Глава 4

— А якщо я не дозволю тобі знайти Стрільця?

— Що?

Я не озирнулася.

— Якщо знайду його раніше за тебе. Попереджу. Приберу сліди. Та що завгодно.

— Кіро... Не кажи так.

У його голосі вже не було злості, лише напруження і щось ще, але я не розуміла.

Лише повільно похитала головою.

— Чому? Ти ж чудово знаєш, що я ніколи не поділяла твого бажання будь-що засадити Стрільця за ґрати. То чому вирішив, що я не зроблю все, аби ти його не знайшов?

Позаду почувся тихий крок. Я інстинктивно відступила ще трохи, не відриваючи погляду від бухти.

— Та що з тобою сьогодні, Кіро?

Я лише сильніше стиснула окуляри і тихо, майже пошепки, сказала:

— А якщо Стрільцем виявлюся я?

Буквально хвилину нічого не відбувалося.

Я чула лише шум дощу, що стихав десь у тумані, і важке дихання Макса десь зовсім поруч.

Він зробив крок до мене, а я — від нього.

Та наступної миті щось сталося. Макс рвучко скоротив відстань між нами, міцно схопив мене за плечі й одним різким рухом розвернув до себе. Я навіть не встигла отямитися, як опинилася в його міцних обіймах. Спроба вирватися виявилася марною. Він виявився значно сильнішим. І зараз у ньому справді прокинулося щось нелюдське.

Ми дивилися один одному в очі. Це було нестерпно. Я вже відчувала, чим усе це закінчиться — вогонь ковзнув під шкірою, полоскотав шию і осів на дні зіниць.  Прокляття, навіщо я це сказала? Хотіла лише збити його зі сліду, а натомість... сама загнала нас обох у пастку. І тепер могло статися найстрашніше. Втім, вже сталося.

Його рука ковзнула моєю спиною, ще міцніше притискаючи мене до себе. Навіть крізь плащ я відчувала його бажання і жар його тіла, який лише розпаляв моє внутрішнє полум’я. Усе всередині благало Макса відпустити мене, але він лише сильніше стискав обійми, ніби боявся, що варто послабити руки — і я зникну.

Тепер, коли він був так близько, що його рвучке дихання лоскотало моє обличчя, я чула його кожну думку. Зараз він не думав про справу, не згадував ані Кер, ані закон. Він намагався зрозуміти мене. Зрозуміти, чому поруч із ним я щоразу перетворююся на загнаного звіра. Чому постійно тікаю. Чому відштовхую його, хоча він знову й знову простягає руку.

Я заплющила очі. Його думки повільно наповнювали мене, мов вода порожню посудину, і вже за мить мені почало здаватися, що це зовсім не його думки. Я відчувала биття його серця так, ніби воно билося в моїх грудях. Відчувала кожне його бажання так, ніби вони належали мені. І саме це налякало найбільше.

Мене раптом охопила злість: на себе, на нього, на цю безглузду ніч і на власну безпорадність. Куди поділася моя впевненість? Моя холоднокровність? Моя сила? Де та жінка, яку всі вважали незламною? Зникла! Розчинилася! І де? За кілька кроків від місця вбивства, під холодним дощем. Підходяще місце, що тут казати.

Я сердито прикусила губу й відчула солодкавий присмак власної крові. Іншого виходу не залишалося, лише мовчки дивитися в його примружені очі. А він же милувався моїм обличчям, на якому напружився кожен м’яз.

— Що з тобою, Мірро? Ти боїшся мене?

Як же він помилявся. Це не мені варто було боятися його, а зовсім навпаки. А він...

Та ще і говорить так, наче я його найближча і найдорожча людина. І кличе мене на ім’я, якого ніхто не знав. Чому?

Він говорив щось іще. Засипав мене запитаннями, але я мовчала. Що я могла відповісти? Що я відьма? Що йому треба було тікати від мене без оглядки? Що вже пізно? Що саме зараз я його вбиваю?

— Кіро! Не мовчи! Скажи хоч щось!

Його голос накрив мене, мов відро крижаної води. А я хотіла тільки одного — якнайшвидше дістатися до своєї машини.

— Кіро!

Я здригнулася. Треба щось сказати. Хоч щось.

— Усе, що було… — прошепотіла я, ледве розуміючи власні слова, чіпляючись за те, що він казав ще хвилину тому,  — між нами…

— А між нами щось було?! — здивувався Макс, вперто не відводячи погляд і в його темних, як грозове небо, очах, закручувалися вихори.

Було чому дивуватися. Нас ніколи нічого не пов'язувало, окрім роботи. Але ж мала бути причина, через яку він зараз дивився на мене так, ніби боявся втратити. І говорив те, що ніяк не міг. Але говорив. Чому?

Він сумно всміхнувся і несподівано відпустив мене. Я полегшено видихнула.

— Ти маєш рацію, — мій голос став твердішим, туман у голові розвіявся, тремтіння стихло, а тіло знову відчуло землю під ногами. — Між нами нічого не було. Немає. І бути не може.

Я надягла окуляри. Звичайні окуляри, а відчуття, ніби броню на себе наклала. Це остаточно повернуло мене в русло розмови.

— Але я так і не отримала відповіді на запитання.

Максим неохоче підвів на мене свої вузькі очі. Зазвичай тьмяні й припорошені, тепер вони блищали, мов безумні. І водночас лишалися пронизливими, ніби бачили мене наскрізь.

Деякий час ми просто дивилися одне на одного.

Потім Макс повернувся до мотоцикла, певний, що я піду слідом, і недбало кинув, навіть не озирнувшись:

— Тобі доведеться мене вбити…

Яскраве світло сліпило, але я не відривала погляду від мотоцикла, що повільно віддалявся. Стояла, не рухаючись, доки Макс не зник із поля зору.

Я лишилася сама на похмурій вулиці під холодним дощем. Серце стиснулося в кулак. Ніколи ще не було так боляче. Я давно викреслила з себе біль — його було надто багато в моєму житті. Але зараз біль затоплював мене до країв, підживлюючи ненажерливий вогонь всередині.

Ноги не слухалися. Руки безвольно висіли вздовж тіла. Голова гуділа, мов дзвін. У пам’яті промайнули останні слова Макса. Він і не здогадувався, що я вже його вбила. Натягнувши капюшон, я побрела до машини.

Біля зупинки я завмерла, помітивши, як темрява колючими нитками чіплялася за мої чоботи, просочувалася між закам’янілих дерев і туманною димкою розповзалася мокрим шосе, нахабно крадучи сонячне світло.

Ні...не може бути...

Дивні шурхоти, ніби по піску тягнули ланцюг, наростали, торкаючись кривих гілок, аж поки не «лопнули» різким дзвоном, що різонув слух. Я здригнулася й озирнулася, але лише свистячий вітер бив в обличчя, заплутуючи в розтріпаному волоссі замерзлі краплі дощу.

Цього не може бути... Це...не...він...

Неприємне відчуття, ніби небо навалилося на плечі, придавлюючи до землі, виникло раптово. Відкинувши з чола неслухняну пасму, я підняла голову.

Дихання перехопило, горло звело спазмом, руки затремтіли, ноги підкосилися і я впала на одне коліно, хапаючи ротом холодне повітря.

На мене зі сходу дивилося сонце — чорне, як зола. Безодня, що пожирала все на своєму шляху. Страх і захват переплелися в дивному коктейлі, заворожуючи смертельною красою. Вона манила, і хотілося торкнутися цього чорного диска з палаючою червоною облямівкою.

Не знаю, скільки часу минуло, поки я заворожено вдивлялася в пурпурове небо, розсічене зоряними тропами, й вслухалася в моторошні звуки, що оповивали мене, мов павутина. Але час точно грав не на мою користь — смертельне сонце стрімко підіймалося до зеніту.

Пророцтво насувалося…