Вісім.

Діон прагнув би не звертати на неї уваги, але не помітити Солену Салліван, ту саму дівчину, яку варто обминати десятою дорогою, було просто неможливо. Вона рішуче направлялася до саду, схрестивши руки на грудях, і вигляд у неї був збентежений, навіть розгублений. У її темних від гніву очах, що досі метали блискавки, мерехтіли непролиті сльози, а обличчя здалося йому аж надто блідим, майже восковим. Це було дивно: після нещодавніх травм, які вона отримала через нього, вона не лежала в ліжку, як рекомендував лікар, а прийшла на цю гучну вечірку, де, вочевидь, нікого не знала і почувалася явно не у своїй тарілці. Її поява тут була такою ж неочікуваною, як і незрозумілою.

— Ти весь вечір не відводиш від неї очей, — зауважив Алекс, наповнюючи їхні склянки віскі. — Я не зустрічав її у Плейнв'ю раніше. Розкажеш, хто вона?

Діон роздратовано зітхнув, відірвавши погляд від Солени й щосили намагаючись зосередити його на другові. Проте в його бурштинових очах панувала справжня буря: гнів і ненависть змішувалися із занепокоєнням, а ще там був якийсь дивний, незрозумілий потяг до незнайомки, якого Алекс раніше ніколи не помічав. Усі ці почуття перепліталися між собою у вихор, що загрожував поглинути його. Діон клявся собі не думати про неї, але її образ, яскравий і нестерпний, ніяк не йшов з голови, переслідуючи його, немов тінь.

— Солена Салліван, — врешті, промовив він. Його губи презирливо скривилися, ніби саме її ім'я, просочене найнебезпечнішою отрутою, могло завдати йому шкоди. — Донька того покидька Гаррета. Від його першої дружини. 

— Я гадав, у нього лише три доньки, — знітився Алекс. Він добре знав, як його друг ненавидить чіпати заборонену тему ворожнечі.

— Я теж так вважав, поки не познайомився з нею. Вона не була у Плейнв'ю двадцять чотири роки, уявляєш? Виросла серед монахинь, носить штани й має гострий, як лезо, язик. — Діон залпом випив віскі зі своєї склянки. — Прикро, що вона з їхньої сім'ї. Така самовпевнена, зухвала… й така вродлива. 

Алекс здивовано вигнув брови, на його тонких губах з'явилася ледь помітна, весела усмішка. Він був на кілька років старший за свого друга, з вічно розкуйовдженим чорнявим волоссям і пронизливо-сірими очима, які завжди світилися добродушним гумором. Його худорляве обличчя з високими вилицями часто здавалося замріяним, а тонкі губи рідко розтулялися без усмішки — теплої або глузливої, залежно від ситуації. На відміну від стриманого й різкого Діона, він мав незворушну м’якість у рухах і манерах, що дозволяла йому легко знаходити спільну мову з будь-ким. 

— Схоже, вона зацікавила тебе. Ти занадто багато про неї розповів, Діоне.

— Мене не може цікавити така дівчина. Через неї я побив машину, тому вона винна мені грошей. Це все.

Алекс мовчки кивнув, хоча в його сірих очах усе ще танцювали веселі іскорки. Він добре знав Діона ще з тих безтурботних дитячих років, коли вони ганяли на велосипедах запиленими вулицями Плейнв'ю, а потім, затамувавши подих, ховалися на старому аеродромі, зарослому бур'янами, спостерігаючи за пілотами, яких готували тут у роки Другої світової війни. Тоді світ здавався їм безмежним і сповненим пригод, а їхня дружба — такою ж непохитною, як вічний техаський вітер. Алекс, з його худорлявою постаттю, трохи недбалою поставою і постійною звичкою тримати руки в кишенях, мав рідкісний дар бачити те, що інші ігнорували, тож розумів друга краще за будь-кого іншого. Якщо дівчина змусила Діона проявити бодай якісь емоції й залізла йому в голову, то це означало лиш одне — нічого неможливого не буває. І до біса давню ворожнечу Салліванів з Руайє. 

— Поки вона там одна, я скажу їй кілька слів, — погляд Діона зупинився на фруктовому саду, де серед високих, крислатих дерев зникла постать Солени. — Не говори Мелоді, куди я пішов. Вдавай, що не бачив мене.  

Алекс зітхнув і стомлено потер перенісся:

— Сподіваюся, вона ще довго буде зайнята привітаннями. Ти ж знаєш, їй це не сподобається… Усі чекають, що ти от-от зробиш їй пропозицію.

Діон нічого не відповів. Лише коротко кивнув і рішуче рушив уперед, оминаючи гостей, які товпилися біля накритих закусками та алкоголем столів. 

***

Соло знайшла прихисток в самому серці фруктового саду, подалі від шуму, слів і пильних поглядів незнайомих людей. Тут, між старих, розлогих яблунь, що схиляли гілля над запашною травою, панувала інша реальність — тиха, майже священна. Повітря пахло листям, соковитими плодами й чимось гіркуватим, мов забуті спогади.

Вона сиділа на трухлявому, поваленому дереві, що заросло мохом, обійнявши себе за плечі, наче прагнула захистити себе від навколишнього світу. Її сукня злегка прилипла до шкіри, й прохолодний нічний вітер ніжно пестив оголену спину через виріз, якому вперше за вечір вона раділа. Її очі були прикуті до неба — глибокого, всипаного мерехтливими зірками, яке нагадувало нескінченну безодню, в якій вона мріяла заховатися. 

У кронах старезної груші ледь чутно шарудів вітер, ніби перешіптуючись із темрявою, десь поблизу пронизливо кричала нічна пташка. Усе здавалося таким спокійним, таким мирним, контрастуючи з бурею, що вирувала в її душі, що Соло почувалася розчавленою. Думки вертілися навколо огидного містера Олдена та його намірів, які батько завзято підтримував. Було б непогано зібрати всі документи, щоб з'ясувати, яким майном вони володіють, а вже потім складати план дій. І ті документи, якими Олден погрожує батькові… цікаво, що це? Що за угоду вони вклали, яка коштує ферми та земель? 

Але спочатку Соло мусить розв'язати власні проблеми: через батька вона залишилась безробітною, в Абернаті на неї чекає будинок матері, а тому хлопцеві… Діону… вона винна чималі гроші. Ніхто з сім'ї не знає, як вона повернулася у Плейнв'ю минулої ночі, хоча їх, вочевидь, мало хвилювало те, що на неї напали грабіжники. Батько лиш дорікав весь ранок за втраченого коня, бо той, на відміну від неї, приносив йому користь. 

— Маленька революціонерка? — знайомий оксамитовий голос пролунав зовсім близько, змусивши Соло здригнутися. Вона різко обернулася, і її серце наче спіткнулося, збентежене його неочікуваною появою. Діон стояв поруч — надто близько, щоб її думки залишалися ясними. Від нього тягло теплом, а в повітрі завис знайомий аромат: лаванда, гіркуватий розмарин і тонкі ноти амбри — запах, що нагадував про літні вечори й щось п'янке, небезпечне. Їхні погляди зустрілися в темряві, і на якусь мить вона забула, як він з нею повівся. 

— Чому ти тут? — запитала вона, трохи посуваючись, змінюючи позу. Сидіти з оголеними ногами, повернувшись до нього нічим не прикритою спиною, не дозволяло ні виховання, ні внутрішнє відчуття образи за ту сцену, коли Діон, нічого не пояснивши, випровадив її зі свого будинку. Один раз він уже бачив її майже роздягненою — і цього було більш ніж достатньо. Більше вона не дасть йому такої переваги.

— Хотів дещо обговорити. 

Він примружився, його погляд ковзнув по її силуету — освітленому тьмяним світлом зірок і огорнутому напівтінню саду. Тонка тканина її сукні ледь коливалась від подиху нічного вітру, що пахнув яблуками й вологим листям, а незаплетене волосся розкішними хвилями падало на її плечі, викликаючи гостре бажання доторкнутися до нього, щоб відчути його шовковистість. Соло здавалася самотньою, беззахисною, мов птах, що випадково забрів на повалене в траву дерево, й тепер не знає, в який бік йому летіти. Чим більше він дивився на неї, тим більше суперечливих почуттів зароджувалося в його серці.

— Справді? А мені здалося, після тієї нашої зустрічі ти вже ніколи зі мною не заговориш. 

— Взагалі-то я прагнув би не зустрічатися з тобою, — відповів хлопець, схрестивши руки на грудях. Тінь від його фігури довгою смугою лягла на траву, торкнувшись краю її сукні. — Але ти винна мені гроші за ремонт мого автомобіля. Пам'ятаєш?

— Ага, отже, ти настільки в скрутному становищі, що це змушує тебе переступити через себе й вийти на контакт? — глузливо промовила вона, схиляючи голову набік — його слова чомусь боляче жалили серце. — Неочікувано. Міг би надіслати рахунок поштою.

— Ти ж, здається, багачка. Або щось у цьому роді, — відрубав він. — Гроші для тебе — дрібниця, враховуючи, скільки шкоди ти завдала мені.

— Це ще хто кому завдав шкоди! Через тебе все моє тіло покрите синцями.

— Погодься, синці абсолютно не заважають відвідувати розкішні вечірки, хоча лікар наголошував тобі дотримуватись постільного режиму. 

— Зі своїм здоров’ям якось розберуся сама, — пробубніла вона, опустивши очі в траву, ніби сподіваючись, що ніч приховає її зніяковіння. Серце калатало, наче хотіло вирватися з грудей — чи від злості, чи від збентеження, вона й сама вже не розуміла. — Скільки я тобі винна?

— Враховуючи, що я заїхав у стовп, намагаючись не збити тебе на смерть… — хлопець витягнув із кишені штанів портмоне, щоб дістати м'яту фотографію, на якій була зображена його гордість — його пошкоджений автомобіль Астон-Мартін зі зім'ятим переднім крилом, розбитою фарою та погнутим бампером. Він простягнув знімок дівчині. — Цей "красень" вимагає негайного ремонту. Місцевий механік, старий Джим, оцінив роботу в шістсот доларів. Це, за його словами, вартість вирівнювання крила, заміни фари та бампера. І це ще пощастило, що двигун не постраждав. Зауваж, для такого автомобіля, з його рідкісними запчастинами та витонченим кузовом, це дуже поміркована сума.

— Шістсот доларів?! — у неї аж рот відкрився від подиву, що миттєво переріс у панічний жах. Вона вирячила на нього очі, відчуваючи, як кров відливає від обличчя, залишаючи його блідим і безкровним. Шістсот доларів! Ця сума здалася їй просто космічною, неможливою. 

Соло відчула, як холодний піт проступає на спині, а в грудях наростає паніка. Як вона могла віддати йому такі гроші, коли їх просто не було? Вона приїхала до Плейнв'ю із жалюгідними заощадженнями та крихітним саквояжем, а тепер ще й стала безробітною і з боргами, які навішав на неї батько. Їй нізащо не розрахуватися з Діоном. 

— Як швидко я маю повернути тобі гроші? — запитала вона, стискаючи пальці на колінах так сильно, що нігті вп’ялись у шкіру.

— До кінця тижня, — сухо відповів він, не відводячи погляду. — Механік сказав, у неділю машина вже буде готова.

Соло ковтнула повітря — воно здалося їй гірким, наче попіл. 

— Й де тебе шукати, щоб зустрітися з тобою? 

— Я працюю у юридичній фірмі, що знаходиться поруч із банком в центрі міста. Вона тут одна, тому ти легко знайдеш її. 

— То ти розумієшся в усяких там… майнових справах, угодах? — вона подумала, що їй якраз потрібна людина, яка зможе допомогти розібратися з її проблемами. Адже вона уявлення не має, наскільки серйозні борги у її батька і як їх можна вирішити за допомогою законів.

— Так, але… після того, як ти віддаси гроші, нам ліпше уникати одне одного. Я не хотів би, щоб ти була присутньою в моєму житті. 

Ці слова обпекли її мов різкий ляпас. Холодний, чіткий і дуже влучний. Соло завмерла. На мить їй здалося, що земля під ногами зсунулася, і тепер вона балансує над прірвою — самотня, відкинута, принижена. Її губи здригнулися, а в очах затремтіли сльози. Добре, що ніч заважала хлопцеві розгледіти вираз її обличчя.

Соло вже чула ці слова. Один раз. Від батька. Вони, хоч і сказані іншими вустами, мали той самий присмак відчаю і несправедливості, й вона не заслуговувала на них. Ні тоді, ні зараз. Адже ні батьку, ні Діону нічого жахливого вона не заподіяла. Тоді чому він так поводився з нею? Вона не бачила сенсу з'ясовувати. Вона звикла, що все життя нікому не потрібна, звикла до самотності.

— Я запам'ятаю. 

Вітер злегка зрушив гілки яблуні над нею, сипнув кілька листків їй на плечі — ніби подавав знак. Соло підвелася з поваленого дерева, струснула їх з себе й підхопивши з трави туфлі, квапливо закрокувала до будинку. Окрім зірок над її головою, ніхто не знав, як боляче й гірко їй було.