Розділ 18

Ісабель поверталася додому вже після заходу сонця. Місто дихало спокоєм, вулиці мерехтіли розмитим світлом ліхтарів, а під ногами шаруділо пожухле листя. Вона йшла повільно, квартал за кварталом, ніби кожен крок мав підтвердити: усе, що вона сьогодні дізналася, — правда. У голові крутилися уривки з книги, а разом із цим був присутній біль і розчарування.

Попереду, на перетині двох вулиць, раптово з’явилися постаті, й Ісабель зупинилася. Чорний одяг, звірячі маски на обличчях. І вони оточували її з усіх боків, виринаючи з темних будинків, ніби тіні.

— Ну нарешті явилися! — розвела руками Ісабель і впевнено зробила кілька кроків. — Шо, сумуєте за Талгароном?

Пролунав постріл. Глухий, наче крик, задушений у самому повітрі. Ісабель здригнулася. Її тіло відкинуло назад, не від болю, а від шоку. Вона ще не встигла відчути, куди влучила куля, коли ноги підкосилися, а холод почав повільно пробиратися всередину. Ісабель, зціпивши зуби, оглянулася. Один із них рушив уперед і зняв маску.

Мойра.

— Ти… — прошепотіла Ісабель, не вірячи власним очам.

Її погляд метнувся до руки Мойри — метал блиснув у сутінках.

— Ти зруйнувала моє життя! — люто закричала дівчина, і люди у звірячих масках зупинилися, утворюючи коло. — Ти забрала в мене коханого!

— А я не думала, що ти така… слабодуха! — захитала головою Ісабель.

— Ти дала мені вибір. І я його зробила. Ти загинеш!

— Ох, вирішила мене налякати пукалкою в руках? — Ісабель зітхнула й підвелася. З ноги стікала кров, і вона відчула біль. — Так ось, якщо дійсно хотіла вбити мене, то варто було стріляти в голову або в серце.

Мойра заволала й натиснула на курок. Куля стрімко вилетіла, й Ісабель, піднявши долоню, зупинила її якраз біля грудей.

— Я дала тобі зробити вибір і думала, що ти обереш правильний шлях, — прижмурилася Ісабель і, взявши кулю, кинула її на бруківку. Вона задзеленчала й покотилася. — Мені дуже шкода тебе, Мойро. І всіх вас!

Ісабель оглянулася й розвела руками. Вогонь спалахнув з її долонь, і червона енергія розкинула фанатиків у різні боки. Люди, які стояли на балконах і спостерігали за цим дійством, швидко побігли в кімнати.

Мойра зробила ще один постріл, й Ісабель встигнула відхилитися. Куля влучила у стіну будинку.

— Навіщо ти все це робиш? — захитала головою Ісабель. — Мойро, чому ти не повернулася до батьків?

— У мене не залишилося нічого, крім ненависті. І навіть її ти хочеш у мене відібрати...

Раптом почувся собачий гавкіт. Із темряви, мов згустку диму, вирвався великий пес. Брудний, білий, із розпатланою шерстю. Він кинувся на фігуру в масці, яка підступала до Ісабель, і з неочікуваною силою збив нападника з ніг. Проте не встиг знову встрибнути, як інший фанатик — кремезний, швидкий, надто рухливий — ударив його. Його рухи… були неправильні. Його стрибок був надто низький, не людський, як у хижака. Кігті блиснули в темряві й із розсіченим звуком пройшлися боком пса. Той заскавулів, і кров миттєво з’явилася на брудній шерсті.

Ісабель силою відкинула Мойру у сміттєвий бак і рвонула вперед. Вона вдарила нападника кулаком у живіт і, використовуючи інерцію, заломила йому руки. Маска зісковзнула, оголюючи перекошене обличчя. Нападник заричав, і тоді вона побачила його очі.

Тайрон...

— Ти… зрадник? — прошепотіла.

Їхні погляди зімкнулися на мить, і в цьому короткому зіткненні не було слів — лише біль і ледь помітна чорнота у його очах. Тайрон різко відвернувся й, не сказавши нічого, зник у провулку. Інші фанатики почали розбігатися, мов зграя щурів. Ісабель, не даючи їм утекти надто далеко, кого могла — силою позакидала в сміттєві баки.

— Ось там ваше місце, — хмикнула.

Почувши тихе скавуління, вона обернулася. Той самий пес лежав на бруківці, важко дихаючи. Його розпатлана біла шерсть потемніла від крові, яка стікала з рваної рани збоку. Ісабель підбігла й опустилася поруч, обережно торкаючись теплої спини.

— О, бідний песик… — прошепотіла, обхоплюючи його за шию, і пес оскалив ікла. — Не бійся, я не зашкоджу тобі.

З будинку прочинилися двері, і на порозі з’явилася молода дівчина у светрі, що звисав із плечей. В її очах була тривога, на обличчі — здивування.

— Де тут ветеринарна клініка? — вигукнула Ісабель.

— За рогом… праворуч, дві хвилини ходу!

Вона швидко зачинила двері, і темрява знову поглинула вулицю. Ісабель глибоко вдихнула, придушуючи біль у нозі.

— Спокійно… я тобі допоможу, — прошепотіла.

Він знову показав ікла, хрипко загарчав, але не спробував вкусити. Обхопивши тварину обережно, але впевнено, вона підняла її на руки. Пес ще раз сіпнувся, проте одразу знову заскавулів і притиснувся до її грудей. Його кров просочувалася крізь її одяг, гаряча й липка.

Дійшовши до ветеринарної клініки, почала стукати ногою у двері.

— Допоможіть… будь ласка…

Двері за кілька секунд відчинилися. І на порозі з’явився молодий і сонний чоловік.

— Міс, що трапилося?

— Песика… поранили.

— Ох, — вигукнув лікар і миттєво пропустив усередину. — А як ви… несете його? Він же великий!

— Я просто сильна, — закотила очі Ісабель.

Ветеринар щось пробурмотів про адреналін і диво, поки відчиняв двері до маніпуляційної. Ісабель обережно поклала пса на металевий стіл. Той тихо заскиглив, але дивився на неї ясними очима.

— Ти тільки тримайся, — прошепотіла вона, погладжуючи його по голові.

— Та пес боєць, — озвався ветеринар, нахиляючись до рани. — Але крові багато. Це ваш собака?

Ісабель стисло хитнула головою. Потім, після паузи, додала:

— Ні. Але… він врятував мені життя.

Ветеринар кивнув, уже зосереджений на справі, і почав працювати. А вона стояла поруч, не відводячи погляду, ніби цим могла утримати пса при житті.

— Ви також поранені? — помітивши на її одязі кров, промовив ветеринар.
— Не звертайте уваги. Зі мною все добре, — відмахнулася Ісабель.

Вона стояла над столом, поки ветеринар швидко дістав усе необхідне — шприци, бинти, антисептик. Пес гарчав, коли дотик інструментів зачіпав рану, і тіло його здригалося від болю.

— Тихо-тихо… — прошепотіла Ісабель, поклавши долоню йому на голову. Її пальці ковзнули вниз до шиї, і вона почала повільно гладити його.

Гарчання стихло, тільки важке дихання з грудей тварини й приглушене скиглення ще виривалися на поверхню.

— А ви йому подобаєтесь, — тихо промовив ветеринар, не відриваючи погляду від рани.

Ісабель нічого не відповіла. Її пальці продовжували м’яко рухатись по брудній, закривавленій шерсті. Вперше за весь вечір у грудях з’явилося щось схоже на тепло.

— Мене звати Вільям, — додав чоловік, накладаючи чисту пов’язку та обмотуючи живіт спеціальним бинтом. — Працюю тут вже кілька місяців.

Він усміхнувся крізь втому.

— Приємно познайомитися. Мене — Ісабель.

— У собаки є ошийник. Однак якщо його ніхто не буде шукати, то у місті є притулок, — відступив від стола й витер руки об рушник. — Коли він одужає, а я сподіваюся, що так і буде, то я відвезу його туди. Там добре ставляться до тварин.

Ісабель на мить замовкла, а тоді кивнула.

— Я оплачу лікування. Скільки б це не коштувало.

— Добре, — Вільям кивнув, — але зараз головне — щоб він протримався цю ніч.

Він кинув погляд на пса, той уже ледь дихав, та лишався притомним, вловлюючи теплий дотик Ісабелевої руки.

Ісабель заплатила за первинний огляд, не вагаючись ні на мить. Вона пообіцяла ветеринару навідуватися і переконалася, що пес у надійних руках.

Коли двері ветеринарної клініки зачинилися за її спиною, Ісабель застигла на кілька секунд. Вулиця була темна, залита жовтуватим світлом одинокого ліхтаря. У голові вирувала порожнеча, а серце билося в унісон із тишиною навколо. І тоді вона вирішила зробила єдине, що здавалося логічним: піти до Калеба. Потрібно було йому розповісти про Тайрона. І байдуже, що вже була глуха ніч на дворі й навіть живої душі не було довкола. І кожен крок віддавався пекучим болем у нозі. Куля пройшла навиліт, і, хоч кров уже майже зупинилася, тканина штанів злиплася, а рухи давалися важко.

Вона дійшла до будинку й піднялася на другий поверх. Постукавши кілька разів, зітхнула й обперлася боком об стіну. Двері за кілька хвилин відчинилися. Калеб був із трохи розпатланим волоссям, у футболці й спортивних штанах. Побачивши її, він завмер.

— Ісабель? Ти що, поранена?

— Не хвилюйся. Куля пройшла наскрізь. А на футболці це не моя кров, — відповіла вона втомлено й сперлася об одвірок. — Я тобі не завадила? А то раптом у тебе сусідки в гостях!

Калеб миттєво схопив її за руку й затягнув у квартиру.

— Я принесу аптечку.

— Не треба, — заперечила вона. — Я дійшла сама, отже, не помру. Слухай... Дещо трапилося. На мене посеред пустої вулиці напали фанатики. І серед них був Тайрон.

Калеб, який вже відкрив шафку й узяв аптечку, різко обернувся.

— Що?

— Я зірвала з нього маску. А потім він утік. А тих, хто не встигнув дати дьору, то закинула у сміттєві баки. А ще неочікувано на допомогу прийшов великий, білий брудний пес. І до речі, Тайрон поранив песика і мені довелося віднести його у ветеринарну клініку, — швидко й емоційно промовила Ісабель.

На кілька секунд у квартирі запанувала глуха тиша. Лише цокання годинника на стіні нагадувало, що час іде. Калеб повільно витиснув із себе:

— Він мій друг, чорт забирай…

Його очі спалахнули гнівом. Він затиснув щелепи й кинув аптечку у стіну. Ісабель округлила очі й пішла слідом за ним.

— Я не знаю, чому він із ними. Однак це все дійсно… жахливо. І навіть на мить мені здалося, що я помітила чорноту у його очах. Якщо він став одержимим, то з цим можна боротися.

— Я зателефоную Амарі й батькові, щоб попередити їх про Тайрона. — Калеб взяв телефон зі столу. Його голос звучав спокійно, та в очах горів холодний гнів. — А ти залишайся тут. І нікуди не йди.

Ісабель злегка підняла брови.

— Що, думаєш, я сидітиму на місці, як лялька? — насмішкувато запитала, хоча насправді тривога не відпускала її зсередини.

Калеб злегка хитнув головою, нічого не відповів і вийшов із кімнати. За кілька секунд повернувся, тримаючи в руках чисту футболку.

— Це моя. Можеш переодягнутися. Закривавлену в смітник, шафка під раковиною, — промовив і вказав рукою на кухню.

— Ти... дав мені свою футболку? — округлила очі Ісабель.

— Шукати щось у шафі Амари зараз не час, — кинув через плече й вийшов із вітальні.

— Ну гаразд... — пробурмотіла вона більше до себе, ніж до нього, і затрималася на місці ще на кілька секунд.

Швидко знявши куртку, Ісабель переодягнулася, скрутила закривавлену тканину в грудку й кинула в смітник під раковиною, як велів Калеб. Відчуття було трохи дивним — ніби вона сховалась у щось чуже, але водночас несподівано затишне. Футболка була великою, довгий рукав закривав їй майже половину долоні, а поділ сягав ледь не до середини стегон. Вона виглядала в ній, як у нічній сорочці.

Повернувшись до дивану, вона знову натягнула куртку й вмостилась, стискаючи долоні. З іншої кімнати долинав приглушений голос Калеба. Його тон ставав усе холоднішим, більш напруженим, і це лише підсилювало її власне внутрішнє тремтіння.

Ісабель важко зітхнула. Втома тиснула, і вона лягла, заплющила очі. Думки не давали спокою, плуталися між страхом і образами дня. Та щойно тіло трохи розслабилось, вона провалилася в тривожний, але такий потрібний сон.

Коли Калеб повернувся, то побачив, що Ісабель спала, притиснувши подушку до себе. І її ноги звисали з дивану, і на ній ще залишалося взуття. Хмикнувши тихо, присів біля дивану й обережно торкнувся її плеча.

— Міцно заснула, — прошепотів і, зітхнувши, зняв із неї взуття.

Ісабель заворушилася і щось незрозуміле пробурмотіла. Калеб обережно підняв її на руки й відчув, як вона притулилася до нього. Дівчина потребувала спокою, і він відніс її в кімнату. Поклавши ї на ліжко, оглянув її рану на нозі, яка вже не кровоточила. Калеб подивився на її спокійне обличчя і злегка усміхнувся. Він підняв її, притримуючи за спину, і зняв куртку. Ісабель повернула голову й, повільно розплющивши очі, взяла його за руку.

— Що ти робиш? — сонно пробурмотіла.

— Роздягаю тебе, — прошепотів.

— Що? А, ну добре...

Вона перевернулася на живіт, і її дихання стало глибшим.

Калеб вигнув брову й кивнув, ледь усміхаючись. Ісабель за кілька секунд зняла з хвоста гумку, і її довге хвилясте волосся вільно впало на подушку. Вона перевернулася на бік, притиснувши подушку до себе, наче захищаючись від світу.

Калеб підвівся, повільно й обережно вкрив її ковдрою. Він ще мить постояв поруч, дивлячись на неї. Її обличчя було спокійним, дихання рівним.

— Хоч би ця ніч минула без тривог, — прошепотів він сам до себе.

Потім тихо вийшов, прикривши двері, залишивши її в спокої...