Розділ 1

Мабуть не було сенсу запитувати, що я робила наступні півночі, адже цей час я витратила на те, щоб підготувати влучні відповіді на ці питання. Звісно, вже може піти шкереберть, проте краще бути готовою. Прочитавши те, що я написала на аркуші, я була максимально задоволена. Там було багато написано, але ще більше думок перекреслено. Навіть моє резюме мені так не подобалось, як ці декілька рядків: ваша компанія на ринку відносин нова і доволі стрімко розвивається, тому звісно що я б хотіла працювати і розвиватися разом з вами. Так, буде самолюбиво звісно звучати, проте я більшу частину свого життя працюю з цифрами і це виходить в мене чи не найкраще, я вмію швидко проводити будь— які операції і дії із числами. Серед своїх сильних сторін я можу виділити, що я трудолюбива, пунктуальна інколи навіть занадто, комунікабельна і дуже швидка в роботі, я швидко навчаюсь. З мінусів виділити тільки те, що я дуже багато розмовляю і я затятий перфекціоніст, тому порядок всюди є один із важливих пунктиків. Тільки коли я перечитала це все вп’яте, я відчула як до мене підкрався сон.

Звісно виспатись я так і не змогла, тому вранці для мене найкращим другом став консилер, який трішки прибрав наслідки цієї важкою ночі. Співбесіда це важливий крок у моєму житті, тому мені слід виглядати на всі сто. Заваривши чашку кави, я стояла перед шафою і думала що одягнути. Звісно, за правилами на співбесіду краще прийти в діловому стилі, аби зразу продемонструвати свою налаштованість, але хто я така аби слідувати правилам і стереотипам, правильно, ніхто.

Тому не довго вагаючись я витягнула свої улюблені чорні джинси і чорну водолазку, поверх неї накинула сорочку— кардиган, яка мала в собі суміш коричневих, гірчичних і білих кліток. Доповнила цей образ своїми улюбленими сережками, які мені подарувала мама у вигляді маленьких метеликів і підвіску від тата з літерою Е оточеною по краях такими ж метеликами. На вулиці вже було прохолодно, відчувалось що з кожним днем зима все ближче, тому довелося дістати своє пальто і теплі ботфорди. Ну і перед тим як остаточно вийти з дому я розчесала своє довге від природи каштанове волосся, яке завилося у великі локони, підмалювала тушшю вії, блиском губи і зафіналила все це парфумами, які мали теплий і пряний аромат осені, з нотками вишні та деревини.

Коли я вже була готова і вирішила викликати таксі, то всі диспетчери або були зайняті або я закон підлості у моєму районі не було вільних автівок. Тому, не довго думаючи я вирішила, що поїду маршруткою, все таки я не з тих хто виріс з золотою ложкою в роті, я чотири роки від’їздила громадським транспортом, хоча батьки не один раз пропонували купити мені авто, я залишалася незалежною. Досить того, що вони купили мені квартиру, тільки б я не жила в гуртожитку, аргументуючи це приблизно так: «Ені, люба, ти не будеш жити разом із тарганами і сусідами, які сплять з ким попало і п’ють все, що лл’ється». І в деякій мірі я вдячна їм, бо я змогла чотири роки вчитися в тиші не слухаючи звуків чужого сексу чи шумних п’яних вечірок.

Стоячи вже на зупинці я весь час поглядала на годинник, залишалося двадцять хвилин до співбесіди, прекрасно, це єдина вакансія і схоже тут я пролечу, як фанера над Парижем. В роздумах я помітила, як поруч зі мною зупинився чорний Ягуар, пасажирське вікно опустилося, за кермом сидів чоловік. На вигляд йому було не більше тридцяти, гарно по— діловому одягнутий, а ще неймовірно красивий. Перше, що прийшло мені в голову, це думка чого такий красивий мужчина, мав би зупинятись мені.

—  Дівчино, вас підвезти? Бачу ви нервуєте, а отже дуже поспішаєте. – Такий красивий голос був у нього, ну просто не чоловік, а мрія.

—  Ні, дякую, не маю звички роз’їжджати з незнайомцями.

—  Все буде добре, обіцяю вам, чіплятися не буду, —  він для підтвердження власної обіцянки схрестив пальці на руках.

—  Я б тоді мала повне право назвати вас козлом. Ні, дякую, я все ж таки дочекаюся свого автобуса. – Після моїх слів він більше не став наполягати, що мене дуже порадувало, бо я була відверто не в тому настрої щоб з кимось сваритися вже зранку.

—  Як хочете. А от за те, що козлом мене не обізвали, мерсі. – Він театрально відкланявся і поїхав, чесно кажучи дана ситуація мене розвеселила.

Одразу після від’їзду незнайомця під’їхав мій автобус, я відсканувала код для оплати і їхала на співбесіду розуміючи, що запізнююсь як мінімум на п’ять хвилин. Ну от пункт про те, що я пунктуальна можна тепер сміло викреслювати з переліку моїх сильних сторін.

По дорозі я все ще думала про того незнайомця, він був такий харизматичний, гарний і ввічливий, можливо варто було погодитись на його пропозицію підвезти мене, можливо це якийсь знак долі. Варто було познайомитись, а не ось так одразу відмовлятись, він наче був порядний на вигляд. Так, все, году думати про те, від чог о сама ж і відмовилась.

Я бігла на ту співбесіду, наче навіжена, думала все пропало, але як виявилось, то я встигла вчасно до секунди. На рецепції дівчина зміряла мене не дуже люб’язним поглядом і ще більш хамовитим тоном запитала:

—  Ви до кого? – Вона все ще сканувала мій вигляд своїм поглядом, який пробирав до кісток. Цікаво, а їхній бос знає який тут приємний працівник сидить, так можна всіх клієнтів втратити.

—  Добрий день, я на співбесіду, у мене домовлено на дев’яту ранку. – Намагалася якомога ввічливіше говорити з цією хамкою.

—  Владислав Андрійович вже чекає, пройдете до кінця коридору і направо, там буде табличка, як вас відрекомендувати? – Нічого собі, а ця дівчина вміє приємно розмовляти, як виявилось. Тобто вона або хамка тільки для клієнтів, що тоді доволі дивно. Або ж судить людей по статусу і зовнішності. Цікаво, варто розібратись.

—  Анна Коваленко.

—  Добре, проходьте. – Йдучи по вказаному маршруту я почула за спиною: «Владислав Андрійович до вас на співбесіду Анна Коваленко», —  голос дівчини був напружений, щось тут не так. – Ну все, дороги назад немає.

Я дійшла до кінця коридору, звернула направо і побачила двері з табличкою «Директор страхової компанії Speir – Владислав Андрійович Бондаренко». Звучить доволі солідно, тому не довго роздумуючи, я постукала в двері і почула як мене гукнув дуже знайомий голос.

—  Заходьте Анно. – Я відчинила двері і на мить застигла в проході.

—  Ви? – Одночасно вимовили ми знаходячись, ніби в анекдоті, нерозуміння і подив відобразились на наших обличчях. А потім він нахмурив брови. Цікаво, це хороший знак чи не дуже?