Глава 5, частина 1

Зі школи я все-таки звільнилася. Робота мені подобалася, і було страшенно шкода втратити місце, але інтуїтивно я розуміла, що Руслан має рацію. Такі, як Максим, не чують відмов і не забувають образи. І мені, зрештою, набридло ходити додому, озираючись.

Натомість у мене з’явився час серйозно зайнятися перекладами й частіше зустрічатися зі своєю шкільною подругою — Маринкою Квіткою, з якою ми рідше бачилися, відколи в моєму житті з’явилися робота й Влад. І якщо проти першої Маринка нічого не мала проти (вона й сама підробляла в одному з ресторанів відомої мережі швидкої їжі), то Рибалка недолюблювала за позерство й самомилування, і не збиралася цього приховувати.

Я кілька разів намагалася виправити ситуацію, але ідилії між моєю найкращою подругою і хлопцем не сталося. А потім життя закрутилося в кожного своє, і стало не до чиїхось симпатій чи їхнього браку. Але Маринка досі шкодувала, що в той час, як ми познайомилися з Рибалкою, вона була по вуха закохана в одного з музикантів місцевого рок-гурту, страждала від вибухових стосунків і проґавила момент, коли Влад проник у мої кордони. Виключно хитрістю, так вона вважала, і переконати її було неможливо.

Вона зателефонувала мені рано ввечері в суботу, за день до Нового року, і радісно защебетала від почуттів, що переповнювали її:

— Сніжна, благаю, ти мусиш все кинути й піти зі мною, інакше все моє життя рухне й більше не повстане з краху! А я хочу бути щасливою. Мені випав такий шанс, Аліско! Можна сказати «джекпот»!

— Який шанс? Не поспішай, Марино, розкажи нормально, що трапилося?

— Поки ще нічого, але обов’язково станеться! Я познайомилася з приголомшливим хлопцем! Він такий красень, Алісо, і, здається, я йому сподобалася. Ні, точно сподобалася! Спочатку він просто клеївся — ну, знаєш, у нас буває. Невдалі жарти, сумнівного роду компліменти. Коли стоїш на видачі біля вікна, а тачки під’їжджають одна за одною, краще просто не слухати! Але вчора він знову мене помітив, залишив свій номер телефону й підморгнув.

— І ти, звісно ж, зателефонувала? — здогадуюся я.

— Аліско, ти б його бачила! — мрійливо тягне Маринка. — На шиї тату й напевно під одягом теж. Такий сексуальний хлопчик на «Інфініті», із зачатками відданого брутала. Звичайно! Ми зідзвонилися, і тепер він запрошує нас на вечірку до його друга. Скажи, супер!

— Нас, Квітко?

— Так! Одна я нізащо не піду. Я ж пристойна дівчина! І ти мене одну не відпустиш, правда ж? На нас чекає новорічна мікшейк-вечірка! Напої, музика й пентхаус у сусідньому з тобою районі дорогих висоток! Там буде осіб сто!

— Слухай, Маріно, ти ж його не знаєш.

— Ні, ні, ні, ні! Я — глуха тетеря! Ну, будь ласка, Алісочко, ходімо! Там велика вечірка, і будуть наші дівчата з універу. Я і без цього Дениса про неї чула.

Я хитаю головою, хоча подруга цього й не бачить.

— Не можу. Мені просто незручно! Розумієш, у Влада сьогодні сімейні справи — бабуся нездужає. Він поїхав із батьками її провідати, щоб ми завтра змогли разом зустріти Новий рік. Буде негарно, якщо я піду на чужу вечірку без нього.

— Тільки на годинку, Сніжна! Я ж більшого не прошу! Я зустрінуся з Денисом, і ми відразу ж підемо, обіцяю! Інакше я буду все життя нещасна! А раптом він — моя доля?

— Ти так само говорила й про Захара Литягіна. Що він — кохання всього твого життя.

Настрій Маринки одразу ж псується. Я прекрасно пам’ятаю, що подруга була закохана у свого музиканта по вуха.

— Придурок він, — сердито зітхає Квітка. — Не хочу про нього говорити. Хлопці із Suspense[1] — усі бабії, повернуті на своїй групі. Не розумію, на що я сподівалася?.. Значить, ти мене кидаєш? — майже вбито запитує. — Я ж не піду одна, і Денис про мене більше не згадає.

— Ну…

— Алісочко-о-о!

— Тільки на годинку?

— Так! На одну годиночку!

— Почекай, я попереджу Рибалка.

Я відключаю дзвінок із Маринкою і набираю Влада. Я не хочу йому заважати, але якщо не зателефоную, він образиться. Усе, що стосується мого часу, він сприймає дуже ревниво.

— Привіт, Владе. Як твоя бабуся? Їй краще?

— О, привіт, Алісо! Так, дякую. Передає тобі привіт і мріє познайомитися. Я вже сказав їй, що це взаємно! Ми нещодавно приїхали, тож побудемо тут трохи. А ти що ж, уже сумуєш? Потерпи до завтра, Сніжок, я обіцяю тобі незабутній Новий рік! У мене для тебе є подарунок!

— У мене теж, — зізнаюся я, спіймавши себе на тому, що посміхаюся.

Які б сумніви не точили мою душу, а все-таки є людина, якій я не байдужа.

— Владе, я хочу сходити з Мариною в одне місце, — зізнаюся, — це ненадовго. Обіцяю додому повернутися на таксі.

— В яке місце? — насторожується Рибалко.

— На вечірку до її друзів, — трохи лукавлю, знаючи, що Владу моя витівка не сподобається. — Їй потрібна компанія, а в мене сьогодні немає роботи. Усе-таки свято, і ми з нею давно не гуляли разом. Щойно прийду, я тобі зателефоную!

— Е-м, я, напевно, буду зайнятий. Сімейна вечеря, сама розумієш.

— Добре. Тоді ти сам зателефонуй, коли зможеш.

— Алісо, я проти. Побудь удома. Почитай книжку або фільм подивися. Хіба не можна сплавити Маринку до іншої подруги? Вона мені ніколи не подобалася.

Мені потрібна пауза, щоби сприйняти відповідь хлопця.

— Рибалко, ти серйозно?

— Так, а що?

Не знаю, чому я раптом вирішую наполягти на своєму. Напевно тому, що мені не подобається відчуття, ніби я не маю права нічого самостійно вирішувати.

— Я піду з Мариною, Владе. Я їй обіцяла. Вона моя подруга, і ми давно не проводили час разом. Я не хочу думати, що ти мені не довіряєш. Адже це не так?

— Н-ні.

— Тоді до вечора?

— Я кохаю тебе, Сніжна. Обіцяєш про це пам’ятати?

— Обіцяю. Бувай.

Ми домовляємося з Маринкою зустрітися за півтори години біля кінотеатру й вже звідти йти на вечірку. Я беру з подруги слово, що ми зазирнемо туди ненадовго, і, здобувши її запевнення, що «звісно, звісно, звісно, Алісочко!», йду в душ і збираюся.

Я розрівнюю праскою своє світле волосся, підводжу очі невеликими верхніми стрілками, підфарбовую вії та губи. У цей передноворічний день мені хочеться бути красивою і відчувати атмосферу свята. Я надто багато працювала й справді рада провести час із Маринкою, і на кілька хвилин зупиняюся біля шафи, щоб обрати одяг.

Я вдягаю чорні колготки, коротку спідницю-трапецію, ніжно-блакитний джемпер і високі черевики. Скориставшись парфумами, застібаю пальто і вішаю на плече маленьку сумочку на довгому ланцюжку. Більше жодних аксесуарів не додаю, і каптур рятує мене від холоду, коли я буквально біжу до кінотеатру.

***

— Алісо! Гей, я тут!

Маринка вже прийшла, стоїть під освітленим постером біля сріблястої ялинки на вході до кінотеатру, і радісно підстрибує, помітивши мене.

Квітка — яскрава брюнетка, вона підібрала довге волосся у високий хвіст, зелено-карі очі горять святковим настроєм, і передчуття цікавого вечора не дає їй встояти на місці.

Ми завжди дивно виглядали разом, як дві протилежності, напевно, тому й притягнулися в перший же шкільний день. Ось як притягуємося зараз, коли Маринка обіймає мене, цілуючи в морозну щоку.

— Сніжна, уявляєш, — торохтить схвильовано, — мені щойно знову телефонував Денис! Сказав, що чекає не дочекається нашої зустрічі! Очманіти, скажи?!

Я знаю Маринку сто років, і знаю, що якби її сприйняття світу наклалося на реальність, то в цій реальності будь-які б очікування затьмарили собою здоровий глузд.

— Привіт! Саме так і сказав? Що не дочекається?