Глава 4, частина 1

— Владе, скажи, крім того, що нам рано жити разом, тебе все влаштовує в наших стосунках?

— Так, цілком.

— А те, що між нами немає близькості? Скажи відверто, будь ласка.

Недільний вечір, ми з Рибалко гуляємо сквером, і я наважуюся на важливу для мене розмову.

Ми щойно розпрощалися з друзями Влада, які прийшли до нього додому, а потім всією компанією опинилися на дні народження невідомого мені хлопця в модному клубі, де було шумно й загалом весело. І де я почувалася не у своїй тарілці, але нічого не могла із цим зробити. Особливо через те, що Влад весь час саджав мене до себе на коліна й цілував. Водночас абсолютно не слухаючи через гучну музику й перемикався на друзів.

— Ну, ти сказала, що якщо наші стосунки витримають рік, і ми станемо ближчими, то все буде. Тобто, станеться.

— Так, я так сказала. Але… я просто не хочу, щоб ти помилився в очікуваннях. Мені здається, тобі тісно в тих межах, у яких я живу. Ти хочеш більшого.

Рибалко природно дивується, немов не хоче приймати суть моїх слів.

— Що за нісенітницю ти говориш, Алісо? У нас усе чудово, хіба ні?

— Не знаю. Мені здається, тобі нудно зі мною наодинці, інакше навіщо ти весь час шукаєш компанію? Намагаєшся мене показати всім, немов я лялька у вітрині, навіть якщо я цього не хочу? Останнім часом ти взагалі перестав питати, чого саме хочу я. Ось як сьогодні.

— Дурниця якась, — заперечує Влад. — Усе не так! А навіть якщо мені подобається, як на тебе дивляться інші хлопці, то що тут такого? Нехай заздрять, ти однаково зі мною!

Влад зупиняється й нахиляється, щоб мене поцілувати, але я договорюю, змусивши його зупинитися:

— Почекай, будь ласка! — відступаю на крок. — Ти обіцяв вислухати!

— Ну що ще, Алісо?

Я набираюся сміливості, щоб це вимовити. Усе-таки важко сказати правду тому, кого довгий час вважаєш другом і навіть більше.

— Пам’ятаєш нашу розмову біля метро? Коли ти запропонував жити разом.

— Звісно. Не знаю, що тоді на мене найшло. Я ж просив тебе забути!

— У мене не вийшло. Я думала над твоїми словами, Владе. Про те, що тобі мало таких стосунків, як у нас. А ще про те, як ми обоє змінилися за останній рік. Я вже не впевнена, що саме я та дівчина, яка тобі потрібна. Вибач, але це те, що я відчуваю.

Рибалко підтискає губи й хитається на п’ятах. Засовує руки в кишені дутої куртки, витягнувшись переді мною — кремезний хлопець із великими рисами обличчя й молочними щоками. Такі бувають у випещеної дитини, якою всі опікуються і якій ще нескоро судилося подорослішати. І це непогано, просто…

— Розумієш, — продовжую я, — нічого не зміниться для нас найближчим часом. Ти будеш вчитися, я — теж. А ще мені доведеться працювати й витрачати на це весь вільний час. Я ж бачу, що тобі це не подобається, і не хочу тримати.

«А ще, — але про це я не договорюю, лише думаю, — я розраховувала, що за цей рік ми станемо душевно близькими, і я тобі все розповім. І якщо ти не відвернешся й приймеш мене справжню, з моєю вадою, тоді я довірюся тобі повністю.

Але… не виходить».

— Звісно, ні! — не сперечається Влад. — Вибач, Алісо, але в тебе якась манія трудоголіка. Сподіваюся, ми з тобою в новорічні свята з’їздимо на турбазу, і там відпочинемо, як нормальні люди. Я тобі просто не дам нічим займатися! І сумніватися теж!

— Ти мене чуєш, Рибалко?

— Ні! — Влад підходить і обіймає мене. Цілує в губи. — Я кохаю тебе, Сніжна! І мені не потрібні інші дівчата, я їх не помічаю! Звісно, вони вішаються на мене, але яка різниця, якщо в мене є ти! І моя мама від тебе в захваті! Ти така незвичайна…

— Лише незвичайна? У цьому вся справа?

— Звісно, не тільки! Просто ти розумна, вродлива й вихована. Не ламаєшся, як інші, і не намагаєшся сподобатися — це чіпляє! З тобою цікаво поговорити й показатися не соромно. Та мені всі заздрять! І ми з тобою одне одному підходимо. Я кайфую від того, як ми виглядаємо разом!

Іноді слова Влада мене ображають, ось як зараз. Але він занадто простодушний, вибірково глухий і зовсім не відчуває мій настрій, щоб це зрозуміти.

 
Ми вирішуємо відкласти нашу серйозну розмову до закінчення експерименту, і я, як і раніше, вважаю його своїм хлопцем, коли в п’ятницю ввечері, за тиждень, телефоную Рибалко з фоє англійської школи з проханням мене зустріти.

П’ять хвилин тому я закінчила уроки з учнями й вже збиралася йти додому, звіряючи на рецепції з адміністратором план майбутніх уроків, коли випадково помітила за вікном на доріжці чоловіка в костюмі та пальто. Спочатку побачила букет квітів у руці, а потім упізнала в незнайомці батька моєї маленької учениці Каті.

Занять із Туфелькою в мене за розкладом немає, і я напружуюся. Бачитися із цим Максимом, а вже поготів розмовляти, мені зовсім не хочеться! Але в нього, схоже, інші плани.

— Дивись, Алісо, який хлопець видний. Тебе, між іншим, питав!

Жінці-адміністраторці було на вигляд років шістдесят, тож не дивно, що дорослий чоловік їй здався трохи старшим за хлопчиська.

— Це… це батько моєї учениці. Мені здається, він незадоволений мною, як викладачем. Та я вже попередила про це Марію Борисівну.

— А з вигляду не скажеш, що він незадоволений, — хмикає з натяком на таємницю жінка. — А дуже навіть навпаки. Зацікавлений у тобі!

Нічого не відповівши, я відходжу від стійки до диванчику для гостей школи й телефоную Владу.

— Алісо? Привіт!

— Привіт, Владе! Скажи, ти міг би зараз приїхати й зустріти мене біля школи, де я працюю. Дуже треба!

— Приїхати? Можу, звісно, — чую трохи нетерплячий голос Влада. — Тільки години за півтори, раніше не вийде, у мене тренування.

— А якщо перенести?

— Алісо, я вже в залі. Щойно відірвався від тренажера. Хлопці почули дзвінок на телефон і покликали в роздягальню.

— Е-м, зрозуміло. Гаразд, я пізніше зателефоную.

— Тільки обов’язково, Сніжна! Буду чекати!

А ось я чекати не можу й набираю на стільниковому номер брата.

— Ромко?! Ти мені потрібен! Прямо зараз!

З братом можна говорити без натяків, і я розповідаю йому все, як є. Звісно, це трохи ніяково, але краще, ніж нарватися на нові образи й розмову з неприємною мені людиною. Я просто зобов’язана її уникнути!

— Чорт, Алісо! Я за містом у батьків, але зараз що-небудь придумаю!

***