Глава 6.1

Далі Кіра вже майже не слухала. Колись саме цю  країну Кіра обрала своїм домом, бо та здавалася найбезпечнішим місцем у цьому світі. Тут майже не траплялося великих землетрусів, не прокидалися вулкани й не лютували смерчі. Кіра шукала тишу, шукала землю, яка не здригалася під ногами. Та тепер навіть вона втрачала свою незворушність. Світ повільно провалювався у безодню між світами, і Кіра більше не хотіла бути безсилим свідком його загибелі. Потрібно було поспішати. Якщо здогади Кіри були правильними, Макс прямував до Вовчої лощини — єдиного місця у цьому світі, яке століттями залишалося прихованим від людських очей найзвичайнісіньким лісом.

Саме у Вовчій лощині, згідно зі стародавньою легендою її світу, багато століть тому лицар Ламонтен прийшов до Темної Чаклунки, щоб виміняти життя своєї нареченої, викраденої людьми-птахами. Кажуть, чаклунка погодилася, та плата виявилася страшнішою за смерть. Лицар добровільно зрікся людської подоби й віддав своє життя вовкові, аби той став його другою сутністю та вічним сторожем проклятого лісу, відтоді більше не належачи ні людям, ні звірам. Проте наречену він так і не повернув. Чаклунка обдурила лицаря, сховавши принцесу в іншому світі під чужою подобою, щоб ніхто й ніколи не зміг її впізнати. Народ Кіри переповідає, що із часом навіть сама принцеса забула, ким народилася, а лицар залишився чекати — день, рік, століття — допоки не згасне чорне сонце і не прийде та, заради якої він колись пожертвував собою. Відтоді народ Кіри із покоління в покоління передавав лише одне застереження: той, хто впізнає прокляту принцесу або стане на її захист, розбудить у собі вовка, а разом із ним втратить усе, що колись називав власним життям. Зникне його ім'я, дім, минуле, залишиться лише поклик Вовчої лощини, якому неможливо опиратися.

М'які оксамитові сутінки, на які перетворилися сонячні дні, непомітно змінилися зимовою ніччю. Щойно Кіра звернула з шосе, червоно-білі сполохи бурі залишилися позаду. Над лісом, усупереч новим законам світу, повільно виплив повний криваво-багряний Місяць. На коротку мить він освітив чорний ліс обабіч дороги, і саме тоді Кіра помітила на узбіччі знайомий мотоцикл. Вона вдарила по гальмах. Автомобіль невдоволено здригнувся й завмер.

Вийшовши із салону, Кіра уважно оглянула мотоцикл. На сидінні лежав той самий шолом, який вона бачила в готельному номері. Іменний напис на внутрішньому боці не залишав жодних сумнівів. Це був байк Макса. Вона не помилилася.

Перехопивши міцніше кинджал і дозволивши магії зігріти тіло від пронизливого холоду, Кіра ступила під темне склепіння лісу.

Йдучи слідами важких черевиків, вона весь час відчувала за спиною чиєсь розмірене дихання. Вовки не поспішали показуватися. Вони супроводжували її серед дерев, мов безмовні тіні, терпляче вичікуючи слушної миті. Та Кіра, народжена серед дітей зірок, ніколи не була звичайною людиною.

Крок за кроком вона прискорювала ходу, доки не перейшла на біг. Тонкі гілки боляче шмагали по щоках, залишаючи довгі криваві смуги, а шалений вітер дедалі сильніше гнув старі дерева, змушуючи їх жалібно скрипіти. Крижаний дощ швидко перетворювався на панцир, що сковував плащ і робив кожен наступний рух важчим за попередній. Бігти ставало дедалі складніше, проте сповільнитися означало програти невидиму гонитву, яку вели за нею ліс і його мовчазні господарі.

Продираючись крізь густі сосни та ялини, Кіра відчула, як град поступово перейшов у лапатий сніг. Великі різнокольорові сніжинки кружляли в повітрі, засліплюючи очі й розчиняючись у багряно-червоному місячному сяйві. Здавалося, сама природа збожеволіла. Бліндвуд завжди жив за власними законами, але тепер навіть вони руйнувалися. Кінчики волосся примерзли до коміра, м'язи палали від утоми, ноги втрачали чутливість, а роздерті долоні залишали криваві сліди на вкритих інеєм гілках. Із кожною хвилиною хуртовина ставала сильнішою, ніби сам ліс намагався приховати чужі сліди під товщею свіжого снігу.

Підвівши голову, Кіра побачила, як у вузькому просвіті між важкими хмарами знову з'явився Місяць. Криваво-червоний, він мовчки дивився згори, а його світло вузькою смугою лягло просто між дерев, немов указуючи шлях. Вона була вже зовсім близько.

Безшумно ступаючи свіжим снігом, Кіра наблизилася до галявини. Вовки не відставали. Їхню присутність видавав лише ледь чутний хрускіт гілок за спиною, та тепер вона вже не звертала на це уваги. Обережно розсунувши важкі від снігу колючі лапи ялин, Кіра завмерла.

Посеред невеликої галявини, біля почорнілої сосни, навколішки стояв Макс. Голова його була схилена, а навколо повільно змикалося коло великих сріблясто-білих вовків. Попереду, просто навпроти нього, нерухомо стояла чаклунка.

Вона була зовсім не схожа на те чудовисько, яке Кіра уявляла собі з дитинства. Висока, неприродно бліда, із довгим чорним волоссям, що спадало майже до колін, вона здавалася такою ж давньою, як і сам ліс. Темний плащ, пошитий зі старих вовчих шкур, ледь ворушився від вітру, а світлі очі дивилися на Макса спокійно й уважно. У тому погляді не було ані злості, ані люті — лише дивний смуток і нескінченна втома.

Макс теж дивився тільки на неї. Він не тікав, не захищався, не намагався вирватися з вовчого кільця, ніби давно знав, навіщо прийшов до Вовчої лощини.

Саме тоді Кіра зрозуміла, що запізнилася.