Розділ 17

Ісабель, тримаючи в руках кухоль, мовчки сиділа на терасі. Час плив повз неї, ніби за товстим склом: десь там — птахи, далекі голоси містян, джаз, який стелився над містом. А тут — лише вона, дерева, які кидали плями тіні, і кухоль із прахом.

Ісабель не ворушилася. Голова боліла від думок, які не зникали, а лише крутилися, нав’язливі, мов мухи.

Баргрима більше немає. І вона не знала, що з нею самою…

Коли сонце піднялося за обрієм, вона, наче вві сні, підвелася. Пальці ледь тримали кухоль. Йти було важко. Ніби тіло теж опиралося прощанню.

За будинком було спокійніше. Вона поклала кухоль на землю, пішла до комірчини й дістала лопату. Земля була тверда. Вона копала повільно, мовби кожен рух викреслював щось із неї. Кожна грудка землі — це щось невимовлене, щось знищене. Щось, що вона вже не поверне. Коли ямка була готова, вона опустилася навколішки. Поставила кухоль всередину, мов частинку серця.

— Ти був не лише моїм псом, — прошепотіла. — Ти був моїм єдиним другом. Єдиним, хто слухав, хто не зраджував, хто… хто просто був поряд.

Вітер пробіг крізь листя, як дотик. Ісабель, опустивши голову, тихо додала:

— Пробач, що не врятувала тебе.

Вона засипала яму мовчки. Грудка за грудкою. Взявши невеликий камінь біля дерева, поставила його зверху. Раптом щось змінилося в повітрі. Холодком пройняло шкіру. Ісабель відчула чужу присутність і подих за спиною. Але не оглянулася. Позаду хтось завмер, мов очікуючи дозволу.

— Я б могла зловтішатися твоїм стражданням. Однак не буду, — долинуло позаду. Голос був чистий, трохи холодний, із тією музикальністю, яку не сплутаєш — фейрі.

Ісабель знову не озирнулася. Тільки тихо відповіла:

— Ну чому ж, можеш і зловтішатися. Мені байдуже.

— Прощаєшся зі своїм пекельним гончим?

— Що ти знаєш про небесних гончих? — підвелася й втупилася поглядом у Нессу.

— Що? — не зрозуміла питання фейрі й округлила очі.

— Повторюю ще раз: що ти знаєш про небесних гончих?

— Ти геть збожеволіла! — хмикнула Несса й відступила.

— Так би й сказала, що нічого не знаєш.

— Для цього є бібліотеки, або… інтернет у допомогу. Якщо тобі звичайно відомо, що це таке.

— Гм… якраз і не дуже відомо, — насупилася Ісабель.

— Я взагалі-то прийшла, щоб попередити, що… серед фанатиків демона був один перевертень.

— Ну так нехай вони й самі розбираються, — знизала плечима Ісабель, ще роздумуючи над її словами про бібліотеку.

— Ну, ти ж стала подружкою для перевертнів, — вигнула брову Несса.

— Ти не повинна була приходити сюди. Для тебе це небезпечно.

— А ти не повинна була вижити, — знизала плечима фейрі. — Але бачиш — ми обидві живемо не за правилами.

— Так чому ж ти тоді прийшла, розмовляєш зі мною, а не вткнула в спину ножа? — склала руки на грудях. — Ти ж ненавидиш мене!

— Ненавиджу. Однак ти врятувала мене.

— Ну гаразд, і хто ж цей таємничий перевертень фанатик?

— Я не знаю, — знизала плечима. — Коли той чоловік на ім’я Джордан приходив у свідомість, то весь час бурмотів про зрадника. А потім, коли вони з’явилися до нас, сім людей у звірячих масках, то я також відчула, що серед них був перевертень.

— Гаразд. Дякую, що попередила. — Ісабель опустила погляд. — Це… було неочікувано.

Несса склала руки на грудях, і в очах блиснула звична насмішка.

— Не звикай до моєї доброти. Я все ще бажаю, щоб ти перечепилася й вдарилася чолом. Але сьогодні в мене вихідний. — Вона підморгнула й розчинилася в тонкому серпанку сріблястого сяйва.

Ісабель зітхнула.

— Ще одна мила душа в моєму житті…

Вона повернулася до будинку. У тиші переодягнулася в темні джинси, обтиснуту сорочку й стягнула волосся в тугий хвіст. Та ледь ступила на гравійну доріжку, як її погляд зупинився на машині. Колеса здулися. В усіх чотирьох стирчали короткі тонкі клинки, схожі на срібні леза. Один ще й виблискував на сонці.

Ісабель хмикнула.

— Ну звичайно. Як же інакше. — Вона нахилилася, витягла лезо з переднього колеса й роздивилася його. — Несса… Елегантний почерк.

Ісабель відчинила дверцята автівки, нахилилася до бардачка й, витягнувши банківську картку, поклала у внутрішню кишеню куртки.

Вулиці міста зустріли її запиленими сонячними промінцями, запахом кави, старих вивісок і нотками жасмину, які доносилися з якогось внутрішнього дворика. Вона зупинилася на секунду, вдивляючись у вікно кав’ярні. Востаннє вона сиділа тут із Баргримом. Глибоко вдихнувши, Ісабель відчинила двері.

— О, доброго дня! — вигукнув чоловік за стійкою. — А я вас пам’ятаю, міс. Вас супроводжує великий пес породи німецької вівчарки. І де це він? — виглянув із-за стійки.

Ісабель завмерла. Кілька секунд не могла навіть кліпнути.

— Його більше немає, — тихо промовила. Слова давалися важко, як через ковток крижаної води.

Чоловік враз став серйозним і схилив голову набік.

— Співчуваю…

Ісабель кивнула й швидко перевела розмову.

— Минулого разу, коли я тут була, то не заплатила за сніданок. Там щось сталося — пожежа на кухні, всі вибігли…

— Так, було таке, — усміхнувся він трохи тепліше. — Тоді за вас заплатив один молодик. Калеб Беккер. Сказав, що ви його подруга.

Вона здивовано кліпнула.

— Калеб?

— Так. Син мера. І завжди чайові залишає. — Чоловік підморгнув. — Можу запропонувати вам сьогодні каву за рахунок закладу. Просто… ну, як згадка про вашого пса.

Ісабель легко усміхнулася.

— Було б добре… Дякую. І зробіть будь ласка в стаканчику. І я все ж таки заплачу за каву.

Ісабель вийшла з кав’ярні, тримаючи в руках стаканчик гарячої запашної кави з корицею. Сонце било в очі, змушуючи мружитися. Вулиця жила своїм життям: хтось поспішав тротуаром, хтось сміявся на терасі, дехто їхав на скрипучому велосипеді. Але й це все їй здавалося далеким, ніби переглядала фільм без звуку.

У душі панувало спустошення. Не гострий біль, його вона вже пережила. А мовчазна порожнеча, тягуча й холодна. І дивна тиша, в якій навіть власне серце здавалося чужим.

Вона зупинилася на узбіччі й оглянулася, не знаючи, куди йти. Не мала ні мети, ні бажання. Просто стояла. Поки не помітила знайому автівку неподалік.

Калеб.

Він сидів за кермом, схилившись над телефоном, зосереджений, серйозний. Ісабель перейшла дорогу, обійшла машину й легенько постукала в пасажирське вікно. Калеб підвів голову, побачив її і вийшов із салону.

— Ти заплатив за мене в кав’ярні після того інциденту з Мойрою.

— Так, — кивнув він, не відводячи погляду. — Заплатив.

— Дякую, — вона схилила голову набік, вивчаючи його риси обличчя.

— Будь ласка, — відповів з усмішкою на вустах, дивлячись їй прямо в очі. — Як ти себе почуваєш?

Її обличчя було виснаженим: жодного сліду макіяжу, потріскані губи, і в очах — той особливий сум, який з’являється лише після втрати.

— Ніби нормально, — знизала плечима. — Як Джордан і та дівчина відьма?

— Джордан нікого не підпускає до себе окрім Амари. А дівчина, ми навіть не знаємо, як її звати. Вона отямилася, перебуває ще в шоковому стані й мовчить.

Ісабель надпила каву й, відчувши, як тепло пройшлося по її тілу, кивнула.

— Слухай, тут така справа, — вона оглянулася, ніби хотіла перевірити, що за ними ніхто не спостерігає. — До мене сьогодні приходила фейрі Несса. Вона була третьою врятованою і дещо мені розповіла.

— Що саме? — схилившись спиною об двері машини, спокійно запитав Калеб.

— Вона сказала, що серед тих фанатиків був… перевертень. І нібито Джордан бурмотів щось про зрадника.

Калеб важко зітхнув і закотив очі.

— Лише цього бракувало. Потрібно попередити батька.

— О, ти з ним вже спілкуєшся?

— Доводиться! — закотив очі Калеб.

— І я залишилася без машини. Несса на прощання проколола всі чотири шини. До речі, а ти випадково не знаєш, де тут може бути… бібліотека?

— Бібліотека? — Калеб підняв брову й усміхнувся кутиком губ. — Ісабель, це точно ти?

— Ну а що? — пирхнула вона, зробивши ковток кави. — Не все ж мені у вогні купатися й демонів знищувати.

— Звичайно, що в місті є бібліотеки. Просто… навіщо тобі це потрібно?

— Хочу дізнатися більше про небесних гончих.

Калеб вигнув брову й, склавши руки на грудях, промовив:

— Ну що ж, якщо тобі так потрібно, тоді давай я тебе відвезу в одну.

— Не дивися так на мене, ніби я збожеволіла.

Калеб підняв долоні догори, ледь усміхнувся, але в очах жевріло занепокоєння.

— Навіть і не подумав про це. Просто… учора ти ледве трималася на ногах. І твої рани, вони…

— Так, вони загоїлися, — тихо відповіла Ісабель, але голос звучав не так впевнено, як хотіла.

Калеб мовчки подивився на неї ще мить. Потім повільно, без жодного поспіху, простягнув руку й торкнувся її плеча. Легко, обережно, наче боявся, що вона розсиплеться під його дотиком.

— Перевіряєш, чи я дійсно жива? — щиро усміхнулася Ісабель і легко поплескала його по плечу, намагаючись розрядити напругу.

— Так, це ще дійсно ти.

Ісабель швидко допила каву й викинувши стаканчик у смітник, сіла у салон.

Калеб привіз Ісабель до бібліотеки Мілтона Х. Латтера й припаркував машину біля високих дубів, які обрамляли вхід. Вона подивилася на будівлю: масивна споруда із червоної цегли виглядала немов витягнута з іншої епохи. Вікна були високі, із застарілими рамами, а двері важкі, покриті старовинним золотим клеймом.

— Дякую, — поглянувши на Калеба, тихо промовила Ісабель, відчиняючи двері.

— Будь обережною, Ісабель.

— Ти також.

— Якщо хочеш, я можу тебе забрати.

— Ой, я… я краще сама повернуся. Не хочу тебе турбувати. Тим паче в тебе своїх проблем вистачає.

Ісабель швидко вийшла із салону й не озираючись, попрямувала до входу.

У бібліотеці було прохолодно, запах старих книг і дерев’яних полиць стояв у повітрі. Велика вхідна зала з високими стелями привітала її тишею. Відлуння кроків відгукувалося в просторі, додаючи відчуття ніби вона потрапила у якийсь іншій вимір, світ без часу, де кожна сторінка має свою історію. Лише кілька відвідувачів бродили серед рядків книг, заглиблені у свої думки. Зупинившись біля стелажа з рідкісними виданнями, Ісабель натрапила на стару книгу, яка пахла пилом і давністю. На жовтих сторінках були викладені відомості, які не одразу вдавалося зрозуміти. Проте, чим більше вона читала, тим чіткіше вимальовувалася картина.

«Небесні гончі були не простими істотами. Це були створіння, які служили архангелу Гавриїлу, і їхня роль у світі світла була незамінною. Вони були його очима і вухами, його охоронцями й месниками. Їхня сила була вірною і непорушною, а сам архангел обирав їх із найкращих, найсильніших і найвідданіших душ. Ці пси не були звичайними тваринами: їх створили для конкретних завдань, для того, щоб підтримувати порядок між світом людей і світами вищих істот».

Чим більше Ісабель читала про небесних гончих, тим глибше в неї проникало розуміння страшної помилки, яку скоїла мати. І з кожною сторінкою, що Ісабель перегортала, її надія на те, що вона зможе повернути Баргрима, зникала...

Тим часом, поки Ісабель поглиблювалася у читання, а Калеб вирішував свої родинні справи, Ліліт несподівано з’явилася в крамниці мадам Жозефін. Її темний силует майже не залишав слідів у просторі. Вона була ніби сама тінь, яка розтягувалася по підлозі.

Мадам Жозефін, сидячи за прилавком, здивовано підняла очі від книги, яку читала, але не сказала ні слова.

— Я бачу, що ти рада мене бачити, Жозефін. Скільки презирства у погляді.

— Чого бажаєш? — відклавши книгу, запитала жінка без натяку на привітність.

Ліліт не відповіла відразу. Вона тихо підійшла до стелажу з травами, злегка торкнувшись полиці пальцями, а потім, наче несподівано, озирнулася.

— Треба щось для відновлення сили. І трохи для розуму. — Її голос був спокійним, але в ньому відчувалася стримана загроза. Вона не збиралася витрачати час на порожні розмови.

Мадам Жозефін подивилася на неї з подивом, але не спитала, для чого це їй. Вона знайшла потрібні трави, поставила їх перед Ліліт і, не піднімаючи очей, тихо промовила:

— Бери. А тепер йди.

Ліліт стиснула губи й, наблизившись, хижо посміхнулася.

— Це взагалі-то був жарт, — фиркнула Ліліт. — І ти навіть не затремтіла про моїй появі.

— Вже давно перестала боятися.

— Гм… — оглянулася Ліліт. — Наковталася якогось зілля, яке позбавляє страху?

— Ліліт, — важко зітхнула мадам Жозефін, — навіщо ти прийшла?

Демониця сіла на високий стілець і, закинувши ногу на ногу, поправила довгу чорну сукню. Поглянувши на жінку з-під чола, промовила:

— Я хочу, щоб ти стежила за Ісабель.

Мадам Жозефін скривилася й захитала головою.

— Я більше не твоя слуга.

— Так-так, я пам’ятаю про це, — скривилася Ліліт. — Однак — Ісабель моя донька. І я хвилююся…

— Що втрачаєш контроль над нею? — різко перебила жінка.

— Віскі є? — неочікувано запитала Ліліт і закотила очі.

Мадам Жозефін мовчки пішла в іншу кімнату і вже за кілька секунд провернулася й налила в стакан алкогольний напій. Ліліт залпом випила й сказала, щоб вона ще налила.

— Ти вирішила прийти до мене, щоб напитися?

Ліліт злісно зиркнула на неї й, коли мадам Жозефін налила їй другий стакан, а потім і третій, додала:

— Ну, легше стало?

— Взагалі нічого не відчула. Ну окрім того, що все валиться… — зітхнула Ліліт і почала нігтями стукати по прилавку.

— Ну що ж, тоді я скажу тобі прямо. — Ліліт поглянула на Жозефін й вигнула брову. — Не контролюй Ісабель. Вона не ти. І ніколи тобою не стане. Вона інша. І прийми це.

— Здається, що їй дісталося більше від того... Теодора, ніж від мене! — гнівно вигукнула Ліліт.

— Що ти з ним зробила?

— Та нічого я з ним не зробила! — гаркнула Ліліт. — Не встигла. Не дозволили мені забрати його душу!

— Хто?

— Хто, хто? Вони! — підняла палець вверх. — Михаїл… щоб йому! А я ж не дурепа перти проти архангела! — розвела руками. — А Теодор став відомим нейрохірургом, який рятує життя людям.

— Ого, — мадам Жозефін опустила голову й широко усміхнулася.

— Однак не була би я Ліліт, якби дещо все ж таки не зробила з Теодором. Він став безплідним. І це моя заслуга! — із задоволенням промовила.

На обличчі мадам Жозефін зникла усмішка й вона нахмурилася.

— Тебе вже точно нічого не змінить, Ліліт.

— Ну так що, допоможеш мені? І до речі, хто що за гарний молодик крутиться біля Ісабель?

— Ліліт, я тобі не буду допомагати! — голос затремтів, і мадам Жозефін перевела подих.

— Ну і біс із тобою! — схопивши склянку з віскі, кинула її в стіну. — Ти ще пожалієш про це! І доки радій, що я не застосувала проти тебе все, що я застосовую в Пеклі проти тих, хто мені перечить.

Мадам Жозефін здригнулася й опустила голову. Ліліт вийшла з крамниці й, оглянувшись, застигла. За кілька кроків від неї стояв чоловік у довгій світлій рясі. Повітря навколо наче згустіло. Її ноги мов приросли до бруківки, а тіло зрадницьки тремтіло.

— Архангел, — прошипіла Ліліт.

Вони мовчки дивились одне на одного. Жодного слова. Жодного жесту. Лише тиша, напружена, майже загрозлива для неї. Він неквапно розвернувся й зник у натовпі.

— Як мене уже все це дістало! — загорланила Ліліт і, помітивши здивовані погляди перехожих, фиркнула й на мить показала їм свій справжній демонічний вигляд. Люди закричали від жаху й почали тікати з вулиці. Ліліт посміхнулася й, змахнувши рукою, зникнула у вогні.