоратися з вашими боргами іншим способом, — дівчина проігнорувала зауваження Еліни, нагородивши її крижаним поглядом. — Вам, звісно, наплювати, бо вас ніхто не чіпає, а вашим донькам не загрожує шлюб з таким огидним чоловіком, як містер Олден. Однак не надійтеся, що після всього я дозволю вам мешкати на фермі моєї матері. 

— Ти уявлення не маєш, в що вмішуєшся… Твій батько не просто винен гроші містеру Олдену. Їх пов'язують давні таємниці, якими Олден шантажує Гаррета.  

— Тобто, якщо я вийду за нього заміж, це заткне йому рота?

— Принаймні, він не посадить його в тюрму. 

— Мене це не хвилює, місіс Салліван. Я не маю наміру співчувати йому чи вам.

— Невже твоє серце витесане з каменю? 

— А серце мого батька? — голос Солени зірвався на гіркий сміх, хоча в ньому не було ані краплі веселощів. Вона ступила крок уперед, дивлячись на мачуху так, ніби та щойно запропонувала їй віддати душу.

Між ними запанувала тиша — важка, гнітюча, ніби віщуючи шторм. Соло відчула, як від образи різко закололо серце, й долоні стиснулися в кулаки до болю в пальцях. Жодна з них не відводила погляду — лише звук настінного годинника, що цокав у далекому кутку, знущально відраховував секунди.

— Раз ми визначилися з сукнею, то тут і попрощаємось, — врешті, сказала Соло. — В мене не так багато часу, щоб витрачати його на всякі дурниці. 

— Куди ти зібралася? — Еліна звузила очі, явно намагаючись розгадати її плани.

 — А це вже вас не стосується. 

Дівчина вийшла з бутика на вулицю, де ранкове сонце вже встигло піднятись досить високо, щоб палити прямо в обличчя. Вона глибоко вдихнула — повітря було сухим, гарячим, сповненим пилу та запаху асфальту, що розпікся на сонці. Мачуха спостерігала за нею через вікно вітрини, сердито стискаючи в руках ніжну рожеву тканину сукні. Стовідсотково, вона розповість про все батькові, коли повернеться додому, але Соло це мало хвилювало. Її розум був зайнятий набагато важливішими речами: після зустрічі з клерком, вона зайде до банку й поцікавиться, чи можна отримати кредит. Потрібно якомога швидше повернути гроші Діону, а потім вона поїде в Абернаті — там на неї чекає ще одна не розв'язана проблема. 

***

Будинок окружного суду знаходився у центрі Плейнв'ю, мов кам'яна фортеця, його величні цегляні стіни були випалені нещадним техаським сонцем. Потужні колони підпирали важкий портик, а дах з червоної черепиці відбивав сліпучі сонячні промені. Для Соло ця будівля здавалася не просто архітектурним дивом, а сховищем усіх сімейних таємниць, які її батько так старанно приховував від неї.

Зробивши глибокий вдих, вона рішуче піднялася широкими сходами, відчуваючи, як кожен крок відлунює у її грудях. Важкі дубові двері, що скрипнули під натиском її долоні, відчинили шлях у прохолодний, гучний вестибюль. Повітря всередині було важким, настояним на запаху старої деревини, пилу та паперів. Її кроки відлунювали по полірованій кам'яній підлозі, гублячись серед багатоголосся відвідувачів, що юрмилися коридорами.

Вона озирнулася: по обидва боки від центрального проходу тягнулися довгі, тьмяно освітлені коридори, застелені вицвілим лінолеумом, який рипів під ногами. На стінах висіли таблички з потертою позолотою, де напівстерті літери вказували назви відділів. Освітлення було млявим — лампи під матовими скляними плафонами давали жовтаво-сіре світло, від якого все здавалося наче припорошеним. Повітря пахло старими книгами, чорнилом і розігрітим воском для підлоги. З глибини будівлі долинали уривки голосів — хтось сперечався, хтось шепотів, чулися сухі покашлювання і безупинний, розмірений стукіт друкарських машинок.

Соло на мить зупинилась, відчувши, як її парусинові кеди злегка ковзають по натертому лінолеуму, а в грудях стискається від напруги. Вона опинилася в живому механізмі установи, де кожен рух мав свою процедуру, кожне слово — запис, і де на кожну правду накладали копії в трьох екземплярах.

Зорієнтувавшись за вказівниками, вона впевнено рушила в один із коридорів, уважно вдивляючись у номери дверей і слухаючи звуки за ними. За кожними дверима чувся рух: чиновники зігнуті над купами паперів, машиністки у світлих блузках, що вправно працювали пальцями, відвідувачі, які нашвидкуруч заповнювали бланки, ляскаючи ручками по стільницях, а з приймалень долинали уривки імен, дат, адрес.

— Перепрошую, — звернулася вона до високого чорнявого хлопця в ідеально пошитому сірому костюмі, який неочікувано вискочив із дверей прямо в неї перед носом. Його густе темне волосся, що спадало на лоб, та пронизливі сірі очі різко контрастували з блідістю розсердженого обличчя. Він міцно тримав у руці товсту теку з документами, що, здавалося, була надто важливою для нього. — Ви не підкажете, де мені знайти окружного клерка? 

Хлопець мимохіть глянув на неї, і в його очах промайнуло миттєве здивування, яке швидко змінилося холодною стриманістю — типово офіційний вираз обличчя, яким працівники державних установ майстерно приховують втому, роздратування й будь-які особисті емоції. 

— Міс Салліван? — запитав він, з цікавістю розглядаючи її. Його погляд ковзнув по її фігурі, затримавшись на незвичному для жінки одязі: вона одягнулась в широкі чорні штани, які підкреслювали довжину її ніг, та темно-зелену сорочку, що була заправлена в них. Кілька ґудзиків на комірі були розстебнуті, відкриваючи витончену шию, а рукави закочені до ліктів, ніби вона щойно закінчила важку роботу. Дівчина виглядала незвично, навіть зухвало, серед офіційних костюмів та спідниць Будинку окружного суду, чим приковувала до себе увагу. 

— Вам відомо, хто я така? — знітилась вона.   

— Діон розповідав про вас. Я Алекс Рассел, його друг. 

Почувши ім’я Діона, Соло відчула, як щоки зрадницьки запалали — від гніву, змішаного зі збентеженням. Її серце стислося в грудях, ніби хтось зненацька затягнув над ним тугу петлю. Вона й уявити не могла, що Діон міг говорити про неї з кимось стороннім, адже їхня остання зустріч закінчилася на різкій ноті — з гострими словами, холодними поглядами та розчаруванням. Відтоді її не полишала думка, що він налаштований до неї як до супротивника, і ця згадка несподівано боляче зачепила її, мов недбало роздертий шов старої рани.

— Ми з ним не в дружніх стосунках, тому це звучить трохи дивно. 

— Розумію. Між вашими родинами панує давня ворожнеча… — Алекс змовк на мить, наче зважуючи, чи варто продовжувати, — але ви все одно зацікавили його. Я бачив, як вчора він не зводив з вас очей. 

— Ворожнеча? — її серце затремтіло від хвилювання. Цей несподіваний поворот подій застав її зненацька, й думка про давню ворожнечу викликала неприємний холод, що липкою хвилею прокотився по спині. Це тому Діон так відреагував, почувши її ім'я?  Тому сказав вчора ті жахливі слова? — Що ви маєте на увазі?

— Ви хіба не знаєте? Ваш батько не говорив вам? — В його сірих очах з'явилася нотка щирого здивування, ніби йому було важко повірити, що вона справді не обізнана. 

— Більшу частину свого життя я провела в Остіні, а з моєю сім'єю… нас поєднують не найкращі стосунки. Звісно, я вперше чую про ворожнечу. 

— Тоді я рекомендую вам якнайшвидше заповнити прогалини, аби в майбутньому ви не потрапили в безглузду ситуацію. 

— Певно, у Плейнв’ю заведено хвилюватися за незнайомих людей, — Соло дозволила собі колючу посмішку, що не торкнулася її фіалкових очей. — Це так люб'язно з вашої сторони — давати мені настанову.

— Мене непокоїть, що ви заходите на територію, де кожен крок може мати негативні наслідки. Тут, у Плейнв’ю, минуле не любить, коли його чіпають. А тим більше — чужими руками.

— Я запам'ятаю ваші слова. 

— Що ж, вдалого вам дня, міс Салліван. Кабінет окружного клерка знаходиться на другому поверсі, поруч з архівом. Коли підніметесь, одразу побачите табличку на дверях. 

— Дякую, містере Рассел. 

Її погляд зупинився на кабінеті, з якого він так несподівано вискочив. На тьмяній металевій табличці, що була прикріплена поруч із важкими дубовими дверима, великими, вигравіюваними літерами вказувалось: "Окружний прокурор", а нижче, трохи дрібніше, блищав підпис: "Алекс Джеймс Рассел". 

“Он він хто,” — подумала вона, проводжаючи його похмурим поглядом по напівтемному коридору.