Глава 3, частина 1

У кінотеатрі я зігрілася, та поки йшла додому, неквапом повертаючись у компанії знайомих Влада, то встигла знову змерзнути, тож, переодягнувшись, насамперед іду до ванної кімнати й приймаю гарячий душ.

От би так завжди стояти під гарячими струменями, вбираючи їхнє тепло й наповнюючи тіло спокоєм. А якби можна було лягти й згорнутися під ними калачиком, я б так і зробила. Але натомість я змиваю з обличчя косметику, миюся й виходжу з душової кабіни. Обгорнувшись рушником, проходжуся легким кремом по шиї та плечах і розчісую довге волосся.

Зараз мокре, воно здається попелясто-русявим, як брови й вії, а щоки ще рум’яні від гарячої води — такою мене ніхто не бачить. Але скоро волосся висохне до натуральної платини, а рум’янець зникне. І знову залишаться на обличчі лише холодні рожеві губи та великі синьо-блакитні очі. Такі ж яскраві й колючі, як лід Антарктики.

Руслан має рацію, сніг, та й годі. Картинка, від якої не чекаєш тепла, бо бачиш таку й розумієш — десь там, усередині, в її серці живе холод. Осколок криги, як у казці про Снігову Королеву, який ніколи не дасть мені змоги відчувати.

І не дасть можливість жити, якщо його одного разу не розтопить диво.

Вада серця. Ось чому я завжди мерзну й завжди бліда. Ось чому з дитинства я уникала галасливих компаній і цуралася інших дітей, інтуїтивно обираючи шлях безпеки. «Нічого, дівчинко, з таким вродженим захворюванням живуть. Є прекрасна терапія і чудові хірурги, вони змусять твоє серце битися, як швейцарський годинник! Але необхідне якісне лікування. І чим раніше, тим краще!»

Я занадто пізно дізналася про свій діагноз. Випадково, коли біль під грудьми не давав спати, і я наважилася піти до лікаря. Тоді в батьків руйнувався шлюб, і ми з Ромкою дуже за них переживали. Але брат від сімейних сварок ішов у загул із друзями, а я була поруч і заспокоювала обох. Тоді батькам було не до мене, а потім я так і не змогла сказати.

Але я могла й намагалася допомогти собі сама. І заробити, якщо й не на операцію, про неї, поки що, залишалося тільки мріяти, то на якісну терапію. У моєму житті з’явився Влад, і я дала собі шанс спробувати стосунки, нехай навіть не було кохання й моє серце не відгукувалося. Але ж душевне тепло теж зігріває — особливо, коли відчуваєш потребу.

Про душевний ураган почуттів я навіть думки допустити не могла. Це не для мене. Присутність вогню, здатного розтопити мій осколок (а радше увігнати його глибше), я відчувала тільки в одного хлопця. Але цей хлопець не був здатен мене зігріти, а тільки спалити на попіл і йти далі, тут я ілюзій не мала. Він народився, щоб розбивати серця, і не соромився це демонструвати.

Я повертаюся до своєї спальні й одягаю домашні штани та кофту. Підколюю вологе волосся й переношу ноутбук на кухню. Як не крути, а їсти я хочу страшенно, та й Ромці заборгувала вечерю, тож доведеться зайнятися перекладом тексту разом із приготуванням супу. На більше я зараз не спроможна.

Замовлений переклад рясніє технічними термінами й виносками, тому мені весь час доводиться звіряти термінологію в спеціальному словнику й уточнювати деталі, щоб не помилитися. Зате, якщо я впораюся з пробною роботою, то отримаю більш серйозне замовлення й вже за іншу оплату. А отже, буду спокійніше спати та краще почуватися.

А ось із Владом доведеться поговорити, має рацію Ромка. Останнім часом у наших стосунках дедалі більше його бажань, і все менше мене. Ми дали нашому експерименту рік, щоб зрозуміти, чи вийде в друзів стати парою, якщо один із них сильно закоханий? І ми дійсно зблизилися. У словах Влада почали миготіти серйозні плани… Але ось чи вийшло в нас стати по-справжньому близькими людьми?

Дуже скоро нам доведеться чесно відповісти на це запитання не тільки одне одному, а й собі.

Я встаю з-за столу й підходжу до плити. Перевіряю в каструльці, як вариться м’ясо на суп, обмірковуючи складне до перекладу слово і його можливі варіанти.

Поруч на стільниці, закипівши, вимикається електричний чайник, і я дістаю з полиці свою чашку. Кинувши в неї чайний пакетик, заливаю окропом і додаю в чай ложку меду та шматочок імбиру. Взявши чашку в руки, повертаюся з кухлем до столу, маючи намір повернутися до ноутбука… Як раптом скрикую, виявивши за своєю спиною високого темноволосого хлопця.

І, звісно ж, обливаю його окропом — вихлюпнувши весь чай на груди й живіт!

— Ой!

— Трясця!..

Це Руслан Марджанов, друг Ромки. Частий гість у нашому домі, хоча я намагаюся з ним не стрічатися. Але я була впевнена, що сьогодні ми з братом самі!

Він лається крізь зуби й відсахується, схопившись за одяг.

— Чорт, Сніг! Ти вирішила залишити нас без дітей? Мало хазяйство мені не зварила! А може, і зварила… Ай, боляче!

Господи, ну чому він, і чому зараз? І хто його просив підходити так близько!

— Звичайно, боляче, це ж окріп! — злякано вигукую. — Знімай швидше футболку, щоб тканина не посилила опік!

Руслан слухняно стягує із себе футболку, а я кидаюся до мийки й знімаю з тримача кухонний рушник. Намочивши його під холодною водою, відтискаю і повертаюся до хлопця. Склавши рушник удвічі, обережно притуляю тканину до сухорлявого живота, де на смаглявій шкірі вже встиг зацвісти опік.

— Сніг, ти мене не тільки тут обпекла, треба подивитися нижче.

— Тільки спробуй розстебнути ширінку! Спочатку я піду.

— Алісо, а може просто руками спробуєш остудити? Повір, це краще спрацює. Я точно знаю, що мені треба.

— Краще спрацює, якщо ти звернешся в лікарню і якомога швидше!

— Через такі дурниці? Не парся, заживе, як на дворнязі. Ой!

Я міняю рушник іншим боком і знову притискаю до постраждалої шкіри, неабияк злякавшись.

— А якщо ні? Якщо залишиться шрам?

— І що? — безтурботно хмикає хлопець. — Ти його вже залишила в моєму серці. Буде ще один!

Тільки тепер я підіймаю голову, щоб натрапити на темні очі Марджанова, які дивляться на мене дуже близько й уважно з-під довгого чубчика.

— Руслане, — здивовано запитую, — ти можеш хоч коли-небудь бути серйозним?

Але навіть чесно відповідаючи, він примудряється підняти куточок рота.

— Можу. Але навіщо?

— Ти мене налякав! Що ти тут робиш у такий час? Вже майже дванадцята ночі й це точно не час для гостей!

Та я не можу його збентежити й ніколи не зможу. Руслан запросто відповідає, наче це все пояснює:

— Прийшов подивитися, що робиш ти.

— Марджанов, ти знущаєшся? Я питаю, чому ти на нашій кухні, а не в себе вдома? І чому ти стирчиш за моєю спиною?!

— Я тебе не бачив три дні. Я просто прийшов привітатися. Привіт, Алісо.

Просто?

Ну що такому скажеш. Очі дивляться прямо, немов не брешуть. Якщо цей хлопець коли-небудь виросте й стане серйознішим, я дуже здивуюся!

Я притискаю рушник до його живота й відвертаюся, не розуміючи, що мене більше бентежить — його погляд, слова чи голі груди, що стали майже чоловічими.

— Тримай. Я пошукаю в аптечці пантенол. Треба обробити опік, поки ти не вкрився пухирями. Але, будь ласка, не підкрадайся до мене так більше. Мені не подобається почуватися винною за те, чого могло не бути.

— Якщо до тебе не підкрадатися, Сніг, — відгукується серйозно Руслан, — то ти до себе не підпустиш. А я хочу підійти. Бачиш, у мене немає вибору.

Мені не можна обертатися й не можна нервувати, я маю залишатися спокійною. Але поруч із цим хлопцем мене завжди штормить від хвилювання.

— Чому… чому ти завжди вибираєш не ті слова, Марджанов? — глухо й спересердя видихаю. — Звісно, ні! Я маю…

Його обличчя кривиться. Я розумію це за зміненим тоном.

— … Придурка, який залишив тебе голодною! Я все чув із кімнати Ромки. Цей твій Рибалко — ідіот! І ти його зовсім не знаєш!

Я аж застигаю, напружившись у спині. Ці двоє вчорашніх хлопчаків — мій брат і його найкращий друг, багато собі дозволяють! Відчинивши шафку з аптечкою, і далі шукаю ліки.

— А ви з Ромкою чим кращі? — холодно відповідаю. — Я страшенно втомилася сьогодні й не закінчила роботу. Я ще не знаю, коли ляжу спати, але мушу готувати, щоб елементарно поїсти, бо ви обидва залишили холодильник порожнім, і не подумали, що не самі.

— То, може, тобі допомогти, Алісо? Я можу.

Я знаходжу баночку пантенолу й збовтую її, повертаючись до хлопця. Він прибрав рушник, кинувши його до футболки на стілець. Підійшовши до нього ближче, я втикаюся поглядом у голий, пружний живіт, на якому занадто низько сидять чорні джинси.

Тканина біля пояса намокла, а шкіра почервоніла ще більше. Добре б було Руслана покласти, щоб обробити живіт лежачи. Але на таке я ніколи не наважуся, знаючи, що він мовчати не буде, і моє серце битиметься надто швидко від його відвертих жартів.

Я взагалі не уявляю, як мені його торкатися.

Напевно, сумніви позначаються на моєму обличчі, бо, коли я пробую, чи працює балончик, і підіймаю очі на хлопця, він заперечливо смикає підборіддям, немов здогадавшись про мої думки.

— О, ні, Сніг! Я не вмію, — спантеличено попереджає. — Ця біла погань точно впаде мені на штани, і мати буде в шоку від моєї розбещеності. Вона й так про мене не найкращої думки, тож «це» я в руки не візьму!

— А хоч хто-небудь думає про тебе добре, Марджанов?

Він піднімає брову, ніби замислюється. Але йому настільки байдуже, що я можу передбачити відповідь.

— Та мені пофіг.

— Гаразд, — здаюся. Не залишати ж його без допомоги, якщо вже в мені причина цього опіку. — Я допоможу, тільки стій спокійно.