Глава 6.2

Високий, сповнений болю й відчаю пронизливий рев увігнався в серце, мов кинджал, до якого Кіра намагалася дотягнутися. Хруснула кістка, і гострий біль зі страшною силою обпік її руку. Придушивши стогін, вона закусила нижню губу. Скосила погляд праворуч — на зап'ястку лежала важка сіра лапа. Вовки, що переслідували її від самої дороги, наздогнали й тепер напівколом оточували. Материй, майже чорний звір прибрав лапу зі зламаної руки, що стискала нерівне руків'я кинджала.

— Чого витріщилася, тварюко? — прохрипіла Кіра, вдивляючись у розумні очі вовчиці. — Подобаюся, так? Тоді дивись! — у нестямному пориві вона схопила самицю за загривок.

Ткнула її мордою у своє спотворене шрамами обличчя. Вовчиця тихо гаркнула й зубами вчепилася Кірі в шию. Вона відчула, як луснула тонка шкіра. У горло полилася гаряча кров, не даючи дихати. З останніх сил Кіра завдала удару у відповідь. Вузьке лезо занурилося в тіло самиці і та сильніше стиснула щелепи. Смертельний вогонь отрути розтікався тілом, затуманюючи свідомість. Усе пливло перед очима, крім згасаючого погляду вовчиці. Погляду, який змушував Кіру згадувати…

Відень, номер готелю.

Потім був душ… Макс, який сидів на ліжку… Його руки, п'янкий шепіт… Співчуття в майже чорних очах… Сором Кіри, її безсилля… Його поцілунки…

Потім — страшна провалина в пам'яті.

Самотній ранок… Зім'яте простирадло, просякнуте запахами їхніх тіл, яке Кіра в нестямі зривала з ліжка… Сигарети одна за одною… Бракована лялька, що дивилася на Кіру із дзеркала… Потвора з обвугленими кінчиками багряного волосся, зі спаленою до кістки половиною обличчя й тілом, укритим сотнями шрамів від застарілих опіків… Ні, не лялька… Це вона… Розбите вщент дзеркало… Закривавлені руки… А далі…

Дійсність обрушилася на неї так само несподівано, тільки цього разу у вигляді обм'яклої туші мертвої вовчиці. Погано усвідомлюючи, що сталося, Кіра скинула з себе тушу тварини із застиглими очима кольору похмурого неба й обмацала горло. Жодних слідів. Готова до нового нападу, Кіра різко звелася на ноги. Озирнулася — вовки зникли. На невеликій галявині залишилися троє: вона, Макс і мертва чорноволоса діва, яка щойно була вовчицею.

Кіра придивилася до діви. Красиве молоде обличчя, тонкі, злегка розтулені губи; ідеальне оголене тіло без ран і подряпин. Хто вона? Перевертень? Чаклунка? Як вона змусила Кіру згадати минуле? Навіщо? Щоб нагадати, хто вона? Кіра ніколи й не забувала…

Струснувши головою, вона видихнула й опустилася поруч із Максом.

Він сидів, притулившись спиною до чорного стовбура. Очі були заплющені, а замість обличчя — криваве місиво. Кров, що темними струменями стікала з його численних ран, забарвила білий сніг.

Сидячи навпроти, Кіра замовляла рани, і вони повільно затягувалися.

Її голос тихо лунав над галявиною, повторюючи слова стародавнього закляття, а Максове тіло поступово відгукувалося на них: кров переставала сочитися з ран, розірвана шкіра повільно стягувалася, краї глибоких порізів зближувалися, ніби невидимі пальці обережно зводили їх докупи.

Та за мить щось змінилося. Тонкі сріблясті нитки проступили просто під його шкірою. Спершу їх було лише кілька, майже непомітних, але вони швидко розповзалися від ран у різні боки, переплітаючись між собою, мов найтонше мереживо, виткане з морозного повітря. Кіра урвала закляття й завмерла, не зводячи очей із Максового тіла.

Це була не її магія. Не її закляття. Вона мовчала і лише спостерігала, як зимна сила Макса лікувала його.

Вона народжувалася десь глибоко в ньому, просочуючись крізь шкіру тонкими сріблястими нитками. Вони здіймалися в повітря, наче найдрібніші сніжинки, кружляли навколо його тіла й поверталися назад, торкаючись кожної рани. Одна за одною вони розсипалися на холодне мерехтливе сяйво, вплітаючись у шкіру, і там, де вони проходили, рани зникали.

Здавалося, невидимий мороз малював на його тілі химерний візерунок. Крижані лінії перепліталися, розросталися, зникали й народжувалися знову, мов морозні квіти на зимовому склі. Навколо Макса кружляли сотні крихітних сніжинок, хоча вітер давно стих, і кожна з них світилася м'яким срібним світлом. Вони не падали на землю — зависали поруч із ним, слухняно рухаючись у такт чомусь невидимому, наче сама зима дихала разом із ним.

Кіра не могла відвести погляду.

Це було прекрасно. І від цієї краси їй ставало ще страшніше.

А нитки продовжували плести своє мереживо. Оплітали навколо Макса сніжний кокон, який, мов гусінь, перероджував його. Сріблясте плетиво густішало, здіймалося над його плечима, стікало вздовж рук, огортало груди й голову, поки людська постать не розчинилася в ньому.

Крижані нитки здригнулися, ніби від подиху, і почали збиратися докупи, витягуючись у примарну подобу. Спершу Кіра побачила лише обриси, що ледь трималися в повітрі, та за мить перед нею проступив звір. Великий вовк, сплетений із морозного світла й снігового серпанку, стояв над нерухомим тілом Макса, майже торкаючись його грудей. Його напівпрозоре тіло мерехтіло, а в глибині очей жевріло холодне срібло.

Кіра затамувала подих.

Примарний вовк нахилив голову, ніби прислухаючись до чогось, чого вона не могла почути. Потім зробив крок уперед і розчинився в Максових грудях. Сріблясте сяйво хлюпнуло всередину нього, тонкими потоками розтіклося тілом і зникло десь біля самого серця.

Останні сніжинки тихо розтанули на його шкірі.

Мертва тиша опустилася на ліс — не було чути ні шелесту вітру, ні шурхоту гілок.

Кіра дивилася на чисте від шрамів обличчя Макса, не вірячи побаченому. Невже весь час це був він? Це не могло бути правдою і все одно було – Кіра бачила все на власні очі. Вона обережно присунулася до Макса, спиною сперлася на той самий стовбур дерева, торкнувшись плечем його холодного плеча, і тихо промовила:

— Не ту принцесу ти обрав, лицарю…

А на сході займалася зоря, амарантовими смугами розливаючись небом…