Глава 4

Кіра. Наш час.

Струсивши із себе страх і недобре передчуття, я залишила байк Макса й неквапом спустилася асфальтованою доріжкою до своєрідного оглядового майданчика.

Темні дерева, що вже скинули листя й густо росли вздовж високого бордюру, несподівано розступилися, відкривши приголомшливий краєвид.

Густий туман важко стелився над дзеркальною брижою бухти, чіпляючись своїми примарними пальцями за пологі схили невисоких гір. Темна вершина однієї з них, немов циклоп, дивилася на мене єдиним червоним оком маяка. Де-не-де білувате покривало розтинали вогні портових ліхтарів і сигнальних буїв, що погойдувалися на хвилях. А далеко на сході вже займалася зоря, забарвлюючи сіре небо в рожево-багряні барви. Незабаром зійде сонце, сповістивши яскравими променями про початок нового дня, і цей туман, що відчайдушно розповзався вузькими балками, загубиться серед темних сосен, а згодом і зовсім розтане...

— Хвала богам, я тебе знайшов! — хриплуватий голос повернув мене до реальності. — Привіт іще раз, — Макс зупинився за крок від мене й простягнув безформний згорток тканини.

— Вибач, що витягнув тебе з теплого ліжка. Це твій плащ, — пояснив він, помітивши моє збентеження через те, що висіло в нього на руці.

— Дякую, — усмішка ледь торкнулася кутиків губ, коли Макс накинув мені на плечі легку тканину. Одразу стало значно затишніше. Я й не помітила, як устигла промокнути й змерзнути.

— Знову кошмари? — запитав, уважно вдивляючись у моє обличчя.

Я нічого не відповіла, лише кивнула, намагаючись уникнути його пронизливого погляду, який сьогодні викликав дивні відчуття навіть крізь окуляри.

Він як ніхто інший знав, що гроза завжди приносить мені нічні жахіття, а я вперто намагалася уникнути розмов про це до останнього. І давно переконався в цьому особисто.  Та все одно щоразу запитував.

— Може, цього разу нарешті розповіси, що тобі сниться?

Я відвела погляд і тихо зітхнула. І знову питання, на яке я не можу відповісти, бо сама не до кінця розумію ті сни, що останніми днями приходять щоночі. З того самого вечора, як Інкарен затягло дощами.

Макс лише кивнув і відступив на крок. Він усе зрозумів. Як завжди. Єдиний, хто розумів мене без слів.

— Шкода, що ми бачимося за таких обставин.

— Авжеж... — я відійшла від нього й сперлася спиною на високий бордюр. — Що там у вас?

— Ну що... — Макс закурив. — Випадковий перехожий, який побажав залишитися невідомим, знайшов тіло у дворах навпроти клубу й повідомив поліцію. Коротше, ще один труп зі стрілою у череві.

Я пирхнула. Як завжди, не зміг повторити офіційний висновок. Закінчив по-своєму — коротко й зрозуміло.

— І жодних слідів?

— Жодних, — кивнув він. — Думаю, і на плащі, що був на дівчинці, ми теж нічого не знайдемо.

— Стрілець залишив на ній свій плащ?

Макс кивнув.

— Ми забрали його одразу, як зрозуміли, що він не належить дівчинці.

— Дивно, тобі не здається? — Макс різко струснув попіл з цигарки і видихнув клаптик власного туману у дощову мряку, а я обережно продовжила: — Адже він ніколи не залишав нічого особистого на місці злочину.

Макс знизав плечима, ніби скидав із себе роздратування. Дивно. Зазвичай він дуже спокійний, незважаючи на те, що ця справа його дістала. Але не сьогодні.

— Саме тому, я впевнений, що жодних слідів там немає. А щодо дивності...Кіро, на вулиці дощ і холодно, а ти ж сама бачила, у якому стані одяг потерпілої, чи не так?

Я кивнула. Так, я бачила. І слова Макса не були позбавлені логіки, але це не перший випадок, коли Стрілець виходить на полювання в холодну погоду. Так чому саме Лія стала винятком? Чим вона така особлива?

— Так, ти правий, я бачила. І поговорила з потерпілою. Свого рятівника вона не бачила.

Я не дивилася на Макса, але відчувала його важкий погляд. Він не схвалював моєї поблажливості до серійного вбивці.

— Знаєш, у дівчини є опікун і...

— Опікун? — засумнівався він. — Може, брат? Брата я бачив — це він віддав твій плащ. Милий такий хлопець...

— О так, милим він бути вміє.

— Ти його знаєш? — Макс уважно подивився на мене, а я приречено зітхнула.

Доведеться говорити відверто. Може, воно й на краще.

— Зустрічалися... Дай сигарету.

Він простягнув мені синій портсигар із заокругленими кутами й великим золотим написом Treasurer. На мить я завмерла. Такі сигарети — справжня розкіш — міг дозволити собі хтось на кшталт мого останнього покійного чоловіка, але аж ніяк не звичайний слідчий.

«Чого ще я про тебе не знаю, Максе?» — подумки запитала я, відкриваючи гладеньку кришку й дістаючи останню золотаво-синю сигарету.

Чирк.

Приємний солодкавий смак і насичений аромат тютюну, ніби щойно розтертого в долонях, змусили мене на мить заплющити очі від задоволення.

— Закінчила дегустацію? — з усмішкою запитав Макс, коли я повернула йому портсигар.

Мовчки кивнула.

— Тоді я уважно тебе слухаю.

Він різким рухом пожбурив порожній портсигар у зарості кущів і дерев над майданчиком разом із власним недопалком. Я закусила фільтр сигарети, стримуючи своє здивування від дивної поведінки Макса цієї ночі. Що такого могло трапитися, що вибило з рівноваги цього зазвичай холоднокровного професіонала?

— Лія, тобто потерпіла, дещо мені розповіла, — почала я, видихнувши хмаринку диму. — Максе, ця справа починає набувати дуже дивного оберту.

— Кіро, давай по суті, — він підійшов до бордюру, сперся руками на нерівний бетон і втомлено зітхнув, підставляючи обличчя дрібним краплям чи то дощу, чи то туману. — Я втомився, як пес.

— Лію викрали двоє невідомих, навіщось привезли сюди й дали втекти. Не здається тобі це дивним?

— Поки ні, — цього разу спокійно відповів він. Наче дощ змив з нього нервовість. — Злочинці ніколи не діють однаково. Може, хотіли ще кілька разів її зґвалтувати, але проґавили момент, і дівчина втекла. До того ж, якщо врахувати, що всі нападники зрештою опиняються мертвими, версія про одного й того самого ґвалтівника відпадає сама собою. А тому...

— Можливо. А що скажеш на те, що її навмисне привезли сюди з іншого міста?

— З іншого міста? — він скоса глянув на мене, а на його вродливому обличчі заграли ще несміливі промені світанкового сонця. — З чого ти взяла?

— Лія сказала, що поверталася додому з метро. Біля квартири на неї напали, а отямилася вона вже тут.

— І навіщо такі складнощі? Хіба не простіше було затягнути її в якийсь провулок і там довести справу до кінця?

— Простіше, якщо тільки...

— Якщо тільки дівчина не була наживкою, — договорив Макс, примруживши й без того вузькі очі попелястого кольору. Навіть у сутінках я бачила темні лучики, які причудливою сіткою розтеклися від чорної зіниці. І тремтіння торкнулося кінчиків пальців.

— Для кого?

— Думаю, для Стрільця.

— Припустімо. Тоді виникає питання — чому саме вона?

— Звичайна дівчина з натовпу, — припустила я, навіть не помітивши, як ми раптом помінялися місцями.

— Навряд. Сама ж сказала, що її перестріли біля квартири. Отже, або стежили за нею не перший день, або знали, де вона живе. Особисто я схиляюся до другого. Що там із братом? Ти сказала, що знаєш його?

— Ми давно не бачилися. Але Кас ніколи не казав, що має сестру.

— У вас були близькі стосунки? — м'який оксамитовий голос став жорсткішим.

— Скажімо так — довірливі. Колись ми працювали разом і були...напарниками.

— Зрозуміло. Тоді скажи, він міг організувати викрадення?