Глава 5

Відьма. Безчасся.

Місто вмирало.

Вовк відчував тлінний запах, що розтікався вимерлими вуличками, в'ївся в облуплені стіни покинутих будинків. Він завмер на брукованій дорозі, принюхався.

Ні, місто жило. На останньому подиху, але жило. Люди причаїлися, поховалися. Вони гадали, що надійно, та страх видавав їх. Багряний серпанок розливався над проваленими дахами, клубочився в чорних очницях вікон. Він заважав зосередитися. Дражнив терпким запахом крові, збивав зі сліду. Вовк стріпнув головою, відганяючи липкий сморід.

Фиркнув і звів погляд до свинцевого неба. Воно наливалося, спалахувало, готуючись прорватися грозою й зливою. Задуха тиснула. Тиша насторожувала. Вовк повів вухом, прислухаючись. Земля тремтіла — дрібно-дрібно. Наче жінка, що плаче.

Бруківка під лапами завібрувала, пішла хвилею, здибилася. Вовк відскочив в останню мить. Там, де він щойно стояв, засичала й розповзлася чорна пляма. На загривок просипалися сріблясті краплі. Вовк загарчав.

Відьма відчула його. Вогняні щупальця ковзнули землею. Вони перепліталися й розбігалися. Натикалися на стіни чи стовпи — завмирали, обмацували перешкоду й пожирали її. Ніщо не могло їх зупинити. Усе, що ставало на їхньому шляху, осипалося попелом або зникало в ненаситній пащі полум'я. І вовк мав стати наступним. Вогняні нитки підкрадалися несміливо, шипіли й скалилися зміїними мордами. Кружляли довкола білосніжного звіра. І лише димчастій нитці не було місця в їхньому дикому танці. Вона струменіла біля вовчих лап. Ластилася, мов коханка. Манила за собою. Вовк усміхнувся. Нитка обвила його могутню шию, заплуталася в густому підшерсті й осіла дощем на спині. Удалині спалахнула блискавка. Одна. Друга. Третя. Вони били до самої землі. В одне місце. Туди, де помирала відьма.

Вовк побіг. Вогняні змії ковзнули слідом. Вони плуталися між лапами, опалювали шерсть, плавили каміння дороги. Позаду вовка пролунали крики й звірячий рев — вогонь вийшов на полювання. Попереду заплакала дитина. На шляху вовкові трапилося тіло. Понівечене, наче пластмасова лялька. Замість шкіри — чорні опіки. Воно розпросталося на бруківці, щасливо всміхаючись. Інше тіло теліпалося у відчиненій віконній рамі — напівобгоріле, з нутрощами, що тріпотіли на вітрі. Третє перетворилося на мумію — сіру, висохлу, але з живими очима, що палали вогнем. Мертва людина й досі боролася за власну душу…

Їх були десятки — понівечених відьмою тіл. Сотні обернулися попелом і поземкою кружляли вулицями. Вовк відчував їхні запахи. І їхні душі захлиналися в нутрі вогняного демона. Та вовк не зупинявся. Підшерстком він відчував, як наростає міць вогню. Той притягував блискавки. Набирався сили, щоб випити це містечко до останньої краплі.

І вовк знайшов відьму.

Вона лежала посеред площі, згорнувшись клубочком, мов беззахисне дитя. Її тілом текла чорна кров. Довкола били блискавки. Димчаста нитка зісковзнула з вовчої шиї, прокреслила йому шлях до господині й заплуталася в рудому волоссі відьми.

Вовк м'яко ступив у саме серце бурі. Блискавки ніби відступили. Усередині грози пахло озоном і свободою. Відьма спала. По її обличчю, посіченому шрамами, текли сльози. Вовк злизав одну. Гірка. Він уткнувся носом в її щоку й тихо заскімлив.

Відьма зітхнула й розплющила очі, залиті пітьмою…