13. Професор
У два кроки опинився біля ліжка. Зловив Дарю за руку, помацав лоб – гарячий. А вона завмерла, обхопила зап'ястя, притискаючись лобом до моєї долоні. Застогнала тихо, болісно.
— Тшш, — прошепотів, м'яко торкаючись чола губами. — Тихіше, моя хороша, це просто сон. Спи. Я поруч.
І вона заспокоїлася, перевернулася на бік, скрутилася клубком і затихла. Ось і добре.
А я тим часом переніс Варю в її спальню. Поклав у ліжко, вкрив ковдрою, поцілував у верхівку і тихо вийшов. Зачиняти двері не став, як і вимикати нічник. Виявилося, Варя боїться темряви і закритих дверей. Тепер мені зрозуміла причина. Інтернат — ідеальне місце для вирощування комплексів і дитячих страхів.
Притягнув у свою спальню крісло-гойдалку з веранди, влаштувався поруч із ліжком.
Дарина спала тихо, не металася, тільки стогнала ледь чутно. Точно маленьке щеня, викинуте на вулицю.
І я раптом згадав сестру в дитинстві. Вона сильно сумувала за вічно відсутніми батьками і ночами довго не могла заснути, плакала, маму кликала. І засинала тільки тоді, коли я співав їй колискову.
Ось і зараз заспівав, дивлячись на срібний місяць за вікном. Не знаю, як довго я співав, хрипко перебираючи рядки точно гітарні струни, як раптом…
— Ромко, — покликала Даря тихо, а у мене всередині все стиснулось у кулак від гірких, ірраціональних ревнощів.
— Як себе почуваєш? — запитав, піднімаючись і включаючи нічник.
Приглушене світло вихопило з темряви стривожене і змарніле обличчя Дарини. Спершу...спантеличене, а після умиротворене якесь.
— Про...гм...Платоне, — і моє власне ім'я її низьким голосом прозвучало найпрекраснішою мелодією, пирснуло в кров щедру порцію вогню і ще чогось дивного, точно сонце полоскотало. Не стримався, посміхнувся. — Пити хочу.
— Зараз, — підхопив з тумбочки склянку з чарівним відваром Алевтини. — Пий.
Даря скривилася. Недивно, відвар цей гидота рідкісна, але корисна, не те що моя хімія, як висловилася місцева фельдшерка і знахарка в одній особі.
Похвалив, коли вона випила ліки.
— А зараз спи. Тобі відпочивати потрібно.
— А...ти…
І в голосі її стільки надії, що мої ревнощі втекли боягузливим щуром.
— А я постережу твій сон, Спляча красуня.
— Не треба нічого стерегти, — прошепотіла, перехопивши мою руку, і потягнула на себе. — Тобі теж потрібно відпочивати.
І відсунулася, запрошуючи мене лягти поруч. Я був би дурнем, не скориставшись такою привабливою пропозицією. Ліг поруч і не дозволив Дарині втекти на інший край ліжка, згріб в оберемок і наказав засинати.
Вона і заснула у моїх обіймах. Заколисуючи рівним диханням і мірним биттям серця під моєю долонею.
Не помітив, як заснув, зарившись носом в розпатлане, трохи вологе волосся, що пахне дощем і марокканською кавою, щоб прокинутися під гострим дитячим поглядом.
— І що це ви тут робите?