35. Художниця

Ніколи не думала, що щастя може бути таким...неосяжним.

Коли хочеться просто реготати, мружачись від сонця. Ледь помітно торкатися його пальців, які впевнено стискають кермо. Готувати сніданок у чотири руки і вперше радіти тому, що готую я, м'яко сказати – огидно, зате у мене з'явився прекрасний учитель. Ідеальний у всьому, навіть у готуванні.

Ох, як же приємно дивитися на чоловіка, який готує! І не просто чоловік, а мій чоловік. Було щось дивовижне в тому, як Платон спритно орудує салатною ложкою, або як перекочуються під смаглявою шкірою м'язи, коли він стискає ручку сковороди, перевертаючи млинці або стейк. І в тому, як оживає чорний Фенікс на його спині, немов ось-ось зірветься у політ.

Та я тільки заради цього видовища готова відвідувати кухню виключно для набивання свого вічно голодного шлунку! І звичайно ж, викреслити зі своїх переваг вміння швидко вчитися і схоплювати все нальоту. Хоча і наші уроки кулінарії я не проміняла б ні на що, тому що це чудово, коли можна торкатися, не боячись бути застуканою зненацька. Коли можна дуріти, перетворюючи ультрасучасну кухню на Сніжне Королівство, запорошене борошном.

І все-таки червоніти під гарячим чоловічим поглядом. А дивився Платон завжди так, що дух захоплювало і хотілося тут же хапати цього чоловіка в оберемок і тягти у спальню або, принаймні, до найближчої горизонтальної поверхні. Втім, і підлога згодиться, і стіл або душова, або берег озерної плями. Я, здається, вивчила кожен куточок величезного професорського будинку, і кожну поверхню під чуйним керівництвом мого чоловіка.

А ще він показав мені свою майстерню! Неймовірне приміщення з дерева і скла, де було чудово в різний час доби. Кожен раз я немов потрапляла в інший світ.

На світанку — у піщаний світ золота і світла, де неймовірно тепло і по стінах гуляють сонячні зайчики, точно новонароджене сонце. Ранок у майстерні Лісовського зі смаком мандарин, розписаний яскравими фарбами на полотні.

На заході – у світ чуттєвості і пристрасті, де немає місця брехні і фальші, тому що за нас говорять наші тіла, прикрашені червоними мазками західного сонця. Вечір у майстерні Лісовського зі смаком кави і теплом сильних рук, надійних і найрідніших.

А ніч — час тіней і гіркої самотності, яка тепер не страшна жодному з нас.

Тому що щоночі ми засипали удвох, і я вперше в житті відчувала себе коханою і потрібною тому, хто безповоротно крав моє серце. По шматочку, щоб повернути кожну скибочку, наповнену до країв щастям.

І я насолоджувалася своїм персональним щастям майже два тижні. Ми жили в будинку Платона втрьох, забравши наступного ж ранку до себе і Варьку. Та відразу облюбувала собі мансарду з приголомшливим видом на озеро, найбільшу чашку в будинку і стягнула на своє горище, здається всі подушки.

Платон тільки посміювався, спостерігаючи, як обживається ця маленька власниця. А у мене в грудях росло і ширилося якесь величезне, гаряче і зовсім незнайоме почуття. Може, це любов?

— Треба з'їздити в інтернат і забрати Варю назовсім, — сказав мій чоловік одним прекрасним сонячним днем, коли ми втрьох снідали на веранді. — Що скажеш, Варваро?

Я поперхнулася какао, Варька упустила виделку, якою старанно колупала омлет, і в усі очі втупилася на батька. Як і я, втім.

— А можна? — обережно запитала наша дзиґа і якось стиснулася вся, немов чекала підступу.

— Треба, — підморгнув Платон і невловимо перетягнув мене до себе ближче.

— Тоді я всіма кінцівками «за», — заверещала щаслива Варька, хвацько вискочивши з-за столу і кинувшись в обійми свого батька. — Дякую, татку, — обійняла його міцно і цмокнувши в щоку, умотала збиратися до школи. Куди, до речі, і мені треба було потрапити. Як і Платону на роботу, а саме – приймати останній день практики під його керівництвом.

— Завжди будь ласка, — тільки й відповів Платон, розгублений від такого бурхливого прояву почуттів дочки. — Джонні отримав рішення суду, — відповів на моє німе запитання. — Суд офіційно визнав мене батьком Варьки, мене вже і у свідоцтво про народження вписали. Так що я тепер тато. Треба ж.

— Найкращий тато на світі, — посміхнулася, торкаючись губами його гладкої щоки. — Нашій дівчинці з тобою пощастило.

— Це мені з вами пощастило, — повернув мені посмішку і поцілунок, тільки гострий і пекучий, точно перець чилі, і настільки привабливий, що відірватися неможливо. Хочеться ще і ще.

— Ненаситна моя, — хрипко на видиху, ловлячи мій погляд власним шаленим.

— Комусь це навіть подобається, чи я помиляюся?

Відповіддю став ще один поцілунок, який розділив одне дихання на двох.

Варьку ми забрали з інтернату в той же день і перевели в школу, де я проходила практику, остаточно. Тим паче, наша Варька обросла там друзями і ворогами заразом. Куди ж без суперниць і конкурентів?

Все як у дорослих. Ось як у мене з Соловей, наприклад, яка обстригла свої чудові пасма в стильну «піксі», що, на мій погляд, зробило її ще привабливішою і загадковішою. Загалом, коротка стрижка їй неймовірно йшла, тільки Соловей була іншої думки і обіцяла зіпсувати мені не тільки практику, а й життя. І здається, всерйоз вирішила вижити мене з універу напередодні диплома.

Я до погроз Соловей ставилася поблажливо — ну, чим би дитя не тішилося, як то кажуть. Всі прекрасно розуміли, що студентку, яка йде на червоний диплом, кращу на курсі, відраховувати ніхто не буде, тому що це удар по репутації універу в першу чергу.

Тільки ніхто й подумати не міг, наскільки підступною виявиться моя однокурсниця.

Дівчата як і раніше жили в батьківському будинку Платона, тільки тепер за ними доглядала Ольга, яка чомусь не поспішала повертатися в місто, як і її батьки. Вони теж залишилися в селищі, ось тільки Платон не жадав миритися з ними, як і вони із сином.

Втім, судячи з мого чоловіка — його не обтяжувала відсутність батьківського піклування. А після того, як він розповів мені про своє дитинство, маніпуляції матері і розчарування батька – я взагалі перестала вважати їх батьками мого чоловіка. Якось так вийшло, що мені легше було думати, ніби Платон — сирота. Як я колись думала про себе.

Загалом, солодка парочка Соловей-Мартинова продовжували жити в тепер уже генеральському будинку і ходити на практику під невсипущим контролем мігери-директриси і нашого професора.

А ось Мілка так в селище і не повернулася, але практику не кинула. Щоранку її до школи привозив Єлагін, ось тільки щасливою вона зовсім не виглядала, швидше замкнутою і розгубленою. Мені здавалося, ніби в ній йде неабияка боротьба, немов вона повинна зробити вибір і не може прийняти вірне рішення. Або просто не знає, яке з них вірне. І це не на жарт лякало.

 Однак з дітьми вона ставала зовсім іншою. Немов прокидалася невідома раніше Мілка, розквітала, точно сакура по весні. Такою вона мені подобалася і тривоги відступали. Моя подруга — сильна, впевнена в собі жінка, якій під силу не просто гори згорнути, а перекроїти карту світу, якщо сильно захочеться.

Від Мілки і прилетіла перша ложка дьогтю в моєму мандариново-акварельному щасті.

Подруга зловила мене після уроків і потягнула на спорожнілий спортмайданчик.

— Мілко, що трапилося? — не втрималася я, ледь ми опинилися на майданчику.

— Це я у тебе хотіла запитати, що сталося? Чому Князь написав заяву за власним, а твоє прізвище зникло зі списку студентів нашої групи? — видала подруга на одному диханні, войовничо вперши руки в боки і вимогливо дивлячись на мене.

Я офігіла. Дійсно, так і сіла на лавку в оточенні вуличних тренажерів, що зараз пустували. І здається, почула гуркіт моєї власної щелепи, що впала на землю.

— Що значить, написав заяву? — щелепу довелося підняти і зібрати в купку думки, що геть відмовлялися сприймати інформацію.

— То й значить, — подруга опустилася поруч зі мною на лавку. — Ще тиждень тому.

— Чому? — знову безглузде питання.

Звідки знати Мілці, чому мій чоловік вирішив раптом звільнитися з інституту напередодні сесії? Тобто, кинути всіх нас, всю свою групу, яка не одразу, але визнала в ньому відмінного куратора. Кинути ... мене.

— Ходять чутки, що його попросили це зробити, — дивує мене подруга.

Піднімаю на неї погляд, вперше за останні дні по-справжньому її побачивши. Її руде волосся більше не закручується дрібним бісом, а затягнуте в низький хвіст. Ідеально рівне, як і її напружена спина. Вона дивиться на мене, і я ловлю її погляд, в якому немає колишнього блиску, а в самих куточках з'явилася сіточка зморшок, і навіть її веснянки ніби потьмяніли.

Що ж сталося у твоєму житті, подруго, за той час, поки я насолоджувалася принадами подружнього життя?

Але запитати не встигаю, тому що Мілка приголомшує:

— Дашо, йому аморалку намалювали. Нібито наш Князь студенток спокушає, а одна навіть підтвердила цей факт. Як думаєш, хто ця псевдо-потерпіла?

— Соловей, — навіть не сумніваюся.

Тут і думати нічого після її погроз, які зараз знайшли зовсім інший сенс. Ось тільки навряд чи наша білявка додумалася до такого сама.

Батьки Платона запросто могли зіпсувати репутацію синові, з них станеться, ось тільки мені чомусь здається, що їх невдоволення обрушилося б всією своєю міццю зв'язків виключно на мене. Це мене б виключали з ганьбою за аморалку. Як же, майбутня вчителька  стрибнула в ліжко до власного професора. У нашій країні і не за таке можуть камінням закидати і на кожному з них буде написано «блудниця» або ще чогось гірше. Зруйнувати мою кар'єру і тим самим посварити з Платоном, за якого я вийшла заміж виключно за розрахунком, на думку його батьків, ідеальний план.

Ось тільки зараз страждала виключно репутація самого Платона. А це було вигідно тільки їй, моїй рідній сестрі.

— Дашко, дивись, — Мілка смикнула мене за рукав сорочки, висмикуючи з власних думок. — Дашко, отямся! Там щось відбувається!

Перш ніж я зрозуміла, що саме відбувається, мої ноги вже несли мене до натовпу школярів, свистячих тим, хто знаходився в самому центрі уваги. А це означало тільки одне — за живою огорожею з дітей відбувалася бійка. А де бійка, там стовідсотково моя Варька.

І я не помилилася. Другою ложкою дьогтю виявилася Варька, що поклала на лопатки гарно пошарпаного хлопчиська, в якому я впізнала сина директриси школи Михайла, якого Варька вже одного разу побила.

— Що тут відбувається?!

Добре поставлений голос директриси громовим гуркотом прокотився над нашими головами, змусивши в одну мить усіх стихнути.

Ось вам і приказка пом'яни біса в дії. Я тільки й встигла пробитися крізь ланцюжок з хлопчаків і дівчат і перехопити Варьку до того, як у колі опинилася директриса.

Побачивши свого сина на землі, що стогнав так театрально, що я ні на мить не повірила у його біль, вона кинула гострий погляд на мене, потім на Варьку, і скривилася так, наче побачила бруд на своїх ідеально чистих чоботях. Допомогла власному синові, який не припиняв зображувати жертву, піднятися, і відправила з групою хлопчаків до медичної сестри. Тільки я ні на йоту не повірила, що він безневинна жертва. А ось в те, що Варьку спровокували на цю бійку – легко. Цікаво, чим? Питати навіщо — не актуально. Причина одна — знайти привід, щоб виключити Варю зі школи.

Та я б сама з величезним задоволенням забрала свою дівчинку з цього серпентарію, але тоді це означало б, що вони перемогли. А ми з Варькою не звикли здаватися.

Ось і зараз, коли директриса хижачкою насувається на Варьку, я спритним рухом ховаю дочку за спину.

— Ти...дрібна паршивка…

— Якщо хочете щось сказати, — перебиваю директрису, зараз більше схожу на скажену кішку, готову розірвати на шматки кожного, хто попадеться на її шляху, — то я вас уважно слухаю.

Але я теж не подарунок і за свою сім'ю піду на все, незважаючи ні на що. Варька і Платон — моя сім'я і заради них я з величезним задоволенням зіпсую ідеальну зачіску цієї дамочки.

Директриса зупиняється за крок від мене і дивиться так, немов я дрібна комашка, яка не заслуговує уваги.

— Говорити про виховання дітей я маю право тільки з батьками, — холодним тоном повідомляє директриса, взявши в узду власні емоції. — А ви…

— А я мати.

— Це навряд чи, — лунає знайомий до болю жіночий голос.

— Дашо? — шепоче за спиною Варька якраз у той самий момент, коли з-за спини директриси з'являється вона.

— Діна…

— Ну здрастуй, сестричко.