Глава 12, частина 1

Руслан

Шість років потому… 

— Руслане Ренатовичу, це турбує приймальня директора. Ренат Тимурович просив вас сьогодні зайти до нього в управління. Він буде в себе в кабінеті до сьомої години.

— Люсьєно Павлівно, як я люблю ваші дзвінки. Ви примудряєтеся мені телефонувати в найневідповідніший час!

— Що поробиш, у мене робота така. То що передати вашому батькові?

— Що я прийду не раніше, ніж розв’яжу проблему з відправленням фур і ремонтом машин. У мене постачальники зривають усі терміни, а ще чортові техніки тягнуть гуму! Так зрозуміло?

— Учора й позавчора ви говорили те саме. Не точно, але дуже близько до контексту.

— А що ще я говорив?

— Що планерка й роздача завдань минула, робочий тиждень не закінчився, а значить в офісі вам робити нічого. І що, коли я нагадую вам про родинність із директором нашої фірми, то пхаю носа не у свою справу.

— Саме так!

— Але, Руслане Ренатовичу, мені вже стільки років, що ніс втратити не так страшно, як роботу. Тому, хлопчику, будь душкою, і зайди до свого батька, поки він тут пів управління не розніс. Замість того, щоб третій день стирчати в гаражі!

— Люсьєно Павлівно, вам казали, що у вас залізна хватка? Обожнюю таких жінок. Якби ви були років на тридцять молодші…

— Шалапут! Я б тебе й близько до себе не підпустила! І так наші секретарки об тебе всі язики сточили, а ти ще і привід даєш пліткувати про вас із батьком! То що, зайдеш до директора? Робочий день уже закінчився.

— Добре, зайду. Передайте босові, що буду хвилин за двадцять.

Я відключаю один дзвінок і приймаю інший, ще якийсь час продовжуючи розв’язувати робочі питання. За ці два роки я і сам не помітив, як робота з обов’язку перетворилася на буденність, у яку я дедалі більше заглиблювався. Спочатку від нудьги й бажання здобути фінансову свободу, а потім стало цікаво. Виявилося, що я непогано вмію домовлятися й цілком здатний розібратися в деталях батьківського бізнесу. А нахабства мені завжди вистачало, щоб розмовляти на рівних із багатьма.

З тими ж небагатьма, з ким бракувало, я тримав ділову дистанцію і байдуже забивав на важливі зустрічі, вважаючи за краще не лізти через батьківську шию до тих, до кого не доріс. Чим, загалом, і дратував боса, рідко з’являючись в офісі.

Саме в останньому й була причина його невдоволення мною і бажання бачити.

Я під’їхав до будівлі управління фірми й піднявся в офіс до батька. Його багаторічна секретарка вже пішла додому, але залишила на своєму столі для мене чашку неостиглої кави, яку я із задоволенням узяв. Це був явний плюс тут, і, підозрюю, мені б від Люсьєни на ранок серйозно влетіло, якби я цей плюс залишив непоміченим.

Так із чашкою кави й увійшов до батька. Без стуку, тому не здивувався, заставши в кабінеті помічницю його заступника. Добре хоч не на колінах, як минулого разу. Але директору все одно не сподобалося — закашлявся з несподіванки, встаючи з крісла й поправляючи краватку. Махнув долонею в бік дверей:

— А постукати, Руслане, важко було?

Я показав на чашку й телефон у пальцях.

— Не важко, та ж руки зайняті. Привіт, босе.

Батькові я кивнув, а із жінкою не привітався. Ніколи не був ввічливим сином, а для штатних вітань час уже закінчився. Підійшовши до столу, опустив на нього чашку й сів у крісло. Взявши з вази на столі шоколадний мигдаль, розгорнув цукерку й сунув за щоку.

— Втомився в гаражі, як собака, — зізнався, відкидаючи плечі на спинку крісла й переходячи до робочих питань. — Нам потрібні нові машини й новий підрядник на перевезення, інакше з постачею будуть проблеми. Ти вже думав щодо цього, босе? Я тобі ще тиждень тому скинув звіт на особисту пошту.

Помічниця відійшла, утім із кабінету не вийшла. Добре. Значить, довго я тут не затримаюся.

— Потім, Руслане, — сердито каже батько. — Я тебе не з робочих питань просив зайти, а особисто хотів із тобою поговорити.

Цікаво.

— Особисто? — я піднімаю брову й встаю. Засовую телефон у кишеню штанів, а в іншу кишеню тягну пару цукерок із вази — я справді голодний, а шоколад у шефа завжди найкращий. — Тоді я пішов. Про особисте в присутності твоєї коханки, Ренате Тимуровичу, я розмовляти не буду. Зустрінемося вдома… коли-небудь!

Брюнетка, якій років тридцять із лишком, обурено охає, зашарівшись як малолітка, й ображено підтискає яскраві губи. Але мені не дванадцять років, щоб не помітити очевидних речей і зробити висновки. Нехай роблять що хочуть, однак без мене. Вона могла б і сама здогадатися вийти.

— Сядь! — гарчить батько. Йому не подобається моя прямота, та він до неї звик. Це я ще ввічливий. Тому воліє не продовжувати, звернувшись до жінки: — Наталю, залиш нас самих!

І, дочекавшись, коли жінка вийде, простукавши підборами туфель паркетом і зачинивши за собою двері, повертається до мене, виблискуючи темними очима.

— Паскудник! Ти як зі мною розмовляєш у присутності сторонніх! Май до батька повагу, особливо коли ми не самі!

Я теж заводжуся. Останнім часом стосунки в нас ні до біса не ладяться, але я не збирався відчувати за це провину.

— Ренате Тимуровичу, ти визначся, кого хочеш бачити перед собою — сина чи свого інженера з логістики? І попереджай заздалегідь. Про особисте в присутності твоїх подруг я тріпатися не збираюся! Якщо просив зайти, міг нормально мене почекати, а не кликати сердечну грілку!

— Я її не кликав. І між нами нічого немає! Ти зараз Наталю образив!

Я скривився. Ось прямо матір’ю себе відчув із локшиною на вухах.

— Ну, давай, босе… Ще змусь мене перед нею вибачитись. Може, я тоді звільнюся, щоб не муляти бідоласі очі.

Батько мовчить, а я чекаю. Раз прийшов, то розмові так чи інакше бути. Навіщось же він мене покликав?

— Руслане, тебе знову не було на нараді сьогодні вранці, — починає батько невдоволено, — на якій, між іншим, я розв’язував виробничі питання. Вкотре!

— Не було, — визнаю, — але це не моя робоча компетенція. У мене свої завдання. Якщо ти смикатимеш мене щоразу, коли я засуну в роботу дупу, ти отримаєш поганого співробітника. Мені й так довелося самому в усьому розбиратися.

— Сьогодні в моєму кабінеті була людина, власник серйозної компанії. Наступного тижня нам із тобою доведеться їхати в його офіс. Ти працюєш у моїй фірмі майже два роки, а нічого не зробив для того, щоб завести потрібні знайомства. Ти взагалі збираєшся ворушитися, Руслане? Чи думаєш, тобі все з моєї ложки в рот влізе?

Я допиваю каву й відставляю чашку. Дивлюся на батька. Солідний мужик, із грошима, впливовий, та й жінкам подобається, от тільки не схоже, що його хоч щось у цьому житті радує.

— Тату, нумо відверто, — кажу прямо, прибравши з голосу роздратування. — Я не зручний син — куди поставив, там стоїть і виконує. Я твій інженер. Ти дав мені посаду й умову відпрацювати на фірму п’ять років, після чого я зможу робити, що хочу. Ось я і працюю, як умію. Щодо роботи є запитання? Якщо так, то я уважно слухаю. А якщо ти запросив мене, щоб знову звести всю розмову до ресторану й знайомства з дочкою чергового власника компанії, то ліпше я піду. Вона не в моєму смаку.

— Ну й дурень! — не витримує батько. — Ти її навіть не бачив!

— Так я і не сперечаюся. На вечерю додому не прийду, матері сам зателефоную.

— Повторю ще раз, Руслане: у вівторок до Мурадова ми їдемо разом. Крапка! Щоби був, трясця!

А це вже серйозно. Зате мене почув.

— Гаразд. Якщо в робочий час, так і бути, прийду. Ти все-таки мій бос, Ренате Тимуровичу.

— Посперечайся ще!

Але сперечатися настрою немає, хочеться вже забратися на волю, і я, попрощавшись із батьком, іду. Спустившись донизу, сідаю у свою білу «Теслу» і їду у квартиру, яку знімаю окремо від батьків ось уже кілька років, знову повернувшись думками до роботи.

 Із цих думок мене вириває дзвінок Сергія Хмельницького, мого студентського приятеля. Чорт! Доводиться скинути швидкість і відповісти.

— Привіт, Сірий. Ти трохи невчасно, давай пізніше, я за кермом.

— Який пізніше, Руслане? Ти час бачив? Як щодо вечора, ти будеш? І тільки спробуй сказати «ні», Марджанов, і ти мені більше не друг! Сам я на цю модну барахолку не піду, а свою Лариску нацькую на тебе — нехай вона тобі мозок виїсть так само, як мені!

— Нагадай, про що ти, Хміль? Щось пригадую, але смутно. Я вчора вже засинав, коли ти телефонував.

— Та я про аукціон, на який Лариска дістала чотири запрошення. У нас біля експоцентру відкрився новий аукціонний дім «Роза Кранц», ну й загалом, вони організовують. Лорка вже другий день про це верещить, у неї вся сім’я на антикварному мотлоху схиблена.

— Як ти сказав?

— Та яка різниця. Хоч «Зубна фея»! Головне, що якийсь місцевий антиквар програвся в казино й розпродає свою колекцію барахла. Картини, статуетки, інші дрібниці І якщо що, про казино, це чутки!

— Та мені паралельно, я тут до чого?

— О дев’ятій вечора відкриття, і ти, Рус, маєш бути в костюмі.

— О, ні. Іди в дупу, Сірий. Зі своєю Лоркою! Або іншу бабу заведи — любительку групового БДСМ, тоді я подумаю, йти з вами чи ні.

— Я вже думав, але вона мінет знаєш, як робить? Стогне, як березнева кішка, ніби кінчає. — Хмельницький ірже. — Усі сусіди чують, а мене це заводить! Відчуваю себе головним мужиком у її житті!

— Чорт, заткнися, Сірий! Я вже два тижні на голодному пайку. Або я тобі вріжу, коли побачу.

— За що?

— За те, щоб сито не скалився! Дратуєш.

— А що в тебе з Алінкою? Вона Лорці скаржиться, що ти її динамиш.

Я тягнуся до пачки сигарет і вибиваю з неї одну, стежачи за дорогою. Закурюю від запальнички, кидаючи її на бічну консоль.

— У мене з нею нічого, ти знаєш. Я живу за принципом: ніяких довбаних стосунків, і мозок буде цілий. Тож давай без подробиць.

— Слухай, ну на один вечір зроби виняток — Алінка буде четверта. Зате уяви, як вона за тобою скучила. Ніч тебе точно не розчарує!

— Не знаю, я втомився, Сірий.

— А про нашу дружбу чув? Я не жартував!.. Ще раз виручи, Марджанов, і я твій боржник!

— Добре, під’їду. Тільки спочатку в тренажерку загляну на годину. Не скигли, якщо запізнюся.

— Окей, домовилися! Витерплю як-небудь! 

***

Мені пощастило, що фітнес-клуб розташований поруч із будинком, у якому я живу. Тож мої вечори часто проходять тут. Їхати нікуди не хочеться, хочеться розвантажити голову гарною музикою, нормально поїсти й виспатися. Сексу теж хочеться, бажано без прелюдій і спілкування після. Старію, напевно, але всі ці дівчатка-оченятка-променади стали стомлювати, а на складні мішені я ніколи не полював — не вабило.

Дивно так думати в неповні двадцять п’ять років, але ще гірше вдаватися в питання: так якого ж рожна мені треба?

Я не був готовий на нього відповісти навіть собі й, найімовірніше, послав би Хмельницького під три чорти, але це був гарний привід пояснити матері, чому мене не буде сьогодні на сімейній вечері, яку вона любила влаштовувати п’ятничними вечорами. Не забуваючи запросити на неї кого-небудь зі своїх «дуже впливових» знайомих.

І потім, Сергій був із тих друзів, хто завжди виручав сам, якщо була необхідність. Тож я вирішив з’їздити на цей аукціон і допомогти йому згаяти кілька годин часу в товаристві його дівчини та її подруги. Тим більше що план на пізній вечір приваблював сексуальною розрядкою.

Залишалося тільки придумати, що сказати Алінці на запитання, чому я ці два тижні їй не телефонував. Але, мабуть, я пішов вдачею в батька, бо замилювати очі ніколи не було для мене проблемою.

Я вийшов із тренажерного залу й піднявся до своєї квартири. Прийнявши душ, поголився й перевдягнувся. Хмикнув коротко, побачивши в дзеркалі відображення упевненого в собі хлопця зі слизькою посмішкою і байдужим поглядом.

Даремно мати старається. Жоден пристойний татусь не захоче пов’язати долю своєї дочки з таким типом. Але в матері попереду ще було багато років, і надії вона не втрачала. Ось і зараз мусив змарнувати на розмову з пані суддею хвилин п’ять, доки вона не закінчилася, як завжди. Я повторив, що не змінюю планів і не даю обіцянок, і мати першою повісила слухавку.

З костюмом-двійкою, це Хмельницький загнув. Так я одягався тільки на наради з діловими партнерами батька — раз на рік. Тож зараз обмежився костюмними штанами, шкіряним поясом і темно-сірою сорочкою. На зап’ястя одягнув годинник, на плечі — коротку шкіряну куртку, а на ноги замість кросівок — туфлі. Взявши ключ від машини й гаманець, спустився вниз.

Я жив у новому районі, за пів години їзди від центру міста, тож на дев’яту годину запізнився. Але виявилося, що аукціон ще не розпочався, хоча народу в гарно оздобленому мармуром холі та експозиційній залі зібралося вдосталь — як на якомусь чортовому фуршеті. Тут маринували потенційних покупців, тому я не здивувався, побачивши в кутку на круглому столі напої.

— Руслане? — Сергій махнув рукою і підійшов до швейцара, передавши йому моє запрошення. — Дякую, друже. Вік не забуду! — від душі видихнув і тут же зізнався: — Ну й нудьга тут.

Однак по плечу ляснув, явно задоволений тим, що я приїхав.

Ми підійшли до гардероба, де я залишив свою куртку, а потім наблизилися до дівчат. Вони стояли збоку біля входу в зал і поглядали на всі боки із цікавістю. Обидві мали чудовий вигляд у сукнях і на підборах, відповідно заявленому дрес-коду… але й тільки.

Я байдуже їм посміхнувся:

— Привіт, гетери. Скільки коштує ніч? Знижка голодним і тим, хто запізнився, буде?.. Соррі, не втримався. Просто подумав, який дурень купить картину із зображеною на ній грішницею, що стиснула в зубах пояс вірності? Сумніваюся, що навіть ви здібні зробити їй рекламу.

Ця картина справді висіла на стіні з номером лота, одразу за дівчатами, і думки на гадку прийшли відповідні.

— Ну й жарти в тебе, Русику! — обурилася Лорка, втім, не сердито, а кокетливо.

Не будь поруч Сергія, вона б більше собі дозволила, і ми з нею обоє про це знали. У нас все було ще до Хмельницького, але я не став другові говорити про це, одного разу побачивши їх разом.

— Ти, як завжди, неможливий! Якщо тебе не знати, то можна й образитися! Сергію! — фиркнула, кліпнувши на друга віями.

— Радій, крихітко, що тобі дістався найкращий із нас двох, — відповів Хмельницький, не перестаючи іржати. Жарт йому сподобався.

— Привіт, Аліно, — я привітався з другою дівчиною, і вона поспішила ображено підібгати губи. Ось тільки погляд усе видав.

— Здрастуй, Руслане. Невже це ти? — не щиро здивувалася. — Я вже думала, ти змінив країну й місце проживання. Навіть не зателефонував мені, як пішов.

— Сонце, ти мене обпалила. Мені потрібен був час, щоб загоїти рани. Але я думав про тебе постійно. Якби не сидів по вуха в мазуті в рабстві в батька, обов’язково б тобі зателефонував. До речі, шикарний вигляд маєш.

— Ти навіть не відповідав, я дзвонила!

Ось тут стоп. Подібної хріні я терпіти не міг, й усмішка з обличчя сповзла сама собою.

— Аліно, я думав, є речі, які пояснювати не потрібно, — відповів серйозно. — Але можемо й поговорити. Я ніколи не телефоную. Здається, ти про це знала.

Напруга між нами встає несвоєчасно, і Сергій штовхає мене ліктем у бік.

— Та годі тобі, Марджанов! Ну, скучила Алінка. Будь із нею лагіднішим сьогодні! Тобі що, важко?

Не важко, але й цирк влаштовувати через пару вечорів сексу за обопільним бажанням із дівчиною, якій було так само нудно, як мені, не маю наміру.

У голові постає думка: якого дідька я тут роблю? А ще — що моє вміння лестити одного разу здохне остаточно. Може, навіть сьогодні.

Але Хмельницький помічає цю дилему в мені й знову штовхає в бік.

— Гей, Русе?

— Гаразд, забули, — холодно посміхаюся дівчині. — Зійдемося на тому, що не мав часу.

Алінка посміхається у відповідь. Схоже, ця причина їй підходить, і вона торкається моєї руки.

— Так і бути, пробачу тебе, Руслане. Але тільки якщо принесеш нам напої! У мене від очікування початку торгів у горлі пересохло! Це так хвилююче! 

Мій особистий настрій у глибокій дупі, Алінка вже дратує, та псувати настрій компанії не хочеться. Я відходжу до столика й приношу дівчатам по келиху шампанського — іншого тут не дають. Мовчки стою, поки Сергій базікає з подругами, роздивляючись стенди у вигляді прямокутних тумб і присутніх тут глядачів.