Глава 3

Стрілець. Наш час.

Він спостерігав за рудою дівчиною. Відчував силу, якою вона дихала. Бачив нитки — примарні, димчасті. Вони обплітали її химерним візерунком замість звичної для людей аури. Дивна дівчина: смілива, красива. Але нерозсудлива. Вона навіть не уявляє, у що так необачно вскочила.

Залізла в голову ангелові, та ще й примудрилася потрапити на очі збирачеві. Необачна. Тепер збирач із неї очей не спустить.

Кассій...

Дуже цікаво зустріти його знову та ще за таких обставин. Стрілець вважав його давно мертвим. Виходить, він помилявся, і Кассій знову вийшов на полювання. Але що ж тоді його пов’язує з ангелом? Навряд прості родинні зв’язки, яким так здивувалася руда.

Та й руда...

Стрілець скривився, відчувши тремтіння, ніби його облили крижаною водою. Він заплющив очі, завмер. Чиясь душа затріпотіла наляканою пташкою, гострим болем запульсувала у скронях. Чия? Стрілець потягнувся до слабкого відблиску душі — й не встиг. Пташка розчинилася в темряві вулиць, наче її й не було. Душа відлетіла чи... згасла, ув'язнена.

Якась нісенітниця.

Стрілець розплющив очі.

Дощ розмивав обриси будинків. Синьо-червоні спалахи проблискових маячків розривали нічну темряву. А посеред дороги стояла руда. Зіщулена, перелякана. Наче й не вона щойно творила дива магії, стираючи ангелові пам'ять. Що ж її так налякало?

Він уважніше придивився. Нічого підозрілого. І нікого небезпечного.

А руда боялася. Її страх струмом пронизував хребет. Стрілець відчував його, наче власний. І це почуття сковувало, виснажувало, вибивало з сил. Дихання збилося, у грудях розливалася лава. Димчасті нитки потягнулися до нього. Обвили зап'ясток, пропікаючи мало не до кістки. У ніс ударив запах паленої плоті. Протверезив.

Стрілець на ходу накреслив на шкірі сітку, що спалахнула синім, і нитки засичали, відсахнулися та попелом осипалися до його ніг.

Прокляття!

Як він міг забути, що з цією дівчиною жарти погані? Не можна підпускати її до себе так близько. Не можна втрачати пильність. А він знову дозволив її почуттям проникнути в свою свідомість. Хотів зрозуміти, що її так налякало. І ледь не поплатився життям.

Зап'ястя пекло, попри крижану павутину, яку він щойно накреслив. На шкірі залишилися чорні опіки. Мов мітки. Він усміхнувся, обтрушуючи з себе останні відлуння дівочого страху. Як же багато в нього таких міток. Не злічити. Будь-хто інший давно б помер. А йому не звикати.

Стрілець ступив у провулок саме тоді, коли руда рушила в його бік. Вона не повинна його побачити. Не зараз. Усьому свій час.

Вона пройшла повз — промокла, самотня. Димчасті нитки примарним шлейфом тягнулися слідом. Дурна дівчина, хоч і дивна. Не можна ж так відверто показувати свою справжню сутність.

Здалася? Втомилася ховатися? Нічого. Він все з'сує, але пізніше.

Зараз у нього є справа.