2. Художниця

— Трясця! — лаялася я, стрибаючи на одній нозі, одночасно намагаючись другою потрапити в штанину.

Годинник безсоромно показував, що я критично спізнювалася на першу лекцію. А першою стояла методика математики, яку викладав тиран і узурпатор Галицький, він же Князь, він же, як на зло, куратор нашої групи.

Запізнитися до Князя означало повісити на себе клеймо математичної енциклопедії мінімум на тиждень. Максимум — до кінця навчання. Бути енциклопедією дорівнює цапу-відбувайлу.

«Енциклопедія» першою здавала заліки, давала будь-які визначення, які тільки побажає дати професор на лекції, і повинна бути готова до всього, навіть до того, що новий матеріал доведеться розповідати саме тому, хто провинився.

Був у нас один хлопець, який вічно спізнювався на першу пару. А першим у нас зазвичай Князь приходив, бо подобалося йому знущатися над студентами. Через три тижні після першого запізнення — відрахували хлопця. І ми були впевнені, Князь постарався. Він, бачте, поважав пунктуальність і дисципліну.

— Йому б у військовому викладати, — шушмотіли дівчата, коли Князь влаштовував чергову муштру нашим мізкам.

— Настав час розбудити ваш мозок, панове майбутні вчителі! — так він говорив щоразу, коли придумував новий витончений спосіб знущання над бідними студентами.

Минулого тижня бліц-опитування нам влаштував. Сто питань і часу, поки горить камінний сірник. Догорів сірник, всі як по команді встали зі своїх місць. Так і стояли з бланками відповідей, поки він все не зібрав.

Його ненавидів весь курс, хоча знаходилися божевільні дівиці, які будували плани по спокушанню підступного професора, вважаючи, що він злий тому, що жінки у нього немає. Хлопці навіть вибори кандидаток влаштовували.  Ті нещасні хлопці, яким пощастило вчитися в групі, де дев'яносто відсотків становили дівчата. Їм було з кого вибирати, а тому і відчували вони себе мало не королями у квітнику. Дівчата розповідали, що гуртожиток щомісяця гудів новими виборами кандидатки на спокушання професора.

Тирана і узурпатора, до якого не можна було спізнюватися.

А я зараз катастрофічно спізнювалася. Влетіла в кухню, на ходу закручуючи волосся у хвіст на потилиці. На барній стійці парувала чашка ароматної кави, божевільно пах гарячий круасан, дбайливо залишені господарем квартири, моїм другом і босом за сумісництвом, який, судячи зі звуків із ванної кімнати, приймав душ.

— Дякую тобі, Ромо, — посміхнулася, відкусивши хрусткий круасан, який буквально танув у роті.

Зробила ковток кави, ледь не обпікшись і, схопивши з високого стільця рюкзак, вилетіла з квартири.

Телефонний дзвінок наздогнав мене, коли до автобусної зупинки залишалося всього-нічого і довелося прискоритися, тому що потрібний мені автобус вже відчинив свої двері і різнокольорова маса пасажирів як по свистку кинулася в порожнє нутро автобуса.

— Ну рідненький, ну почекай! – змолилася я, перестрибуючи калюжі і благаючи водія хоч трохи почекати. — Та почекай же ти, зараза! – гаркнула, розполохавши голубів, що порсалися під ногами. Мотор автобуса натужно захекався, з труби виплюнулася чорна хмара, а в ледь розкриті двері поліз згорблений чоловік з туристичним рюкзаком. — Чоловіче! — закричала з усіх сил. — Чоловіче! Двері притримай...те! — на мій крик пів зупинки обернулося, але чоловік проігнорував моє прохання і зник у «череві» автобуса, після чого двері за ним повільно зачинилися і автобус покотив без мене. — Ех, чоловіче, — зітхнула, впавши на лавочку на зупинці. — Ну що за несправедливість…

Телефон на той час перейшов у стадію – не відповіси, вистрибну з кишені.

— Алло! — прошипіла в трубку, навіть не дивлячись на дисплей, тому що наступного автобуса чекати ніколи, а до метро – два квартали пішки.

— Ластівко, ти куди вмотала голодна? — хрипкий чоловічий голос в трубці протягнув невдоволенням на вперту мене, яка знову проспала свій сніданок.