1. Професор

— Хей, тату, а ось і я!

— Оце так кіно, а я без попкорну, — видав, криво всміхнувшись, бо всі слова, що крутилися на язиці, явно були не для дитячих вух.

А на порозі моєї квартири стояла ця сама дитина, вірніше дівчисько років десяти зроду в картатій сорочці, драних джинсах і з двома хвостами на маківці. Ця сама дівчина переминалася з ноги на ногу, дивилася на мене синіми оченятами, щасливо посміхаючись, і чекала…

Мабуть, коли я відімру, підберу з підлоги щелепу і впущу її в свою квартиру.

Але я не те що поворухнутися, я сказати нічого не міг, окрім виразів, заборонених цензурою. Дивно, як міркувати взагалі виходило.

З явним скрипом ворушилися шестерінки звивин, намагаючись прорахувати, де і коли я встиг так влипнути. Що-що, а аналізувати мій просочений формулами мозок умів на відмінно. Але зараз явно дав збій, не знаходячи жодного кореня заданого рівняння.

Крім одного — сьогодні на календарі перше квітня, улюблена пора жартівників-студентів. Мабуть, дісталися і до мене…

Система думки, налагоджена багаторічною практикою, зависла, а разом з нею і я. Випав з реальності, яка раптом перетворилася на дикий, як на картинах Ван Гога, сюр. Тому що через пару секунд наших з дівчиськом дивоглядок, вона раптом пірнула під руку і завмерла, втупившись тепер уже на мою гостю, про яку я щасливо забув.

Оленька Римська, моя аспірантка і одна з багатьох дівчат інституту, яка мріє якщо не стати професоркою, то всяко відкусити від мене ласий шматочок.

— Упс, — видала дитина, окинувши Оленьку оцінливим поглядом, щоб слідом видати, — татусю, ти що, завів нову прибиральницю? А як же тітка Зоя?

І так невинно подивилася на мене своїми янгольськими оченятами...

Стоп! Я сказав, янгольськими?

Забудьте. Маленьке бісеня з личком херувима в образі безсоромної дівчинки, яка нічого не боїться.

Куди тільки дивляться її батьки, дозволяючи шастати по квартирах чужих дядьків?

Прокляття, мало не забув — я ніби як не зовсім чужий, якщо вірити белобрисому Бісеняті. А вірити зовсім не виходило. Ніяк. Хотілося намилити шиї жартівникам.

Хоча абсурд, що загрожує перерости в грандіозну виставу, з кожною хвилиною мені подобався все більше. Перевірка на профпридатність у чистому вигляді.

Не думав, що таке може трапитися за межами мильних опер, але дивитися було...цікаво. Як з новою задачкою, коли побачив умову і в голові тільки-тільки починають вибудовуватися логічні зв'язки, цифри, перетворюючись у єдине вірне рішення.

Життя, як математика, раз у раз підкидає хитромудрі задачки і тим цікавіше її...жити.

Ось як сьогодні.

Ніщо не віщувало такої вистави. Але спершу на порозі моєї холостяцької барлоги з'явилася Оленька, якій терміново знадобилося обговорити тему її майбутньої дисертації.

І як тільки адресу роздобула? Невже зазирнула в особову справу?

Треба бути перевірити доступ до особових справ викладачів нашого універститету, а то того й гляди, як вишикується черга біля моїх дверей із жартівників та охочих до мого тіла. Ось як Оленька, яка з приводу обговорення дисертації одяглася в непристойно коротку сукню з відвертим декольте, під якою абсолютно точно нічого не було.

А потім і бісеня власною персоною. Вчасно, до речі. Оленька якраз перейшла в наступ, а з її видатними талантами навіть страшно уявити, до чого б все дійшло, якби в двері не подзвонили.

Я туди, а там...бісеня, яке майстерно прикидається дивом.

— Тоша! — у голосі Оленьки звучали сльози і я, здається, занадто глибоко пірнув у себе, раз прогавив момент, дозволивши дівчині обізвати мене цією кличкою.

— Платон Данилович, якщо бути точним, Римська. На брудершафт ми з вами не пили.

Зате професора вона в мені увімкнула миттєво.

— Упс, — повторило бісеня в образі білявої дівчинки, — не хатня робітниця, так?

Похитав головою. Втім, бісеня не образилося.

— Прошу вибачення, — церемонно протягнула, — Варвара Платонівна Мудра, дочка…