23. Художниця

Вперше за багато років мені було добре і спокійно. Як раніше, коли тато жив ще з нами.

Зараз це інше почуття, тому що поруч зі мною зовсім не батько, а надійний, сильний і такий чуйний чоловік. Почуття інше, так, але воно не менш сильне і важливе.

О ні, зараз, коли я лежу в обіймах чоловіка, що буквально десять хвилин тому підніс мене до небес і так і не опустив на землю, мене до країв наповнює щастям. Ігристим, точно шампанське, від якого я давно і безнадійно захмеліла. І теплим, точно ласкаві промені західного сонця. Вони зігрівають і заколисують, як мірне і сильне биття чоловічого серця у мене під вухом.

— Гей, красуню, ти що спати надумала? — пролунав над верхівкою обурений голос Платона, а його гаряча рука нахабним чином забралася між моїх стегон, де все ще палало після попереднього любовного раунду.

— Угу, — буркнула, тихо зітхнувши, коли вмілі пальці дісталися до самої чутливої точки.

— Очманіти можна, — розсміявся цей нестерпний чоловік, який не дозволяв з головою зануритися в приємну сонну млість, на хвилях якої я так чудово гойдалася. — Я їй тут пропозицію, зізнання, кохання і ласку, а вона спати. Не жінка, а апокаліпсис якийсь, — видихнув у верхівку, тісніше притискаючи до себе і накриваючи нас ковдрою, яка з’явилася наче нізвідки.

— Я така, це факт, — муркнула, закинувши ногу на Платона, притискаючись усім найпотаємнішим.

— І провокаторка, — раптово сиплим голосом видихнув Платон.

— Так просто зручніше, — не погодилася я, але якось мляво.

Втім, і думки мої так само текли мляво і неохоче, гальмуючи весь розумовий процес, який у даний момент пішов у короткострокову відпустку в теплі краї.

— Гаразд, спи вже, диво моє, — і я відчула, як він посміхнувся, м'яко цілуючи мою долоню, що лежала на його злегка тремтячому животі.

— Твоє, — не стала заперечувати і з головою пірнула у ніжне море сну.

Ось тільки поспати так і не вдалося, тому що, якщо я знадобилася своїй матері, то вона не відстане навіть під загрозою болісної смерті.

Телефон знову задзвонив. Довелося прокидатися і навпомацки шукати трубку, яка опинилася у широкій долоні мого професора.

Сон як рукою зняло. Різко сіла, забравши у Платона телефон і сплела наші пальці, видихнула і лише потім відповіла на дзвінок.

— Ну нарешті, — голос матері звучав невдоволено, як завжди буває під час наших недовгих розмов і таких же коротких зустрічей.

З тих пір як вона вигнала мене з дому, я все частіше ловлю себе на думці, що краще бути сиротою, ніж жити ось так, величезним розчаруванням власної матері.

— Дарино, нам потрібно терміново зустрітися і поговорити! Чекаю тебе за годину у галереї.

— Вибач, мамо, — кажу якомога спокійніше, бо звідкись із самої глибини мене піднімається щось дуже недобре, — але я не прийду.

— Що значить не прийдеш? — у її дзвінкому голосі непідробне здивування.

Ще б пак — я вперше відмовила їй в аудієнції. Який удар по її самолюбству.

— Мене немає в місті, так що…

— Що, сховатися вирішила? Вкрала Варю і вирішила, що все тобі з рук зійде? Помиляєшся, донечко, за викрадення тобі світить термін, так що будь ласкава, поверни дитину і припини заздрити сестрі, — тепер замість голосу – лише холодна ненависть, яка заморожує навіть через динамік смартфона.

І я відчуваю, як по хребту повзе тремтіння, а в очах мимоволі застигають сльози. Заплющую міцно, але вперті краплі все одно зриваються з вій, котяться по щоках.

За що вона так зі мною? Все життя ось так ненавидить за що?

Здається, я схлипую, тому що телефон з руки раптом зникає, а за спиною, яку сковує арктичний холод, лунає важкий чоловічий голос. Різкий і гострий, точно клинок.

Голос мого чоловіка.

— Здрастуйте, Марто Гербертівно, — і в його ще недавно ніжному голосі дзвенить метал, — я Платон Галицький, чоловік Дарини і батько Варвари. Здається, ви давно мене шукали.

Він робить паузу, уважно слухаючи слова матері, в які я навіть не намагаюся вникати. Вона може тільки погрожувати або наказувати. Ось тільки мій професор її не боїться і вже точно не підкоряється нічиїм наказам.

Сильна рука обіймає за талію, притискає до чоловічого тіла. Гарячого точно піч. І я відчуваю, як лід, що пробрався під шкіру і майже дістався до сонячної квітки, що цвіла десь в області серця або...замість нього, не розібрати, обсипався дрібною крихтою і розтанув.

 — Чудово, — каже Платон, ловлячи мій розгублений погляд, і посміхається широко і відкрито, немов щойно зробив грандіозне відкриття, — мене влаштовує. І надалі ви не будете дзвонити Дарині і хвилювати її. Я занадто дорожу спокоєм своєї сім'ї, — і в цих простих словах, сказаних зі щасливою посмішкою і хитрим блиском у синіх очах, мені почулася загроза. — Сподіваюся, ми з вами зрозуміли один одного.

І легким рухом закинув телефон кудись собі за спину.

А я дивилася на нього і не вірила власним очам. Розвернулася в кільці його рук, обплітаючи ногами за спиною, і торкнулася кінчиками пальців шаленої посмішки.

— Ти що зараз зробив? — запитала, кусаючи губи.

Бо не вірила собі. Це не могло бути правдою. Ніхто і ніколи не захищав мене.

Ромка не береться до уваги. Він жодного разу не стикався з моєю матір'ю, та я б і не дозволила їй дізнатися про нього.

— А що я зробив? — здивувався Платон, цілуючи мої пальці. І від цих легких дотиків по шкірі розливався пекучий вогонь. Він проникав у кожну пору, розпалював кров, що ще мить назад здавалася мерзлою, точно льодовики.

— Захистив мене. Ти. Став. На. Мій. Бік, — розділяючи кожне слово, промовила я.

Платон раптом насупився і цілувати мене припинив. Подивився на мене дивно якось, ніби я щойно промовила саму дурну дурість на світі.

— Будемо вважати, що я цього не чув. Але запам'ятай зараз і на все життя, Дарино Ластівка. Я кохаю тебе і нашу дочку і ніколи і нікому не дозволю доводити вас до сліз. Це зрозуміло?

Кивнула, не в силах стримати щасливої посмішки.

Зі свого укриття ми вибралися, коли за вікном стемніло. Дивно, що нас досі не кинулись шукати, але ні Єлагіна, ні Варька жодного разу не подзвонили і я гріла себе думкою, що раз не дзвонять – значить у них все добре.

Шлях у пару десятків сходинок ми долали, напевно, не менше півгодини, тому що у тісному просторі гвинтових сходів ми раз у раз стикалися, і Платон притискав мене до стіни, витворяючи немислимі речі. А я втрачала контроль поруч із ним, мліла від його ніжних торкань і напористих поцілунків.

І сходила з розуму, а інакше чому відповідала йому з тією ж пристрастю, а на середині шляху сама штовхнула його до стіни, злегка прикусила губу і одразу  провела язиком, вибачаючись.

Платон дивився жадібно, притискаючи мене до себе і дозволяючи...дозволяючи абсолютно все.

Запустила руки під його сорочку, провела по опуклим м'язам, плоскому животу, вириваючи з грудей чоловіка чи то рик, чи то стогін.

— Може, залишимося тут? — несподівано видихнула в розкриті чоловічі губи. Відповіддю мені послужив тихий задоволений сміх.

— Я тільки за, — і пограв бровами, подавшись стегнами мені назустріч. — Але боюся, якщо ми залишимося тут на ніч, то загубимося для світу на тиждень мінімум.

Тихо зітхнула, м'яко торкаючись куточка шаленої професорської посмішки.

— Але мені подобається хід твоїх думок, солодка моя, — і…вкусив мене за ніс, а слідом поцілував, ловлячи губами моє обурення і дзвінкий сміх, змішаний зі стогонами. — І поки ми лише вдвох, нагадую. Завтра ми з тобою їдемо до РАЦСу, а потім в інтернат і в службу опіки. І відмови не приймаються.

Мені залишалося тільки похмуро кивнути. Але не відмовлятися ж від такої привабливої пропозиції отримати цього неймовірного чоловіка в безроздільне користування. І Варю, нарешті, забрати з інтернату, подарувати їй те, про що ця маленька дзиґа завжди мріяла – справжню сім'ю. Але і видавати свою позамежну дитячу радість я не збиралася.

Ось тільки Платона було не провести моєю похмурістю. На дні його синіх, точно літнє небо очей, роїлися смішинки. І виглядав він так, немов виграв у лотерею.

Хоча...розпатланий, з шаленою посмішкою і хитрим прищуром він виглядав швидше людиною, яка провернула аферу століття, як мінімум. І не скажеш, що він професор університету, суворий і холодний, як арктичні льоди.

— Знаєте, пане професоре, — скуйовдила його і без того розпатлане волосся, — таким ви мені подобаєтеся набагато...набагато більше.

— Отже подобаюся, так? — здивувався награно цей нахаба і притягнув до себе, носом уткнувся в розпущене волосся, вдихнув із жадібністю хижака.

— А що, виникли сумніви? — постукала вказівним пальцем по губах у глибокій задумливості. — Думаю, я зможу їх розвіяти, — і потягнулася до його губ, але в останній момент вивернулася з чіпких рук і втекла вниз по сходах.

Розходилися по одному в різні боки: я з парадного боку через веранду, а Платон повернувся за машиною.

На веранді сиділа Варя з планшетом у руках і щось захоплено творила. Поруч на столі диміла чашка з какао — дякувати Мілці — і немаленька така гірка бутербродів.

— Привіт, дитино, — посміхнулася я, плюхнувшись у крісло поруч і потягнувши з тарілки один бутерброд.

Відкусила, насолоджуючись ніжним смаком сиру і ковбаси, приправленою зеленню і овочами. Виявляється, я встигла страшно зголодніти.

— Виглядаєш відпадно, — відірвавшись від свого заняття, простягнула Варя і відсьорбнула какао. Задоволено заплющилася. — А тато де? Я думала, ви разом.

Ми і були разом, моя прониклива хуліганка, тільки іншим про це знати зовсім не обов'язково. Принаймні, поки ми офіційно не оформили стосунки.

— Що твориш? — пішла від відповіді, переводячи тему в інше, більш безпечне русло.

— Зрозуміло, — хмикнув цей маленький геній у спідниці, кивнувши своїм думкам.

Вона точно як її батько – не проведеш. Емоції зчитує точно рентген і ніколи не помиляється. Пересмикнула плечима і в помсту стягнула ще один бутерброд і какао відпила.

— Так що твориш? — повторила я під ревним дитячим поглядом.

Не подобалось їй ділити з кимось своє какао, ох як не подобалось, але терпіла виключно через мене.

— Та ось, — смикнула плечем і захапала свою чашку, відклавши планшет, — сюжетець один замальовую.

— Цікаво. Покажеш?

— Поки нічого цікавого, Дашо. Але як закінчу, обов'язково.

— Будуть питання, звертайся.

Варя кивнула, допиваючи своє какао.

— А ти знаєш, що тато теж малює? — несподівано видала Варя і пірнула у свій планшет.

— Він колись давно вчився на художника, але…

Варя із задоволеною посмішкою простягає мені планшет і я перестаю дихати. Вже в сотий раз, напевно, всього за пару днів і знову через свого чоловіка. Тому що на планшеті грає яскравими фарбами дивовижна картина: дві стихії, день і ніч, вогонь і темрява. Два Фенікса, сплетені в химерному танці. Цих птахів він малював на моїй спині в ту нашу незабутню ніч. Ці ж птахи застигли в дивовижному танці на білому полотні.

— ...чомусь їм не став, — домовляю на автоматі, вже не вірячи самій собі.

— Ти теж не стала художницею, — знизує плечима Варя, уважно спостерігаючи за моєю реакцією, сховавшись за чашкою какао.

— Я теж, але…

І щось знайоме здається в цьому творі. Якісь штрихи, тони, техніка. Не можу зрозуміти, але я вже безумовно десь зустрічала щось подібне.

— Скинеш мені фотку?

Варя киває і одразу скидає, ледь отримує в руки свою коштовність. Відкриваю фото вже на своєму телефоні і надовго залипаю, то наближаючи, то віддаляючи картинку. Розглядаючи кожну лінію, кожен мазок. Поєднання кольорів, переходи і дивне сплетіння технік.

— Де ти це роздобула? — питаю, коли вже очі болять від напруги, а тарілка з бутербродами спорожніла – ми з Варькою примудрилися з'їсти всі до останньої крихти.

— У гаражі. Стоїть собі у куточку на мольберті. Ну я і заглянула під тканину, а там…

А там таке диво. Як я розумію Варю, яка говорить начебто самим звичайним тоном, але у кожному звуці чується захоплення. І я повністю поділяю захоплення дитини.

Ця картина дійсно приголомшує уяву і як музика  ніби чіпає кожну струну людської душі. Є в ній щось дивовижне і в той же час найпростіше. І абсолютно неможливо відірвати погляд, як і повірити, що це диво створив професор фізико-математичних наук.

Я довго думаю про побачене, коли укладаю Варьку спати. І коли сама опиняюся в ліжку, перевертаючись без сну. Прислухаючись до кожного шереху в будинку, тому що Платона досі немає.

Дивне почуття напруги нервує, підсовує в голову всякі дурниці: від аварії до чужої жінки в його обіймах. Я раз у раз схоплююся до вікна, коли з вулиці чується шум машини. І тихо лаюся, коли машина проїжджає повз, абсолютно незнайома.

Платон повертається далеко за північ. Я чую тихий шурхіт шин і гуркіт мотора його позашляховика. Тихий скрип сходів, обережні кроки по коридору. Ось вони завмирають біля дверей Варькіної кімнати і тиша здається довгою і приголомшливою в цій наповненій звуками ночі. А після віддаляються і слідом клацання зачинених дверей. Ми сьогодні спимо в різних спальнях.

Видихнувши, пірнула під ковдру і заснула сном без сновидінь.

Світанок замерехтів підозріло швидко, полоскотавши грайливими променями сонця. Розбудив, змушуючи творити дурниці. Тільки ніхто не попередив, до чого можуть призвести такі дурниці.

У кімнаті Платона панувала приємна напівтемрява, у душі шуміла вода, а в ліжку, де ще минулої ночі спала я – лежала абсолютно гола Соловей.