Розділ 22
Глава 13
Руслан
Її губи і її запах. Її волосся біля моєї щоки. Пам’ять повертає всі відтінки моїм спогадам, вириваючи їх на поверхню й знову змушуючи відчувати. Як колись, коли я божеволів від того, що вона поруч, а я не можу з нею бути.
Я насилу відриваюся від її губ, навіть розуміючи, що вона не відповідає.
В Аліси заплющені очі, і вона важко дихає, продовжуючи впиратися рукою в моє плече. Відчуваючи моє дихання на своїй щоці, не просить, безсило благає:
— Припини… — І додає з видихом: — Я тебе ненавиджу! Ти… не повинен був… Чуєш!
Не повинен, і я точно переступив межу, але тільки тому, що інакше не міг. Перші почуття не забуваються, а я і не намагався їх забути. Хтось жорстоко наді мною пожартував, повернувши Алісу в моє життя так раптово, що в мене зірвало дах. Але я збрешу, якщо скажу, що цьому не радий.
Я розтискаю пальці, і вона негайно висмикує зап’ястя, падаючи в крісло. Піднявши вії, дивиться у вікно перед собою, немов боїться подивитися на мене… або повірити, що наша зустріч — правда.
Ми сидимо якийсь час у тиші, починає йти дощ, і звук крапель — єдиний звук, який говорить між нами.
Я чудово розчув адресу і, нарешті, заводжу двигун «Тесли» й вбиваю в навігатор потрібний провулок. Ледь не чортихаюся вголос, побачивши, що точка на карті, яка висвітилася, розташована за п’ять хвилин від мого власного будинку.
Невже вона весь час була поруч? У це несила повірити.
Отже, ми маємо пів години дороги, а в моїх пальцях — кермо. І мені слід тримати його міцніше, інакше я знову доберуся до Аліси. Говорити я зараз не можу, горло стиснуло від сильних емоцій, лишається тільки діяти.
Увімкнувши двірники, я виводжу седан із паркування й повертаю на проспект. Веду автомобіль знайомою дорогою, а думки повертають мене до Сніжної й нашої юності. До нашої єдиної ночі й до тієї останньої зустрічі, після якої я її втратив.
Де вона жила весь цей час? З ким жила?
Хто її кохав?
Чорт, не хочу про це думати. Не можу! Але думки не зупинити простим бажанням, і пальці до білого стискають кермо, а тіло продовжує її відчувати.
Я зупиняю машину біля потрібного будинку, але не можу зняти блокування з дверних замків — я не хочу її відпускати. Ми знову сидимо довгу хвилину, дивлячись, як по лобовому склу стікають цівки дощу, доки Аліса не відстібає пасок безпеки й не вимовляє безжиттєвим голосом:
— Відчини двері. Мені потрібно йти.
— …Руслане.
— Я пам’ятаю твоє ім’я.
Клацає блокування, і двигун замовкає. Мені здається, що Сніжна кілька секунд сумнівається, перш ніж відчиняє двері й виходить під дощ. Взявши сумочку, прикриває на грудях плащ і, нічого не сказавши, йде доріжкою до будинку, а я — змушую себе прокинутися.
Мені раптом стає страшно, що вона зараз піде ось так. Знову зникне в ночі, як зникла колись, і все, що залишиться через хвилину, це сумніватися, а чи була Аліса взагалі?
Я виходжу з машини, із силою грюкаю дверима й зриваюся з місця.
— Алісо, стій! — Біжу за нею, ловлю рукою під грудьми й притискаю спиною до себе. — Я не можу тебе відпустити! — кидаю в потилицю, але вона знімає із себе мої руки й виривається.
— Зможеш! Одного разу вже відпустив!
Запахнувши на собі незастебнутий плащ, поспішає піти, майже біжить…
— Алісо!
Але раптом спотикається й уповільнює крок, побачивши попереду чоловіка, який зробив крок до неї з тіні під’їзду.
Він чекає, поки вона повільно підійде, і щось їй каже. Поглянувши в мій бік, кидає під ноги букет квітів, який тримав у руці, розвертається і йде. А Аліса… Ні, вона не гукає його й не поспішає зупинити. Мені здається, що в неї заплітаються ноги, коли вона сходить із місця й входить у під’їзд, так і не підібравши з асфальту квіти.
Я на мить застиг, побачивши ту частину життя Сніжної, яку мені бачити не слід, і тепер прокидаюся. Важкі двері в під’їзд повільно зачиняються, залишилося зовсім небагато до того, як вони назовсім сховають від мене Алісу… і я біжу за нею слідом, в останню мить не давши дверям зачинитися.
Вбігаю в під’їзд, але ліфт уже їде вгору, а серце стукає набатом. Мчуся сходами навздогін і, нарешті, чую, як ліфт зупиняється.
А разом із ним і я — внизу сходового прольоту. Впиваюся пальцями в поручні, неспромога піти або відповісти собі, що збираюся робити.
На майданчику відчиняються двері, і чується голос Сніжної:
— Я повернулася, Віро Андріївно. Вибачте, вийшло приїхати пізніше, ніж планувала, але я заплачу вам. Більше не погоджуся працювати в пізній час.
— Що ти, Алісо! Ми не нудьгували. Встигли й помалювати, і подуріти. Я хотіла сама вкласти Аннусю спати, але у твоєї дівчинки енергії на двох хлопчиків вистачить. Нізащо не захотіла вкладатися без мами! Ти не уявляєш, на що вона мене підмовила. Ми стояли на одній нозі й із подушками на голові, як акробатки! Хоч би завтра поперек розігнути після такої зарядки.
— Спасибі, ви дуже мене виручили.
— Звертайся, якщо що. Усе-таки ми сусіди, а мої онуки студенти вже, з ними не посидиш. Одні дівчата й тік-ток на умі. Ну, на добраніч!
— Так, на добраніч, Віро Андріївно…
Я піднявся на майданчик і бачу, як із квартири виходить жінка років сімдесяти в хатньому одязі. Помітивши мене, вона з усмішкою відмахується, прямуючи до квартири навпроти:
— Якщо у вас побачення, голубчику, могли б і не ховатися! Наче я сама молодою не була. Не моя це справа. Зовсім не моя!
Вона йде, залишивши двері у квартиру, куди увійшла Аліса, відчиненими, і я беруся за ручку, перш ніж встигаю себе зупинити. Переступаю поріг чужого передпокою — невеликого, як і вся квартира, — знаючи, що в мене немає вибору.
Аліса не роздяглася. Вона ввімкнула світло в кухні, опустилася на стілець і привалилася потилицею до стіни. Біля неї стоїть дитина — це дівчинка. На ній колготки й футболка… чи коротке платтячко… я не розбираюся в таких речах. Темне волосся зав’язане в довгі хвостики, один із яких сповз до плеча. І вона міцно тримає своїми ручками руки Сніжної.
— Мамо… мамо! Я показувала Вірі Андріївні цирк! Я так здорово перекидаюся, як Зірка Помсти з вистави, на яку ми ходили. І я зовсім не хочу спати! Анітрохи! Мамо, тобі погано?
— Так, Анюто.
— Зараз!
Малеча біжить до холодильника й відчиняє його. Бере з полиці якісь ліки, наливає в склянку води з графина й подає Алісі.
— Ось, матусю, візьми!
І тільки потім обертається в мій бік. Не лякається, як могла б, але дивиться похмуро — як дитина, яка нізащо не стане спілкуватися з першим зустрічним дорослим. Тільки якщо цього забажає.
Я знаю. Сам таким був.
— Мамо, а хто цей дядько? Чому він прийшов?
Сніжна знає, що я тут. Відчуває з першої секунди. Але на пояснення в неї немає сил. Тільки погладити доньку по голові. А те, що дівчинка — дитина Аліси, сумнівів немає. Очі в малої такі ж пронизливо-блакитні, як в її мами. Тільки волосся гранично-темне. Вродлива дівчинка. І виглядають вони зараз із матір’ю, як дві протилежності одного зображення — сніг і графіт.
— Потім, Анюто, я розповім. Не зараз.
Мій голос звучить здивовано й здавлено, ніби невидимий кулак ударив у груди й припечатав до стіни, знебарвивши мою реальність до сірого.
— Алісо… ти заміжня?!
Ні, це неможливо!
І водночас я потрапив у чуже життя й бачу його на власні очі.
Сніжна неспішно відпиває воду зі склянки, запивши якісь пігулки, і залишає склянку на столі. Відповідає безсило, але я чудово чую нотки досади й злості в її рівному голосі:
— Дивно, Марджанов, що ти про це не подумав, коли сюди входив.
— Алісо, скажи!
Але вона мовчить, і я відповідаю сам:
— Ні, ти незаміжня. Бо тут немає чоловічих речей, і мені ще ніхто не набив морду. Значить…
— Це нічого не означає. Усе решта — тільки моє життя, і тебе в ньому занадто багато для одного дня.
— Чому ти тікала від мене? Зараз, коли минуло стільки років?
Аліса встає і знімає промоклий плащ. Опустивши його на спинку стільця, знову сідає, щоб зняти з ніг підбори — спочатку один човник, показавши гарне коліно, потім другий. Відсунувши туфлі, втомлено витягує ноги, і я одразу впиваюся поглядом в її босі ступні.
Крихітка повертається й біжить у мій бік. Зупинившись за метр, підіймає голову, щоб уважно на мене подивитися, оббігає і бере з полиці капці. Біжить назад, подаючи їх мамі.
— Мамо, тримай!
— Дякую, Анюто. — Аліса обіймає свою доньку й цілує в щоку. — Ти їла? — запитує, немов вони самі й мене немає. — Я залишала для тебе вечерю.
А може, мене, і справді, для них немає? Адже я тут — непроханий гість.
— Так… трошки, — відповідає дівчинка. — Я не хотіла, мамо. Мені було ніколи! Але Віра Андріївна їла!
— Ясно. Тоді підігрію для тебе молоко й сирну булочку. І жодних «потім», Аню! Ти обіцяла бабусі добре їсти, пам’ятаєш? І вчасно лягати спати!
— Гаразд, матусю. Я з’їм!
— От і розумниця, донечко.
Аліса гладить дівчинку по голові, встає і тільки тепер підходить до мене. Дивиться з хвилину, перш ніж відповідає на моє запитання:
— Чому втікала? Я просто пам’ятаю, як ми розлучилися. І, чесно — не готова була тебе сьогодні побачити. Я б не здивувалася, якби ти удав, що ми не знайомі.
— Це неможливо.
— Можливо, якщо згадати, що в нашу останню зустріч ти був мені не радий.
— Мамо, а дядько їстиме?
— Ні, Аннуся. Дядька чекають удома. Він… не любить булочки.
У неяскравому світлі передпокою очі в Аліси сині й до болю рідні. І водночас холодні, яких я ще не знав.
— …Ні сир, ні молоко… — продовжує вона. — Нічого, що схоже на сніг.
— Алісо, це не так.
— Що саме «не так»? — підіймає вії. Босоніж, без підборів, її маківка не вище за мої губи. І я помічаю, як вона чіпляється за них поглядом.
— Усе. Мене ніхто не чекає. Я живу один.
Сніжна хитає підборіддям і обхоплює себе руками. Потирає долонею передпліччя — вона завжди так робила, коли ми залишалися самі, і я бентежив її своєю присутністю.
— Ну а я, як бачиш, ні. Іди, Марджанов. Мені потрібно нагодувати дитину й вкласти спати, а на тебе чекає твоє безтурботне життя.
— Алісо…
— Тільки не кажи знову, що я нудна й правильна! — вимагає Сніжна. — Пізно! Мені давно однаково, що про мене думають інші. І що думатимеш ти — теж! Я не буду з тобою гратися! Впевнена, у тебе й без мене вистачає розваг!
Звісно, вона помітила й моїх друзів, й Алінку, яка влаштувала в залі експоцентру негарну сцену. Та я і сам чудово пам’ятаю наше зі Сніжною розставання — яким жорстоким ідіотом був в її очах, і скільки в них тоді відобразилось болю й розчарування.
Це пам’ятати було найгірше. Пишатися нічим, я справді жив, як хотів, але Сніжна й не звинувачує, вона говорить як є — й у своєму передпокої має на це право.
От тільки для мене вона ніколи не була розвагою.
Вона відвертається, а я виходжу з квартири, насилу зачинивши за собою двері. І це все, на що я спроможний. Далі піти не виходить.
Не тягне. Немає сенсу. Немає нічого. Жодного вогню від свічки, до якого б хотілося повернутися. Я просто не можу піти у своє кляте життя, знаючи, що тут, за цими дверима живе Аліса.
Не одна. І цю частину її історії мені ще доведеться переварити.
Я підходжу до сходів і спираюся стегнами об поручні. Стою, замислюючись багато про що. У кишені лежить телефон, пачка цигарок… Я дістаю з пачки одну цигарку й закурюю. Роблю кілька затяжок, важко видихаючи з легень дим, перш ніж двері квартири Сніжної відчиняються й у тонкому отворі показується її дитинка. Дивиться на мене, роздивляючись, і тільки потім каже:
— Дядьку, не кури. Мамі не можна дихати димом.
Відверто кажучи, сигарети дорогі, з легким тютюном, але з малечею не посперечаєшся.
— Хм… так. — Я негайно гашу сигарету об металевий поручень і штовхаю назад у пачку, бо викинути нікуди. — Вибач, — відповідаю дівчинці, ховаючи сигарети в кишеню, — більше не буду.
— І я сама вмію засинати, як дорослі.
— Мг… звісно.
Двері зачиняються, і мала зникає, а мені раптом і самому хочеться набрати в легені побільше повітря.
Я спускаюся сходами вниз і виходжу на вулицю, де й далі йде дощ. Вийшовши з-під навісу ґанку, впираюся ногами в букет, який так і залишився лежати в мокрій калюжі. Підчепивши його носком туфлі, замахуюся й відкидаю стусаном якнайдалі, давши вихід злості. Я завжди грав у футбол краще, ніж бився, але зараз із великим задоволенням заїхав би в пику типу, який посмів кинути квіти під ноги Сніжній.
Убив би за це.
Дощ мочить волосся, стікає курткою, і я сідаю в машину. Не заводжу двигун і не їду. Просто сиджу, втупившись нерухомим поглядом у ніч.
Туди, де в її вікні горить світло.
***
Аліса
Гарячі струмені води, що стікають плечима. Тільки вони рятували мене у хвилини, коли було особливо холодно й тривожно. І страшно від думки, що завтра може не настати.
Лікар заборонив гарячий душ, але мій організм сам вимагав і говорив, що йому потрібно. Просив, коли замерзали ноги й остигала шкіра, — тепла. І я давала йому це тепло, брала звідти, звідки вдавалося брати. Довго виходило. І він винагородив, я народила здорову дівчинку.
Думка лікаря була категоричною — народжувати не можна. Вагітність порушить кровообіг і навантажить серцево-судинну систему. Підвищить ризик розвитку серцевої недостатності та змінить тиск. Зростання плода підніме діафрагму, змістить положення серця, і для мене все може закінчитися найнебажанішим чином…
Може, але не обов’язково закінчиться.
Тоді я прослухала цілу лекцію з можливих варіантів свого майбутнього, а почула тільки одне.
Лікар не міг заборонити мені стати матір’ю.
Звісно, у батьків був шок. Їхня названа донька, з якою ніколи не було проблем, в один момент здивувала кількома сюрпризами й кожен був гірший за попередній. Вони трималися, як могли, але головне рішення було за мною, і я його прийняла.
Я витримала. Перші три роки сама собі дивувалася, звідки бралися сили, та в мене вийшло. Я поїхала до батьків свого тата в невелике містечко й там залишилася, не лишаючи роботи й знаходячи нову. Я рано навчилася піклуватися про себе, щоб не обтяжувати близьких, а тепер навчилася піклуватися й про доньку. У нас усе виходило… Звісно, тихо, потроху, але ми стояли на ногах. А потім раптом не стало бабусі. За нею і дід пішов, і батьки дуже важко пережили цю втрату. А разом із ними і я.
Дива не сталося, я більше не обманювала себе, моє самопочуття погіршилось, і бігти від цього було нікуди. Повернувся холод і біль у грудях, але найгірше — повернувся панічний страх, від якого тіло сковувало льодом. Тепер я боялася за двох і знову боролася з вадою самотужки. Кидалася в тепло гарячих струменів, бо нікому не могла показати, як це страшно — щоразу чекати, що біль не відпустить серце. Розуміти, що мені доведеться зважитися на складну й вартісну для моєї родини операцію, інакше Аннуся залишиться сама.
Що буде, якщо Аннуся залишиться сама?!
Про це думати було найгірше. Звісно, Ромка й батьки її не кинуть, але…
Я знала, що завжди залишиться це «але», пам’ятаючи, як жила сама. Тому й вписала у свідоцтво про народження доньки прізвище її батька, хоча родина це моє рішення не схвалила.
Не засуджували, проте тема Руслана в моєму житті ще довго була болючою для всіх нас. Особливо для брата, який так і не зміг пробачити другові. Однак змирився, коли в нього самого почалося життя, не менш яскраве, ніж у Марджанова.
Три роки тому Ромка одружився з великого кохання, два роки потому розлучився й одразу ж одружився знову. Зараз у нього ріс однорічний син, батькам турботи додалося, і ми нечасто бачилися. Лише кілька разів відтоді, як місяць тому я назовсім повернулася в місто й тепер облаштовувалася з донькою в новій квартирі — невеликій, зате своїй.
Я так сподівалася, що в мене ще є час…
Але сьогодні все полетіло шкереберть.
Не знаю, як дійшла додому. Ноги не слухалися, а серце тремтіло в грудях, немов птах, що потрапив до клітки. І змах крил несе біль, бо ґрати клітки не розтиснути. Хотілося бігти, спочатку від голосу Руслана, а потім і від нього самого.
Не вийшло.
Ми зустрілися, і він знову обпік мене собою, повернувшись у моє життя так само стрімко, як із нього зник.
Я стою у ванній кімнаті, простягаю неслухняну руку й перемикаю душ на верхній, повільно змиваючи шампунь із волосся. Підставляю гарячим струменям спочатку обличчя, потім шию і плечі, відчуваючи, що тремтіння не відпускає навіть під теплом води. Сьогодні я розтратила більше сил, ніж могла собі дозволити, щоби пережити неочікувану зустріч із Русланом, і, схоже, виплеснулася до дна.
Сльози течуть самі. Я рідко дозволяю собі цю слабкість і тепер, коли вони вже пролилися, не можу їх зупинити. Не така вже я й сильна, як намагалася здаватися вже не парубкові — молодому чоловікові, який одного разу освідчився мені в коханні. І від себе не приховати, що зустріч мене вразила.
Він не повинен був мене цілувати. Після всього, не повинен!
— Навіщо? Заради бога, Марджанов, зараз? Коли я повірила, що забула тебе, і ти живеш, як хочеш? Як мені тепер говорити з тобою, коли прокинулося все, що мало забутися? Як?!
Струмені стікають тілом, закручуються по ногах… Я простягаю руку й вимикаю воду. Важко зітхаю, проводячи рукою по волоссю. Кажу тихо, звертаючись до себе:
— І що я тепер скажу Анюті?
Коли Руслан увійшов до квартири, я назвала його на прізвище. Звісно, забувшись, але донька не могла його не почути. Я знала свою дитину, вона відкидала все зайве, що її не цікавило, але міцно вихоплювала те, що привертало увагу.
Чоловіка, на прізвище Марджанов у нашому домі ще не було, тому очі доньки так загадково й виблискували, уважно дивлячись на мене, коли я вкладала її в ліжко. Ось тільки сказати їй нічого не змогла. Тільки поцілувала й повторила, що люблю її.
Найбільше на світі. Моє справжнє диво. І почула у відповідь те, заради чого можна ризикнути навіть власним серцем і зробити будь-які помилки.
— Я теж тебе люблю, матусю. Дуже-дуже!
Я витираю волосся — сушити його несила, обгортаюся рушником і виходжу з ванної кімнати. Вона у квартирі невелика, і я завжди залишаю одяг у спальні, щоб не просяк вологою від мого спілкування з водою.
Зачинивши двері, повертаюся… і раптом здригаюся всім тілом, побачивши в передпокої Руслана.