Глава 7

Відьма. Безчасся.

 — Хто ти? — її голос звучав хрипко, зі свистом. Дихання зривалося, по обличчю котився піт, змішуючись із кров'ю. Їй було важко й нестерпно боляче. Вовк відчував її муку й демона, що роздирав її плоть. І він міг допомогти, але відьма не хотіла.

«Ти знаєш…» — луною пролунало в її голові.

У її вогненних очах блиснула весняна зелень і враз стерлася непроглядною темрявою. Вовк ткнувся вологим носом у її плече. По обпеченій руці відьми ковзнули блакитні змійки. Вони обвивали плече, лікоть, спліталися на зап'ясті й розсипалися по долоні химерною мережею. Морозне павутиння проникало крізь шкіру, оплітало м'язи, вкривало судини, змішувалося з кров'ю. Холод перемагав вогонь. Ненадовго. Але достатньо, щоб вона згадала.

Темрява відступила з очей відьми, весняна зелень наливалася барвами, даруючи ясність її погляду. Відблиск усмішки торкнувся її потрісканих губ. Вона впізнала його — Вовк відчув.

— Навіщо ти тут? — у її голосі бриніло гарчання. І дихати їй досі було важко.

Але відьма боролася з демоном. Намагалася врятувати Вовка, дати йому піти. Вона просила його, благала, але Вовк уперто хитав головою, тицяючись у неї носом. А мороз ковзав її тілом, огортав рятівним візерунком.

— Ти мусиш піти… — вона обхопила його за голову, притягнула до обличчя, заглянула в сині очі. — Розумієш, мусиш? Кожен має робити те, що йому призначено. Інакше все марно. І ти, і я… Усе марно. Розумієш?

Вовк розумів. Вона уклала угоду з демоном, подарувала йому себе. В обмін на що?

Вона усміхнулася. Із розбитої губи засочилася кров. Вовк лизнув її — із присмаком попелу, але солодку. Вона ще не здалася остаточно.

А його холод заморожував відьму.  Сльози на щоках перетворювалися на крижинки. По обличчю розросталися крижані прожилки.

Вбити, щоб врятувати. Вовк теж робив те, що йому було призначено.

Але він недооцінив демона. Помилився. Шкода, що зрозумів це надто пізно. По загривку пройшла хвиля жару. Дикий біль, що вивертав навиворіт, прокотився тілом. Вовк завив. А відьма не відпускала. І шкіра її спалахувала новими шрамами. Вогняні руни оплітали її, з'єднувалися в єдиний візерунок.

Він завершиться — і Вовк помре. Вогняний вихор зметнувся з бруківки. У іскрах закружляли блискавки й людські душі. Відьма сміялася. З її очей текла чорна кров. А Вовк вив, корчачись у судомах. Втрачав силу, що талими водами стікала в землю.

Площею прокотився рев. І на його тлі плакала дитина. Вовк побачив її — крихітну істоту з пухкими ручками й ніжками, з неймовірним даром. Немовля. Але не людина. Напівкровка. Із синіми, як літнє небо, очима. І лише ледь проступаючим візерунком на дитячому обличчі. Такий самий візерунок вогняними нитками прошивав шкіру Відьми на животі. Чаклунка. Заклинателька тварин. Її донька.

Немовля ширяло в центрі вихору, ловлячи руками полум'я. Воно пестилося до нього, лоскотало п'яти. Дитина засміялася. Спіймала долонькою іскру — і з неї народилася квітка. Гостролиста, з попелястою серцевиною, — вона впала до лап Вовка. Між пласкими каменями потяглися стебла, обвиваючи площу зеленим килимом. А на них розкривалися руді квіти — точна копія вогняної.

Демон знищував життя. Ледь Вовк подумав про це, як квіти почали в'янути, на їхніх пелюстках проступали сірі плями. Одна мить — і квіти осипалися попелом. Немовля закричало.

А відьма все так само сміялася, не відпускаючи голови звіра. Вовк загарчав. З останніх сил боднув відьму. Та похитнулася й осіла на бруківку. Лише на мить випустила Вовка. Йому цього вистачило. Він стрибнув їй на груди. У почорнілих очах відьми знову промайнуло життя.

Вовк гаркнув, відганяючи слабкість. Йому не залишили вибору. Придавивши відьму всією вагою, він вп'явся в її плоть. У пащу хлинула лава, обпалюючи горло. Із синіх очей Вовка потекли сльози. Затріщали ребра відьми. Вона закричала. Завив вогонь, кинувся на Вовка. Відкинув звіра, але той не відпустив здобич. Жіноче тіло навалилося зверху, а щелепи Вовка зімкнулися на її гарячому серці.

Демон забився в агонії, вибухнув громовим гуркотом, спалахнув блискавкою. І...щез разом із відьмою.

Залишилися лише тиша, закривавлений Вовк і дитина, яка вже не плакала. Лише дивилася на вовка синіми намистинками очей, такими схожими на його власні. А на вкритій попелом бруківці розквітали багряні бутони.

Вовк підвівся. Обережно взяв у пащу немовля. І пішов геть з міста — туди, де на них вже чекали.

За ним залишалася лише бруківка, вкрита багряними бутонами.