24. Професор

Розлучатися з Дариною важко, але необхідно – у мене накопичилася купа невідкладних справ, які потрібно вирішити до світанку. Та й зустріч з мадам Шульц ніхто не скасовував. Тому я відпускаю Дарю одну, а сам спускаюся до машини.

Насвистуючи веселий мотивчик, петляю між медових лип, від яких немає спасіння, коли настає сезон цвітіння. Тоді гуляти тут стає небезпечним для життя через рої бджіл.

Але зараз тут тихо, лише листя шелестить від подиху вітру і десь далеко чується плескіт води. Хтось вирішив скупатися посеред ночі? Цікаво. Раніше тут нічних плавців не спостерігалося, та ще й не в сезон. Спускаюся, придивляючись до тонкого силуету у  сутінках.

— Прекрасна русалка, — лунає хрипкий голос друга з боку.

Ромка сидить на капоті мого джипа і нервово курить. Волосся розпатлане, пальці нервово барабанять по капоту, а у схрещених ніг накопичився з десяток недопалків. І погляд його, шалений і хижий, спрямований у бік чорної поверхні озера, куди пірнула дівчина.

— І тобі вечір добрий, мій друже, — відгукнувся весело, спостерігаючи за напруженим другом.

Його сіра «Хонда» сховалася в тіні дерев за альтанкою так, що розглянути її з боку озера практично неможливо.

Сам він ледь стримується, щоб не відкрити купальний сезон. Будь він трохи нахабніше, вже б пірнув слідом за дівчиною. І тільки джентльмен десь на рівні його ДНК, не дозволяє Ромці порушити вечірнє усамітнення дівчини.

— Чорт, Лис, здається, я влип, — нервово видихнув друг, не відводячи погляду від русалки, що впевнено розсікає озерну гладь.

Вигинаю в подиві брову.

— А як же Ластівка? — підчіплюю, завмираючи поруч з Ромкою, пліч-о-пліч. — Мені здається, чи ти ще зовсім недавно сумував про нерозділене кохання?

— Даринка — це святе, — і бровою не веде. — Але я ніколи не претендую на чужих жінок, особливо якщо це жінка мого кращого друга. Так що я буду найкращим свідком на вашому весіллі.

— До речі, про весілля, — я теж мимоволі вдивляюся в обриси дівчини, яка здається знайомою. — Завтра до десятої ранку я тебе чекаю у Центральному РАЦСі.

— Ого, так швидко? — Рома переводить на мене погляд, коли дівчина вибирається на берег, спритним рухом скручує довге волосся, віджимаючи з нього воду, і загортається у величезний білосніжний рушник з чорними квітами.

А я нарешті розумію, де вже бачив цю копицю рудого волосся і свій власний рушник, розшитий чорними маками.

— А чого тягнути? — знизую плечем. — Ти ж прекрасно знаєш, що крім неї мені ніхто не потрібен.

— А їй? Їй дійсно ти потрібен? — друг мружиться, вишукуючи підступ. 

І я знаю, що саме він має на увазі.

— Це неважливо, — я витримую чіпкий погляд Зими. — Головне, вона буде зі мною. Вони обидві будуть зі мною. А щодо русалки можеш забути, — спритно переводжу тему, тому що зараз мені потрібен адекватний друг, а не голодний до самки самець, — вона заміжня і виховує двох дітей.

— Звідки знаєш? — і голос його хрипне, коли русалка скидає рушник і спритно звільняється від купальника, залишившись абсолютно голою.

І в вечірніх сутінках, що впали на озеро молочним туманом, вона дійсно здається казковою істотою. А її руде волосся на тлі білосніжної шкіри горить яскравою плямою в сірості вечора.

Красива у Дарьки подруга і у відмінній формі, якщо врахувати, що вона народила двох дітей і напевно грудьми вигодувала. І плаває професійно.

Прикриваю очі, пригадуючи що мені відомо про студентку Єлагіну. В школі займалася плаванням, брала участь у змаганнях, навіть вигравала. Потім отримала травму, через що не змогла потрапити у професійний спорт. Завагітніла, вийшла заміж, народила.

Все це я і озвучив Зимі, як і ще декілька слів про її вподобання і досягнення вже під час навчання під моїм керівництвом.

— І це все прописано в її особовій справі? — не повірив Зима, хитро зіщулившись.

— Ні, звичайно. Сам накопав, коли «пробивав» оточення Даринки.

— А про родичів чого ж не нарив? — хмикнув Ромка, спостерігаючи за зникаючою у вечірніх сутінках Єлагіною.

Не нарив, бо не ставив такої задачі. Мене цікавили друзі і подруги Дарі, її робота і співмешканець, який стояв біля мене. І було в його погляді щось таке, що я розумів чітко – кепські справи.

Такий божевільний погляд я бачив у друга лише одного разу, коли він закохався не в ту жінку і ледь не здох в агонії, кинутий напередодні весілля. І я знав одне — Рома Зимін не з тих, хто відступає від наміченої мети. І плювати йому на всіх чоловіків і дітей жінки, яку він вважатиме своєю.

— Зима, я тебе прошу, — штовхнув друга в плече, перетягуючи увагу на себе, — не лізь до неї. У дівчинки сім'я.

— Лис, ти ж знаєш, я і близько не підійду, якщо у неї все добре, — кивнув друг похмуро, — але якщо буде хоч один натяк, хоч маленька лазівка, я нею скористаюся. Бо... трясця, — провів долонею по волоссю, довго видихаючи. — Зі мною ще не було такого, Платон. Я тут півтори години за нею спостерігаю і хочу її до одурі. Ось як побачив, так і все. В голові тільки одна думка — хочу її собі. Зі мною такого ніколи не було, щоб ось так, з першого погляду і до самого нутра.

Було, але я не стану нагадувати другу про той час його життя.

—    Розумієш?

— Це ти тепер мене розумієш, — усміхнувся, спостерігаючи за хлоп'ячою розгубленістю кращого друга.

Він у відповідь лише невесело хмикнув.

— Добре, Ромо, все це лірика. Ти взагалі навіщо приїхав?

— Я? А, так. Хотів ось по голові настукати одному придурку, — і глянув на мене так красномовно, що стало ясно і без зайвих пояснень, ким був той придурок. — Що, адреналінчику стало замало, так?

— Між іншим, твоя охорона мене не засікла, — парирував цілком задоволений я.

— На твоє щастя, інакше сидіти б тобі зараз у кутузці, мій друже, — так само весело відповів Ромка. — Навіщо приходив, до речі?

— Та так, картина одна терміново знадобилася, — почухав потилицю, згадуючи, як відреагувала Даря, варто було їй побачити полотно.

І сам не помітив, як розплився у щасливій посмішці.

— Ууу, та ти влип, Лісовський, — реготнув цей невгамовний викрадач жіночих сердець.

— Я в курсі, Зимін. І досить вже тріпатися, пора справи робити, якщо вже приїхав.

Вже в машині ввів друга в курс майбутньої зустрічі. І в те, що саме я хотів запропонувати майбутній тещі замість своєї дочки.

— Думаєш, погодиться проміняти купу мільйонів на ... галерею?

— Ну купа мільйонів, припустимо, не її і навряд чи мадам Шульц перепаде хоч щось. А ось галерея — її дітище. Вона її з нуля піднімала, як арт-директор, і втратити все заради примарної можливості урвати шматок від спадщини? Ні, це не в дусі Марти Гербертівни. До того ж, вона занадто дорожить репутацією. Та й її доньці мені є що запропонувати.

Кивнув на планшет, де була вся інформація про Діну Шульц, надіслана Джонні ще коли я ховався з Дариною на горищі. Ознайомився, коли відправив Дарину в будинок. І було там дещо цікаве. Що могло кардинально змінити ситуацію.

Рома швидко прочитав інфу і присвиснув від подиву.

— Можливо краще відразу з тузів зайти? — покрутив планшет.

— Спершу мадам Шульц, а там видно буде.

— Як скажеш, Босе, — жартівливо козирнув Зимін. — А хто власник галереї — ти в курсі?

— Звичайно. І зараз ми його відвідаємо з дуже привабливою пропозицією.

У головному офісі благодійного фонду розвитку та підтримки мистецтва «Dari»  нас вже чекали. Мій талановитий менеджер і кращий друг Джонні Хоуп сидів у зручному кріслі та попивав зелений чай (інші напої мого друга не приваблювали) у товаристві ставного чоловіка злегка за п'ятдесят. І говорили вони явно не про справи, тому що у просторому хай-тековскому кабінеті утворилась абсолютно невимушена атмосфера і чувся чоловічий сміх.

— Дивись-но як наш американець розійшовся, — пирхнув Зимін, коли секретар запросила нас до кабінету голови Фонду. — І коли тільки встиг прилетіти?

Самому цікаво.

Чоловіки піднялися, варто було нам увійти. І якщо Джонні випромінював море позитиву, передчуваючи вкрай вигідну угоду, то його візаві виглядав зосередженим і напруженим.

— Вечір добрий, — зробив крок назустріч високому мужику в діловому костюмі модного бренду зі сталевим поглядом і міцною хваткою. — Платон Галицький, а це мій друг Роман Зимін.

— Зібрали цілу команду? — усміхнувся голова Фонду, потискуючи мені руку. — Ластівка Дмитро Васильович, керівник Фонду. І я, якщо чесно, трохи розгублений вашому інтересу, Платоне…

— Даниловичу, — підказав я, сідаючи навпроти чоловіка. — Мій інтерес простий, Дмитро Васильовичу. Я хочу купити у вас галерею.

Зимін поруч весело пирхнув, Джонні здавлено кашлянув, мабуть подавившись чаєм. Ластівка лише злегка вигнув брову, чекаючи продовження.

Я уважно вивчав батька своєї Даринки і не знаходив жодної подібності. Втім, чоловік, що сидів навпроти, не мав нічого спільного і зі своєю старшою дочкою. Дуже цікаво.

— Дозвольте поцікавитися, про яку галерею йдеться? — чоловік зробив ковток води з високої склянки, ні на секунду не відпускаючи мій погляд.

— Галерея «Геліос», яка належить вашій колишній дружині, Дмитро Васильовичу.

— І чим же викликаний інтерес до даного об'єкту? — він говорив сухо, нічому не дивуючись і акуратно з'ясовуючи все, що йому потрібно.

А ще я підозрював, що він просто тягнув час, поки йому збирали на нас досьє. І короткий звук вхідного повідомлення на телефоні підтвердив мої здогадки.

— Дмитре Васильовичу, у мене немає жодних таємниць, тому якщо щось хочете дізнатися про мене або моїх друзів — просто запитайте. Повірте, жодне ваше досьє не дасть такої повної інформації як її першоджерело, — посміхнувся я, вперше за весь час зустрічі розслабляючись під пильним поглядом свого без п'яти хвилин тестя. — А інтерес мій викликаний вашою дочкою, Дмитре Васильовичу. Наша зустріч у першу чергу в її інтересах.

— І яке ж відношення всі ви маєте до Дарини? — тепер в його голосі звучав метал і будь на моєму місці хто інший — його б це вразило, а я і сам чудово вмію залякувати ось таким голосом своїх недбайливих студентів і студенток.

Хоупа і Зиміна після багаторічної дружби зі мною вже нічим не налякати.

— Джонні жодного. Містер Хоуп тут як мій менеджер і юрист в одній особі. Роман врятував вашу дочку від вулиці, коли рідна мати вигнала її з дому. А я просто збираюся на ній одружитися. Така відповідь вас влаштує?

Батько Дарини дивився на нашу трійцю довго і пильно, немов вів переговори із самим собою. І тільки прийшовши до єдиного рішення, теж розслабився.

— Що ж, моїй дівчинці пощастило з...командою, — запнувшись на останньому слові, посміхнувся він. — Але я все одно не розумію, навіщо вам галерея?

— «Геліос» — єдина улюблена дитина мадам Шульц, — відповів замість мене Джонні. — Заради неї вона піде якщо не на все, то на багато що.

— Багато чого мені не потрібно, просто не заважати, поки я буду повертати свою дочку. Так що назвіть вашу ціну, Дмитре Васильовичу.

— Не думала, що наша наука зробила крок настільки вперед, що професору педагогічного університету по кишені купити одну з кращих галерей Європи, — м'який жіночий голос змусив нас трьох обернутися і зустрітися поглядами з новою дійовою особою наших перемовин.

Мініатюрна білявка з чіпким блакитним поглядом у класичному костюмі стояла біля дверей, схрестивши під грудьми руки з яскравим манікюром і з нудьгуючим виглядом вивчала наші здивовані обличчя. Впевнений — вона знала про нас все, що можна було нарити в офіційних джерелах. З неофіційними просто було потрібно трохи більше часу, але я не сумнівався — їй під силу дізнатися неможливе.

— А ми по засіках поскребли і замість борошна грошенята нарили, — не втримався від сарказму Хоуп чистою англійською, з ніг до голови ледь не облизавши білявку, яка годилася йому якщо не в дочці, то в молодші сестрички точно.

Дівчина мазнула по ньому гострим точно бритва поглядом і явно хотіла щось відповісти, але її бос не дозволив.

— Знайомтеся, панове, комп'ютерний геній, начальник моєї кібербезпеки і за сумісництвом моя невгамовна дочка Ельвіра.

При згадці про родинні зв’язки з головою Фонду дівчина скривилася так, немов зажувала кілограм лимонів.

Весело пирхнув. Вони б із Варькою подружилися безумовно. Треба  їх познайомити при нагоді.

— Ну так що, пане професоре, хабарі берете? — проігнорувавши відповідь ввічливості від нас, вдарила прицільно, відправляючи питання точно в яблучко, як вона думала.

— Віддаю перевагу чесно заробляти, Ельвіро Дмитрівно, — відбрив нахабне дівчисько. — Як і чесно платити податки. Так що якщо заглянете в мою декларацію, отримаєте відповіді на всі свої питання і підозри.

Тихий сміх друга перервав нашу перепалку.

— Ну Варька дає, який імунітет всього за пару днів, — засміявся Ромка, розряджаючи обстановку, що загострилася. — Елю, вам безумовно потрібно познайомитися з вашою племінницею.

— Племінницею? У Дарини є дочка? — втрутився в наші веселощі Ластівка, повертаючи нас до суті зустрічі.

— У Дарини може бути дочка, якщо ви погодитеся продати мені галерею.

Чоловік насупився, кинув погляд на похмуру дочку, і на видиху видав те, що руйнувало весь план перемовин з майбутньою тещею.

— Я не можу продати галерею. Це прописано в договорі співпраці з Мартою.

— Трясця, — видихнули в унісон з Ромкою.

— І що тепер робити? — Зимін глянув на мене.

Що-що? Доведеться пускати в хід наш головний козир, а не хотілося б. Не факт, що спрацює.

— А якщо подарувати? — запитав Хоуп наче випадково, при цьому не зводячи погляду з Ельвіри, що завмерла біля величезного панорамного вікна. — Дарині, наприклад. Вона родичка і по суті дія договору не поширюється на неї. Якщо, звичайно, в договорі вказаний тільки продаж галереї.

— І в чому наша вигода? — а це вже Ельвіра, відповідаючи Хоупу не менш чіпким і зацікавленим поглядом.

— Персональна виставка майстра Лісовського в будь-якій вашій галереї, — не залишився в боргу мій друг. — Співпраця з Фенікс-арт…

— ...і художня школа з кращими європейськими педагогами та освітніми програмами для обдарованих дітей з сімей, що не можуть собі дозволити навчання за кордоном.

— Школа мистецтв Лісовського? — не стримала захоплення дівчина, з тріумфальною посмішкою окидаючи поглядом нашу трійцю.

Кивнув, спостерігаючи як в її примружених очах кольору грозового неба спалахує вогник азарту. Ні, мабуть, знайомити її з Варею небезпечно для життя оточуючих.

— Може, ви ще й самого Лісовського пообіцяєте? — не стримав сарказму батько Дарини, явно не довіряючи нашій настільки щедрій пропозиції, яка здавалася практично нездійсненною.

— Якщо знадобиться, не тільки пообіцяємо, — абсолютно серйозно відповів я, зустрівши прямий погляд батька, що залишив дочку жінці, яка ненавиділа її всією душею.

На підготовку всіх необхідних документів пішло не більше двох годин і рівно о десятій вечора переодягнений в класичний костюм світло-сірого кольору, я увійшов до галереї «Геліос».