Глава 4, частина 2
— А як це ще назвати? Ти б бачила вас збоку. Цей мудак тебе ледь слиною не закапав, так навис і хотів дістати! Іди із цієї школи, Сніжна. Якщо він чіпляється до тебе не вперше, то рано чи пізно азарт і образа штовхнуть його заподіяти тобі шкоду. Ти можеш опинитися в ситуації, коли ніхто не прийде на допомогу. Просто читай пасхалки і дій перша. Це завжди працює.
— Звідки ти знаєш? — Ну ось, знову повернулася. У чорні очі Марджанова складно не дивитися — вони, як вир, на дні якого жевріє вогонь. Особливо, коли ми вдвох. — Ти мені теж не даєш спокою.
— Я — зовсім інша річ, — не відводить погляд Руслан.
— Це тобі так здається.
Рука Руслана падає з керма й лягає на спинку мого крісла, під підголівник. А сам він повертається й наближається.
— Отже, я тобі так само огидний, як цей мудак? — запитує вимогливо, але глухо. — Я тебе хоч раз заганяв у кут, Алісо? Я все ще терпляче чекаю.
— Чекаєш чого? Заради бога, Марджанов.
— Що ти будеш зі мною, звісно!
— Звісно?!
Ну ось, ми знову прийшли до нашої вже одвічної суперечки.
— Ще скажи, що по вуха закохана у свого качка-нарциса. У цю тупу Рибину!
Я відвертаюся. Занадто добре він мене знає.
— Те, що тобі потрібно, Сніжна, ти в нього не знайдеш, — чую прикре й вперте. — Тільки я знаю, чого ти хочеш. Сказати?
— Скажи. Можливо, ти помиляєшся.
— Тепла. Я тебе знаю. І я тобі це дам.
Коли чуєш правду, складно удати, що це не так. Хоча я і сама не знаю до кінця, чого саме хочу.
— Можливо. Але не тільки мені даси, так? — відповідаю неголосно. — Навалиш усім щедро, а я не витримаю. А що буде потім? Будеш, як цей Максим, додавати пригоди у своє нудне життя?
— Ти мене не знаєш, Сніг.
— Знаю, у тому-то й річ.
Я беру рюкзак, який стоїть біля моїх ніг, і відчиняю двері автомобіля. Спустивши ногу на асфальт, озираюся на хлопця. Він і далі дивитися на мене, і я відчуваю, що маю сказати:
— Руслане, я не ціль. Твій азарт мине й нічого не залишиться.
— Так уже й нічого?
— Ні, не так уже. Залишиться моя вдячність за сьогоднішній день і… за суп. Ромці з тобою пощастило. І мені теж. Я просто ніяк не можу звикнути, що ти виріс.