2. Художниця

— Трясця! — лаялася я, стрибаючи на одній нозі, одночасно намагаючись другою потрапити в штанину.

Годинник безсоромно показував, що я критично спізнювалася на першу лекцію. А першою стояла методика математики, яку викладав тиран і узурпатор Галицький, він же Князь, він же, як на зло, куратор нашої групи.

Запізнитися до Князя означало повісити на себе клеймо математичної енциклопедії мінімум на тиждень. Максимум — до кінця навчання. Бути енциклопедією дорівнює цапу-відбувайлу.

«Енциклопедія» першою здавала заліки, давала будь-які визначення, які тільки побажає дати професор на лекції, і повинна бути готова до всього, навіть до того, що новий матеріал доведеться розповідати саме тому, хто провинився.

Був у нас один хлопець, який вічно спізнювався на першу пару. А першим у нас зазвичай Князь приходив, бо подобалося йому знущатися над студентами. Через три тижні після першого запізнення — відрахували хлопця. І ми були впевнені, Князь постарався. Він, бачте, поважав пунктуальність і дисципліну.

— Йому б у військовому викладати, — шушмотіли дівчата, коли Князь влаштовував чергову муштру нашим мізкам.

— Настав час розбудити ваш мозок, панове майбутні вчителі! — так він говорив щоразу, коли придумував новий витончений спосіб знущання над бідними студентами.

Минулого тижня бліц-опитування нам влаштував. Сто питань і часу, поки горить камінний сірник. Догорів сірник, всі як по команді встали зі своїх місць. Так і стояли з бланками відповідей, поки він все не зібрав.

Його ненавидів весь курс, хоча знаходилися божевільні дівиці, які будували плани по спокушанню підступного професора, вважаючи, що він злий тому, що жінки у нього немає. Хлопці навіть вибори кандидаток влаштовували.  Ті нещасні хлопці, яким пощастило вчитися в групі, де дев'яносто відсотків становили дівчата. Їм було з кого вибирати, а тому і відчували вони себе мало не королями у квітнику. Дівчата розповідали, що гуртожиток щомісяця гудів новими виборами кандидатки на спокушання професора.

Тирана і узурпатора, до якого не можна було спізнюватися.

А я зараз катастрофічно спізнювалася. Влетіла в кухню, на ходу закручуючи волосся у хвіст на потилиці. На барній стійці парувала чашка ароматної кави, божевільно пах гарячий круасан, дбайливо залишені господарем квартири, моїм другом і босом за сумісництвом, який, судячи зі звуків із ванної кімнати, приймав душ.

— Дякую тобі, Ромо, — посміхнулася, відкусивши хрусткий круасан, який буквально танув у роті.

Зробила ковток кави, ледь не обпікшись і, схопивши з високого стільця рюкзак, вилетіла з квартири.

Телефонний дзвінок наздогнав мене, коли до автобусної зупинки залишалося всього-нічого і довелося прискоритися, тому що потрібний мені автобус вже відчинив свої двері і різнокольорова маса пасажирів як по свистку кинулася в порожнє нутро автобуса.

— Ну рідненький, ну почекай! – змолилася я, перестрибуючи калюжі і благаючи водія хоч трохи почекати. — Та почекай же ти, зараза! – гаркнула, розполохавши голубів, що порсалися під ногами. Мотор автобуса натужно захекався, з труби виплюнулася чорна хмара, а в ледь розкриті двері поліз згорблений чоловік з туристичним рюкзаком. — Чоловіче! — закричала з усіх сил. — Чоловіче! Двері притримай...те! — на мій крик пів зупинки обернулося, але чоловік проігнорував моє прохання і зник у «череві» автобуса, після чого двері за ним повільно зачинилися і автобус покотив без мене. — Ех, чоловіче, — зітхнула, впавши на лавочку на зупинці. — Ну що за несправедливість…

Телефон на той час перейшов у стадію – не відповіси, вистрибну з кишені.

— Алло! — прошипіла в трубку, навіть не дивлячись на дисплей, тому що наступного автобуса чекати ніколи, а до метро – два квартали пішки.

— Ластівко, ти куди вмотала голодна? — хрипкий чоловічий голос в трубці протягнув невдоволенням на вперту мене, яка знову проспала свій сніданок.

— Спізнююся, Ром, — на видиху піднялася і рушила в бік метро.

Дякувати постійним тренуванням  — дихання навіть не збилося і пролетіти ще кілометр дикою газеллю не проблема, якби не чортові калюжі під ногами.

— Я б підвіз, — буркнув ображено.

Зітхнула. Знову він за своє. Говорила ж сто разів, що я в житті не погоджуся взяти його в супутники. Та варто мені тільки один раз з'явитися біля універу на його шикарній тачці — стану темою для пліток номер один. Мені, звичайно, плювати на думку оточуючих, але особисто я воліла залишатися сірою непомітною мишею.

— Нічого, мені корисно. Я он в джинси сьогодні ледь влізла, а все твої круасани вранці. Ось перетворюся на бегемотиху, і ти виженеш мене з роботи. Так що, Ромо, давай наші стосунки залишаться суто між нами, добре?

— А у нас є стосунки? — пожвавився Роман.

У динаміці щось зашаруділо, чиркнуло. Зрозуміло, знову палить. Чергова невдала lovestory мого друга донжуана.

— Кава, шоколад і цигарка, — пирхнула, звертаючи за кут пошарпаної п'ятиповерхівки.

Розсудивши залишити без відповіді риторичне питання свого боса. Тим паче, що подібні діалоги давно стали звичними.

Над головою гримнуло і на мить квартал спалахнув яскравим світлом блискавки.

— Ти ж знаєш, Ластівка, краще за тебе нікого немає, — в тон мені відповів Ромка. — Навіть якщо ти перетворишся на бегемотиху. На дуже мокру бегемотиху, яка як завжди забула парасольку, — реготнув в ту саму мить, коли на мене впала перша весняна злива.

Я нічого не відповіла, кинула телефон в кишеню і з усіх ніг понеслася до заповітної червоної букви «М», що маячила попереду.

У вагон я влетіла абсолютно мокра. Ну як влетіла, мене підхопив живий потік чоловіків, жінок і дітей. Підхопив – і мене втиснуло в чиєсь міцне, явно чоловіче тіло. Носом врізалася в широке плече, затягнуте м'якою тканиною з ароматом морозного ранку у  хвойному лісі.

Такий до болю знайомий аромат, який жадали розгадати багато дівчат нашого університету, і не тільки студентки. Такий відповідний своєму господареві.

Повільно задерла голову і зустрілася з пронизливим синім поглядом, від якого сироти повзли по хребту, вимальовуючи химерну крижану композицію на шкірі.

Переді мною стояв Князь власною персоною. Ну як переді мною ... швидше поруч, дуже близько. Настільки, що дихати виявилося майже подвигом.

Спробувала відсунутися, але сильна рука тільки тісніше притиснула мене до міцного тіла професора.

— Ем...вітаю...Платон... — видихнула, відчуваючи себе загнаною в кут.

— Данилович, — послужливо підказав Князь Галицький, обпаливши гарячим диханням вухо. — І перестаньте тремтіти як горобець, Ластівка, я вас не з'їм.

— Я не...Тобто я…

Трясця. Я дійсно тремтіла і не зрозуміло, чи то від того, що промокла до нитки, чи то від близькості гарячого професорського тіла.

Тільки близькість ця несподівано схвилювала кожну клітинку мого мокрого тіла.

Хвилювали його очі, лукаво зіщулені під лінзами модних окулярів, яскраво-сині, точно води океану десь біля берегів Арктики. Хвилював його запах, що дурманив ароматом джина і затопив, здається обидва моїх легені. А його рука, що лежить на талії, важка і гаряча, пропалювала крізь одяг. І мені здавалося, що там обов'язково залишиться слід, як від опіку.

І це...дико розбурхувало, народжувало всередині незрозумілі почуття і думки. Наприклад, про губи професора на своїй запаленій шкірі, яка зараз точно оголені дроти — кожен дотик електричним розрядом по тілу.

Губи вабили, а очі перетворювали на рабиню.

Ще трохи і я б учудила якусь дурість. Наприклад, накинулася б на професора як голодна самка.

Але той тихо видихнув — не почула, відчула, як піднялися і опустилися його широкі груди , — і закрив очі.

Підняв окуляри на лоб, поморщився, розтираючи обличчя. А коли знову начепив окуляри, то все хвилювання схлинуло талою водою.

— В-вибачте, — як і раніше запинаючись, промовила професору у вухо, — я в-вас н-намочила.

— Висохне, — незворушно відповів Князь, що ще мить тому розбурхував у мені все найпотаємніше. — Якщо ви, звичайно, не плануєте і далі мене...мочити.

І подивився так, що захотілося його вбити. Відсахнулася, коли професор перестав мене тримати, і спиною врізалася в когось ззаду. Щось глухо стукнулося, покотилося, а за спиною пролунала лайка і обурення.

Пасажири, які помітно поменшали після декількох зупинок, пожвавилися, допомагаючи збирати те, що розсипалося. Я теж зробила спробу підняти  апельсин, який підкотився до ноги, але мене грубо схопили і притиснули до твердого боку, точно кошеня, що нашкодило.

Зробила спробу вирватися, але злий професорський голос прибив до підлоги.

— Стійте на місці, Ластівка, поки не рознесли весь вагон до біса. Жінко, — гукнув він метушливу білявку років тридцяти, у якої після мого зіткнення з її спиною, порвався пакет, і всі продукти опинилися на брудній підлозі вагона метро.

Князь тим часом спритним рухом вивудив з усього цього хаосу довгий чек, насупився, мабуть оцінивши суму, яку панянка виклала за весь цей скромний набір і зробив те, що я ось ніяк не очікувала від нашого тирана і узурпатора. Він просто відрахував кілька купюр зі свого портмоне і простягнув очманілій дівчині.

Та забарилася, зніяковіла, не поспішаючи брати гроші.

— Пробачте великодушно мою... — кинув на мене швидкий погляд і ... посміхнувся, широко, по-хлоп'ячому хвацько навіть, — супутницю. Це я винен, не втримав її в своїх обіймах. Візьміть, — всунув складені купюри у витончену руку з яскравим манікюром, — сподіваюся, це окупить ваші...незручності.

Дівчина посміхнулася і здається навіть стрельнула очами Князю — я не бачила, тому що поїзд зупинився на станції, а телефон вжикнув вхідним повідомленням:

«Терміново передзвони! Варя зникла!»