Глава 3, частина 2

Я видавлюю піну на долоню й трохи нахиляюся до хлопця, щоб нанести її на шкіру. Взявши засіб на пальці, обережно торкаюся живота Руслана, і він завмирає під моєю рукою, піднявши на вдиху груди.

Або мені так здається, що завмирає, перетворившись на увагу, бо тиша на кухні просто оглушлива, і дотики відчуваються набагато інтимніше, ніж наш невдалий поцілунок.

— Боляче?

— Ні. Чистий кайф, Сніг! Ніжнішими за твої руки можуть бути тільки твої губи. Продовжуй, крихітко. Ти так здорово пахнеш. Що це, фіалка? Чорт, я і гадки не маю, як пахнуть фіалки, але знаю, як ти!

О, Господи. Навіть уявити страшно, до яких вершин доросте цей спокусник, який не зважає на межі. Але те, що я і сама відчуваю, змушує мене нервувати. Нічого схожого я не відчуваю, коли торкаюся Влада, і ні про що таке не думаю.

І не втрачаю здатність говорити, слухаючи в тиші наші дихання.

Руслан раптом торкається мого волосся й знімає з нього шпильку, змусивши ще вологі пасма розсипатися по моїй спині та плечах. Я тут же відриваю пальці від його живота й розпрямляюся, втративши здатність говорити. Завмираю, відчуваючи рідкісний жар збентеження на щоках, настільки дотик Руслана гарячий.

— Припини.

— Що?

— Сам знаєш.

— Не можу.

Я підіймаю голову, відчуваючи важкість вій, щоби подивитися в обличчя хлопця.

Мені зараз точно не до його ігор і забав. Це все занадто! І якщо йому хочеться веселитися, то доведеться повернутися до Ромки. Ці двоє варті один одного.

Але обличчя Руслана серйозне й напрочуд зосереджене, хоча говорить він абсолютно у своєму дусі:

— Чорт, Сніг, які в тебе очі зараз сині. А вдень блакитні. Мені цікаво, які вони вночі? Може, вимкнемо світло? Я все зроблю сам, тільки дозволь.

Він стоїть за пів кроку й спускає темний погляд на мої губи, а потім на шию, без сорому мене розглядаючи.

На мені надіта кофта, а під нею нічого немає. Не в моїй звичці надягати верхню частину білизни після душу, якщо я збираюся спати. І під нахабним поглядом хлопця соски тверднуть, всупереч моїй волі виступивши під тканиною. А я сама розгублено завмираю, не вперше знерухомлена його відвертістю й очима кольору чорниці, в які якщо близько дивитися, можна втратити зв’язок із реальністю.

Руслан піднімає руку й береться за язичок моєї застібки-блискавки. Жадібно ковтнувши горлом, повільно тягне її вниз, розстібаючи кофту нижче.

У моїй руці затиснутий балончик із пантенолом, на іншій долоні — піна від опіків, якою ще хвилину тому я обробляла йому живіт. Цією долонею в піні, і сама не встигнувши зрозуміти, я б’ю його по щоці, змусивши темні очі заплющитися й відпустити мене.

Вдаривши, відсахуюся назад, але серце стукає, як божевільне, із зусиллям штовхаючи кров по венах.

— Алісо…

Але я вже відвернулася й кидаю балончик у шухляду аптечки. Витерши руку рушником, сідаю за стіл до ноутбука, неспроможна нічого вимовити через те, що сталося. Я навіть лаятися не можу — у мене немає на це сил.

Я чекаю, що він піде. Уже зрозуміло, що продовження «допомоги» не буде, але Руслан мовчить. І не йде, ліниво стерши піну з обличчя. Мовчки стоїть якийсь час, поки я намагаюся працювати, щоб хоч якось узяти себе в руки.

«І все-таки тут слово possessed застосовано в значенні "той, хто володіє" чи "одержимий"?» — дивлюся в текст і не можу знайти відповідь, бо ледь цей текст бачу.

Руслан підходить до мийки й миє мою чашку. У нашому домі він буває часто, тож знайти предмети на кухні для нього не проблема. Він наливає чай і оглядається. Зазирнувши до холодильника, повертається до шафи й дістає з неї хліб і пляшку з оливковою олією. Підсуває ближче тостер. Увімкнувши його, робить кілька тостів, змочує їх оливковою олією і намазує зверху єдиним авокадо, яке знаходить на столі, не забувши все посолити. Ставить переді мною спочатку тости на тарілці, а потім і чай.

— Тримай, Сніг. З медом та імбиром, як ти любиш. А це замість вечері. Вони смачні, спробуй. У мене мати схиблена на здоровому харчуванні, їсть їх щоранку.

Він зітхає майже з жалем:

— Хоча я б нагодував тебе чимось ситнішим. Алісо?

Я все ще приголомшена його вчинком, але підношення має цілком апетитний вигляд, й ігнорувати Руслана не виходить. Та навіть підсунувши до себе чашку із чаєм, я й далі дивлюся в ноутбук, щоб майже біля свого носа не помічати голий торс хлопця, спортивний і сухорлявий. І гарячий навіть на відстані, про це свідчить жар на моїх щоках, що не вщухає.

— Я чую. Дякую.

— Та загалом нема за що. Мені не складно.

— Ти так і будеш стояти? Я не можу їсти, коли на мене дивляться.

— Можу сісти, але тобі не сподобається. Я буду ще ближче.

— Ні, я працюю.

— Я так і думав.

Він озирається й відходить від столу. Підійшовши до плити, підіймає кришку на каструльці й заглядає всередину, тикаючи ложкою м’ясо.

— Чорт, як його варити? Точніше, як нічого не зіпсувати?

— Не треба, — відгукуюся, — я сама.

— Та ні, я спробую. Це ж фігня. Гугл на допомогу й вперед! Головне згадати, що ми з твоїм братом ще не зжерли на цій кухні, і все знайти. О, спагеті… Знайшов! І рис! Алісо, ти що більше любиш? Обирай із двох, іншого нічого немає!

Навіть не уявляю, що Руслан збирається готувати і як, але я вже готова йому відповісти, що мені байдуже, коли на кухню раптово входить Ромка, ввалившись босоніж і в майці, розірвавши своєю появою ауру напруження, яку я відчуваю, і дає мені можливість нарешті спокійно видихнути.

— Гей, чуваче! Ти куди пропав? — звертається до друга. — Я вже все завантажив без тебе. Залишилося оновити драйвери, вони зараз грузяться, і можна запускати програму. Будеш пробувати?

— Потім. Їсти хочу, — відповідає Руслан. — Бачиш, суп готую. Ну або типу того, — бурчить під ніс.

— Марджанов, — очі в Ромки округлюються, і я розумію чому, — ти з дуба звалився? Який суп? Тебе в реалі хліб не змусиш нарізати, не те що картоплю почистити. Це ж ти сьогодні булки давив на дупі, поки я яйця з ковбасою смажив.

— Я, — знизує голими плечима Руслан і не думаючи сперечатися, — але ти не порівнюй, Сніжний. У тебе сестра кого хочеш змусить робити те, що їй потрібно. Я почав скиглити, а вона — бери сам і вари. Мужик ти, Марджанов, чи хто? Тепер ось — поки суп не зварю, не піду. Ти встановлюй там, що треба, я підійду.

— Алісо? — дивується брат, глянувши на мене, але тут же погоджується: — Ну, взагалі-то вона може. А голий ти чому?

Почувши запитання, я напружуюся, а Руслан спокійно відповідає:

— Хотів спокусити твою сестру, але вона думає, що я малолітній придурок, у якого ще памперс від дупи не відвалився. Загалом, прокотила мене.

Ромка жарт оцінив і регоче. А ось я насилу ковтаю шматок тосту.

— Правильно думає, — чую відповідь брата. — А якщо серйозно?

Ну досить із мене. Ще бракувало бути центром розмови двох хлопців, перебуваючи з ними в одній кімнаті!

Я встаю і зачиняю ноутбук. Засунувши його під пахву, беру тарілку з тостом, чашку й прямую до дверей.

— А якщо серйозно, Ромо, — відповідаю, — то я ненавмисно облила Руслана солодким чаєм, обпекла його й зіпсувала футболку. Будь ласка, дай другу свою. Коли будете йти, вимкніть тут усе, а я до себе працювати.

— Алісо, а як же суп? — окликає мене Руслан, і я змушую себе зупинитися й подивитися на нього.

— Упевнена, мужиче, що ти впораєшся. Обов’язково оціню твої старання… вранці! А поки що вам буде набагато веселіше без мене.

 
Однак коли я засинаю у своїй спальні за дві години, я все ще не можу позбутися жару всередині й не відчуваю холоду. Дивні відчуття, і безумовно небезпечні. Мені доводиться випити ліки, щоб заспокоїти серце й відпочити.