1. Професор

— Хей, тату, а ось і я!

— Оце так кіно, а я без попкорну, — видав, криво всміхнувшись, бо всі слова, що крутилися на язиці, явно були не для дитячих вух.

А на порозі моєї квартири стояла ця сама дитина, вірніше дівчисько років десяти зроду в картатій сорочці, драних джинсах і з двома хвостами на маківці. Ця сама дівчина переминалася з ноги на ногу, дивилася на мене синіми оченятами, щасливо посміхаючись, і чекала…

Мабуть, коли я відімру, підберу з підлоги щелепу і впущу її в свою квартиру.

Але я не те що поворухнутися, я сказати нічого не міг, окрім виразів, заборонених цензурою. Дивно, як міркувати взагалі виходило.

З явним скрипом ворушилися шестерінки звивин, намагаючись прорахувати, де і коли я встиг так влипнути. Що-що, а аналізувати мій просочений формулами мозок умів на відмінно. Але зараз явно дав збій, не знаходячи жодного кореня заданого рівняння.

Крім одного — сьогодні на календарі перше квітня, улюблена пора жартівників-студентів. Мабуть, дісталися і до мене…

Система думки, налагоджена багаторічною практикою, зависла, а разом з нею і я. Випав з реальності, яка раптом перетворилася на дикий, як на картинах Ван Гога, сюр. Тому що через пару секунд наших з дівчиськом дивоглядок, вона раптом пірнула під руку і завмерла, втупившись тепер уже на мою гостю, про яку я щасливо забув.

Оленька Римська, моя аспірантка і одна з багатьох дівчат інституту, яка мріє якщо не стати професоркою, то всяко відкусити від мене ласий шматочок.

— Упс, — видала дитина, окинувши Оленьку оцінливим поглядом, щоб слідом видати, — татусю, ти що, завів нову прибиральницю? А як же тітка Зоя?

І так невинно подивилася на мене своїми янгольськими оченятами...

Стоп! Я сказав, янгольськими?

Забудьте. Маленьке бісеня з личком херувима в образі безсоромної дівчинки, яка нічого не боїться.

Куди тільки дивляться її батьки, дозволяючи шастати по квартирах чужих дядьків?

Прокляття, мало не забув — я ніби як не зовсім чужий, якщо вірити белобрисому Бісеняті. А вірити зовсім не виходило. Ніяк. Хотілося намилити шиї жартівникам.

Хоча абсурд, що загрожує перерости в грандіозну виставу, з кожною хвилиною мені подобався все більше. Перевірка на профпридатність у чистому вигляді.

Не думав, що таке може трапитися за межами мильних опер, але дивитися було...цікаво. Як з новою задачкою, коли побачив умову і в голові тільки-тільки починають вибудовуватися логічні зв'язки, цифри, перетворюючись у єдине вірне рішення.

Життя, як математика, раз у раз підкидає хитромудрі задачки і тим цікавіше її...жити.

Ось як сьогодні.

Ніщо не віщувало такої вистави. Але спершу на порозі моєї холостяцької барлоги з'явилася Оленька, якій терміново знадобилося обговорити тему її майбутньої дисертації.

І як тільки адресу роздобула? Невже зазирнула в особову справу?

Треба бути перевірити доступ до особових справ викладачів нашого універститету, а то того й гляди, як вишикується черга біля моїх дверей із жартівників та охочих до мого тіла. Ось як Оленька, яка з приводу обговорення дисертації одяглася в непристойно коротку сукню з відвертим декольте, під якою абсолютно точно нічого не було.

А потім і бісеня власною персоною. Вчасно, до речі. Оленька якраз перейшла в наступ, а з її видатними талантами навіть страшно уявити, до чого б все дійшло, якби в двері не подзвонили.

Я туди, а там...бісеня, яке майстерно прикидається дивом.

— Тоша! — у голосі Оленьки звучали сльози і я, здається, занадто глибоко пірнув у себе, раз прогавив момент, дозволивши дівчині обізвати мене цією кличкою.

— Платон Данилович, якщо бути точним, Римська. На брудершафт ми з вами не пили.

Зате професора вона в мені увімкнула миттєво.

— Упс, — повторило бісеня в образі білявої дівчинки, — не хатня робітниця, так?

Похитав головою. Втім, бісеня не образилося.

— Прошу вибачення, — церемонно протягнула, — Варвара Платонівна Мудра, дочка…

— Чия? — здивовано перебила Оленька, дивлячись чомусь на мене.

— Моя, — сказав і сам собі не повірив.

Ну а що? Підтримаємо «вдалий» студентський жарт.

Варвара, здається, теж, але виду не подала. Підморгнула мені, зняла кросівки, наступаючи на задники і хвацько рвонула в бік кухні, точно знаючи, де та знаходиться.

Все цікавіше і цікавіше.

Коло пошуку бажаючих ходити з намиленою шиєю звужувалося — мало хто бував у моїй квартирі.

— А чому Мудра? — знову Оленька.

Ну хоч десь її мозок працював у правильному напрямку, хоч і тупив сильніше мого в сьогоднішньому майже коматозному стані.

-          Бо розумна дуже, — донісся з кухні дівочий голос. – Вся в татуся вдалася…

— Тому що, Римська, ‑ посміхнувся, ледве стримуючись, щоб не зареготати в голос, ‑ вас це зовсім не стосується, — і льоду арктичного напустив для більшої переконливості. Ввімкнув професора на повну котушку. — Вибачте, але тема вашої дисертації не має жодного відношення до мого профілю. Отже змушений вам відмовити в консультації. Не затримую.

І навіть кивнув у бік так і незачинених дверей, які довелося підпирати власною спиною.

-          Але…

-          На лекцію не запізнитесь? Здається, у вас контрольна у ректора за півгодини…

Оленька більше не намагалася щось казати, лише покинула мою скромну оселю з ображеним, але гордим виглядом.

Але Оленька зараз мало хвилювала мене. Набагато більше мене турбувала безсоромна дівчина, яка з задоволеним виглядом наминає значних розмірів бутерброд на моїй кухні. І звичайно ж ті, хто її сюди заслав.

— Ти хто? — запитав, застигши в проході і схрестивши на грудях руки.

— Пам'ять відбило, чи що? — задумливо почухала кінчик веснянкуватого носа, смикнула гострим плечиком і викарбувала, — Мудра Варвара Платонівна, дочка…

— Чия?

— Твоя, сам же сказав, — і з захватом вгризлася в бутерброд розміром з півбатона.

І все б нічого, якби не одне: я точно знав -  дітей у мене не було, нема і не могло бути. Хіба що…

— Тоді зробимо аналіз ДНК і перевіримо.

Варя пирхнула, всією собою кажучи: тобі треба, бери і роби. А у неї є справи важливіші усіляких дорослих дурниць. Наприклад, уминати за обидві щоки бутерброд із сиром, ковбасою і свіжими огірками, який зникав в ній з невловимою швидкістю.

Хоробро.

— Мама хвилюватися не буде? — присів навпроти Варі і відкинувся на спинку стільця, уважно спостерігаючи за реакцією дівчини.

— А нема мами, з дитячого будинку я, — пробубнила дівчинка з набитим ротом.

Навіть так?

Поправив окуляри, коротко посміхнувшись.  Добре, клоуни-генії, подивимося, хто кого.

— Ну що ж, Варваро Мудра, тоді у мене до тебе ділова пропозиція…