Глава 12, частина 2

***

Я не відразу розумію, що відбувається. Що зі мною.

Усе змінюється в одну секунду, немов із реальності спадає пелена, і я починаю її чути. Навколо й далі походжають люди, лунають незнайомі голоси, але її голос я б упізнав із тисячі, навіть якби він прозвучав у цьому рої пошепки.

Сніжна.

Я обертаюся раніше, ніж встигаю усвідомити, кого зараз побачу.

Вона входить до зали в компанії двох добре вдягнутих чоловіків, і йде з ними, показуючи рукою на стенди з антикваріатом. Підходить до дальньої стіни з картинами й щось говорить своїм супутникам, поки ті розглядають представлений до торгів товар. Посміхається їм ніжними рожевими губами… такими знайомими, що я завмираю, як кам’яний, несила повірити, що бачу її.

Своє кохання з минулого. Алісу Сніжну.

Я стою, дивлюся на неї, і реальність навколо змащується в нечітке тло, разом стираючи з перспективи сторонні деталі й знеособлюючи людей. Заглушує всі голоси, крім одного, дуже знайомого. Сніжна завжди говорила неголосно, але так, що неможливо було чути інших, і я не чув.

Я любив її голос і любив її сніжні коси.

Їх більше немає, вона підстригла волосся і, здається, стала ще красивішою з новою зачіскою — довгим каре до плечей.

Вона анітрохи не погладшала, залишилася такою ж стрункою, хіба що щуплість зникла, поступившись місцем жіночій округлості форм, усе таких же акуратних, як я пам’ятав.

На ній блакитна сукня й човники на підборах, усе під колір очей. І очі такі ж, як раніше, коли я в них дивився — великі й кришталево-блакитні в димчастому облямуванні вій.

Вона усміхається одному із чоловіків, щось йому відповідає, заправляючи пасмо волосся за акуратне вухо, і я вже готовий убити незнайомця за те, що він витріщається на її витончене зап’ястя, оперезане тонким ремінцем годинника. А серце, яке хвилину тому завмерло, оживає в грудях і починає вити від туги. Миттєво й боляче, як вило колись, коли я не міг її знайти.

— Алісо! Алісо Сніжна?!

Вона й далі говорить, а я прямую до неї, прибираючи зі шляху людей. Відповідає чоловікові, не повернувшись на мій голос, утім губи ворушаться вже повільніше й ламається усмішка. Вона блідне й опускає руки, продовжуючи дивитися на співрозмовника, коли я підходжу ближче і встаю перед трійцею.

— Алісо, невже це ти?! — видихаю радісно й приголомшено, не зумівши змовчати. — Сніг — ти?!

— Панове, що з колекції ви б хотіли ще подивитися? Можливо, вас зацікавить старовинний камінний годинник? Бронза, золочення, мармур. Його виготовили в Голландії наприкінці дев’ятнадцятого століття. Фабрика Гюнтера Меєра, — каже вона англійською, звертаючись до чоловіків. — Оцінка експертів — найвища.

— Так, було б чудово!

— Тоді, будь ласка, пройдімо до сусіднього стенду. Ось сюди.

— Алісо?!

— Зверніть увагу, це один із найдорожчих лотів сьогоднішнього аукціону. Перлина колекції антиквара, хоча й помітно потьмяніла.

— Еліс, у вас проблеми? — запитує свого гіда лощений іноземець років тридцяти п’яти, поважно доторкнувшись до золотої брошки на краватці. Змірює мене підозрілим поглядом, невдоволено кашлянувши в кулак.

— Ні, Стівене, жодних проблем. Цей молодий чоловік помилився й зараз піде. Ось, Девіде, візьміть брошуру з детальним описом товару. Тут точно вказано рік виготовлення механізму й кому цей годинник належав. У нього дуже цікава історія…

— Чорта лисого я піду, Сніжна!

Я роблю крок і ловлю тонке зап’ястя, бо нічого іншого зробити не можу. Воно в Аліси прохолодне, але під шкірою пурхає пульс. Звісно ж, вона мене впізнала, хоча не поспішає дивитися в обличчя. Відповідає безпристрасно й глухо:

— Відпусти, або я викличу охорону. Я працюю, і ти мені заважаєш.

Я відпускаю її, але тільки тому, що вона завмирає під моєю рукою, переставши дихати. Робить глибокий вдих, відвертаючись до одного із чоловіків.

— Будь ласка, панове… пройдімо сюди! — просить незнайомців, поспішаючи від мене піти. — Тут є не менш цікаві пропозиції!

Компанія проходить далі, а я ув’язуюся за ними, не переймаючись питанням: навіщо мені це потрібно. Відгукуюся на необхідність слідувати за нею.

Це справжнє диво — побачити Сніжну після стількох років, і несподівана зустріч затьмарює собою будь-які думки. Я просто забуваю, де перебуваю і з ким сюди прийшов. Стирчу за спинами іноземців, проте Аліса, як і раніше, мене не помічає.

А я не помічаю руку друга, яка раптом лягає на моє плече, змусивши зупинитися.

— Руслане? Гей, Марджанов, ти куди пропав?!

— Русику, ти надумав собі купити столові ложки? Ха-ха! Я помітила, ти стирчиш біля цього стенду вже три хвилини. Невже вони того варті?..

— Ні, він надумав їх по-тихому для нас поцупити! Тільки т-с-с…

Хмельницький із дівчатами знаходять мене й обступають, відвертаючи увагу від Аліси. Але я не здатен зараз реагувати на тупі жарти своїх знайомих адекватно до їхнього настрою і залишаюся байдужим. Мені треба йти, трійця переді мною йде в сусідній зал, де стоїть трибуна й розташовані низки білих стільців. І де вже почав збиратися народ.

Я знімаю з плеча руку друга й відсуваю Сергія вбік, слідуючи за Сніжною поглядом.

— Потім, Сергію! Жодних запитань зараз. Мені потрібно йти! — кидаю йому, ніби це все пояснює.

— Гей!

— Сказав же — потім!

 
Я входжу в зал і спостерігаю за Алісою, не реагуючи на пропозицію розпорядника аукціону посісти місце згідно з моїм запрошенням. До біса, я не хочу випускати її з поля зору! І чому ці іноземці їй посміхаються? Навіщо торкаються рук? Вони що, не бачать, що їй це не подобається, і що їй тут душно?

Кімната наповнилася присутніми, усім спекотно, однак Сніжна, як і раніше, має дуже блідий вигляд, сидячи на стільці в другому ряду. Не дивиться на мене, але я знаю, вона відчуває мою присутність так само гостро, як я її.

Я просто не зводжу з неї очей.

— Руслане, що відбувається? Ти сядеш із нами? — до мене підходить Алінка й вішається на лікоть. — Уявляєш, Ларка зібралася купити для батька портсигар! — повідомляє зі сміхом, поправляючи темне волосся й заклично посміхаючись. Їй явно бракує моєї уваги, і вона вирішує ще раз спробувати щастя. — Як на мене, так штучка пересічна, хоч і срібло. Хто зараз таким раритетом користується? Набагато цікавіше побачити, що куплять ось ті товсті гаманці в перших рядах, і за скільки! От би почути суми!

Мені не цікаво ні перше, ні друге. І дівчина теж, тому відповісти виходить сухо й роздратовано:

— Аліно, повертайся до подруги. Нічого не відбувається. Вважай, що спільний вечір для нас скінчився. Знайди собі когось іншого для компанії. Я зайнятий!

— Ти серйозно?

— Ще і як.

Мені не доводиться знімати із себе руку дівчини, вона відпускає мене сама, відсахнувшись і сердито підібгавши губи.

— Та пішов ти, Марджанов…

— Просто йди.

Але тут же робить крок назад.

— Руслане!

Трясця! Ось чому я терпіти не можу стосунки понад двох-трьох зустрічей, через такі ось незрозумілі сцени. Коли начебто нічого не винен, а почуваєшся останнім лайном. Особливо коли змушений приводити подруг до тями.

Я б і зараз це зробив – привів Алінку до тями, якби не момент, зовсім не придатний для сварки. І якби не оточення.

Я беру дівчину під спину й відводжу до дальнього ряду стільців, де вже сидять Сергій і Лариса. Сам сідаю біля Хмельницького, не збираючись другові нічого пояснювати — добре, що Хміль давно мене знає і запитань не ставить. Сиджу напружено, відчуваючи, як кам’яніють плечі.

Товстосуми з перших рядів цінують свій час, і найдорожчі лоти розпродають першими. Я не чую ні самих торгів, ні озвучених сум. Я тільки бачу, як встає Сніжна і йде до виходу. Сам встаю і прямую за нею слідом, не поспішаючи наздогнати. Вбираю поглядом кожен рух її тіла, згадуючи ходу, постать і дивовижний колір волосся… Відчуваючи, як туга гризе душу від розуміння, що сумував.

Вона йде до гардероба, бере сумочку й плащ. Накинувши на себе останній, квапливо прямує до виходу. Тут точно не варто влаштовувати сцен, і я мовчки беру свою куртку. Прискорюю крок біля вхідних дверей, щоб нарешті наздогнати.

— Алісо, стій!

— Іди геть!

Вона практично вибігає на вулицю, опинившись на майданчику перед будівлею. Тут стоять припарковані автомобілі й таксі. Піднімає руку, привертаючи увагу таксиста, який курить біля машини.

— Я замовляла на цей час, можемо їхати!

— Виноградний провулок, будинок сімнадцять?

— Так!

— Прошу, дівчино!

Водій встигає обійти капот своєї машини й відчинити двері, але не отримати пасажирку. Я рішуче зачиняю двері перед Алісою й обхоплюю Сніжну за талію, утримавши біля себе.

— Вона не їде.

— Чого це? — витріщається мужик, утім, цілком доброзичливо.

Він і не таке бачив, а ми вийшли з будівлі одночасно. Тож яка різниця,  хто ми одне одному. У мене занадто похмура фізіономія, щоб із таким зв’язуватися.

— Вона їде зі мною. Тримай, шефе!

Я дістаю з кишені гаманець і даю таксистові велику купюру. Він зразу ж спритно перехоплює її з моїх пальців і відходить, забуваючи про нас. А я піднімаю Алісу на руки й несу до своєї «Тесли». Розблокувавши замки, саджаю дівчину всередину, пристібаю ременем до крісла й зачиняю двері.

І тільки потім сідаю в автомобіль сам.

Застигаю, дивлячись перед собою, до болю обхопивши пальцями кермо.

— Ти з глузду з’їхав, — чую тихе й приголомшене.

І таке знайоме, що горло одразу перехоплює від спогадів, і я судомно смикаю кадиком.

— Знаю.

— Відпусти, Марджанов.

— Ні.

Моя відповідь звучить глухо, утім твердо. Я ніколи не був здатний її відпустити. А зараз змушую себе стриматися, щоб не притягнути до себе й не дати вихід тузі.

 Сніжна. Тут, зі мною. Простягни руку, і можна торкнутися.

Я не можу не дивитися на неї й першим повертаю обличчя. Вона теж піднімає голову й дивиться на мене. Довго. Мовчки розглядаючи кожну рису мого обличчя, поки я згадую, які блакитні в неї очі. Навіть зараз, коли майданчик Експоцентру висвітлюють ліхтарі й скоро настане ніч.

— На мене чекають, — нарешті каже неголосно, але чітко.

— Хто?

— Тебе не стосується. Ти переплутав компанію і дівчат, усе як раніше. Відчини двері, і я піду.

Але це останнє, що я зараз хочу зробити. А перше…

Я не можу це контролювати й знаходжу її зап’ястя, спіймавши його гарячою долонею. Вона здригається, ніби обпікшись, а голос звучить ще глухіше:

— П-перестань!

— Алісо! — Яке до біса перестань! — Я тебе шукав…

Нахилившись, я притягую її до себе й цілую — так жадібно, як тільки можу.